Вчора чоловік поїхав у відрядження на два тижні. Мені не звикати проводити вечори та вихідні дні насамоті.
Це питання ми обговорювали ще до весілля, щоб потім у мене не виникло претензій до його роботи.
Добре, що такі тривалі відрядження у Сашка трапляються не часто. В основному він їде на два-три дні.
Зізнаюся по секрету, мені навіть подобається, коли я залишаюся вдома одна, можна зайнятися всілякими процедурами для власної краси.
Не подумайте, що Сашко мені заважає накладати на обличчя маски і голити пахви, але коли він в цей час не стирчить в кімнаті, мені набагато спокійніше.
Нехай думає, що його дружина від природи така красуня
Але цього разу його відрядження опинилося на межі зриву. Сашко завжди дуже трепетно ставиться до мого здоров’я.
А тут ні з того ні з сього я чимось отруїлася і до його від’їзду лежала пластом на ліжку, не в силах підняти голову через навалу нудоти.
З трудом я переконала чоловіка не відкладати відрядження, оскільки це зашкодило б його кар’єрі.
Каюсь, довелося трохи схитрувати, сказавши, що мені вже набагато краще.
Він залишив на столі для мене стос таблеток і, посидівши поруч зі мною, зітхнув і поїхав в аеропорт.
Не можу сказати, що сьогодні я почуваюся набагато краще, але хоча б вже змогла сповзти з ліжка і вмитися.
Добре, що сьогодні вихідний і не потрібно йти на роботу і можна провалятися весь день у ліжку. Сподіваюся, що завтра зможу почуватися людиною.
Наступного дня якось відпрацювала. Начальник проявив до мене милосердя і не став сильно навантажувати роботою.
Мабуть, я виглядала так, що він побоявся, що я можу віддати душу богові прямо на робочому місці.
До речі, подібного прояву доброти від начальства я ніколи не спостерігала за всі ті 7 років, що тут працюю.
При виході з офісу мене раптом охопила стрімка думка: щось я підзабула, коли у мене востаннє були жіночі дні?
Я до цієї справи давно стала ставитися без належної уваги, тому що до тридцяти років перестала сподіватися, що колись зможу стати мамою.
До речі, лікарі вже кілька років тому підтвердили мій діагноз «безпліддя», і ми з чоловіком перестали чекати дива.
Про всяк випадок по дорозі додому я заскочила в аптеку і купила парочку тестів. Так, про всяк випадок.
Увечері я довго сиділа на кришці унітазу і тупо дивилася на дві смужки, причому одна з них була яскрава, а друга ледь помітна.
Коли Саша подзвонив мені, я насилу стрималася, щоб нічого йому не розповісти про ці смужки.
А раптом це помилкова реакція, а я розбурхаю його завчасно.
Він же кине всі справи і примчить! А потім виявиться, що нічого такого немає й приблизно.
Вранці я, як божевільна, сміюся і притискаю до грудей новий тест з двома яскравими смужками.
Хочеться співати, танцювати і радісно кричати про те, що я скоро нарешті стану мамою.
У перерві на роботі зателефонувала до жіночої консультації і записалася на прийом до лікаря.
Через тиждень мене відпустили з роботи раніше. Приїхала в поліклініку заздалегідь, щоб не запізнитися на своє перше УЗД.
Поки чекала своєї черги, думала, що збожеволію.
Нарешті лікар показала мені на моніторі темну миготливу горошинку і сказала, що ембріону 6 тижнів.
Нісенітниця, який ембріон? Я відразу ж змогла розгледіти серед рухомих смужок і завитків свого найгарнішого, найчудовішого малюка!
Додому я мчала на всіх вітрилах, тримаючи в руці папку з фотографією нашої дитини і повністю забула про всі недуги, які мучили мене останнім часом.
По дорозі заскочила в супермаркет, щоб купити продукти на святковий стіл.
Сьогодні ввечері повернеться з відрядження Сашко, а він поки не здогадується, який сюрприз його чекає!
Треба разом з вечерею приготувати для нього флакончик валеріанки, щоб не отримав шок від шокуючої новини.
Вже 10 листопада. Поки що у нас все добре. Я записалася на перший скринінг. Чоловік оберігає мене сильніше, ніж кришталеву вазу.
В якості мого обов’язку залишив тільки закладання білизни в пральну машину, а розвішувати заборонив категорично.
Я відчуваю себе найулюбленішою і найбажанішою. Мене балують і оперативно реагують на всі мої прохання.
До чоловіка в цьому долучилися батьки і мої, і Сашкові. Так що наш будинок постійно повний гостей.
Хоча… швидше мене можна назвати тут гостею, всі інші готують, прибирають і догоджають мені, улюбленій.
А як ви хотіли? У мені живе перший і єдиний їхній онук або онучка.
17 листопада. Щось тривожне вкралося в мій настрій з самого ранку. Чоловік відпросився після обіду з роботи, щоб бути присутнім на скринінгу.
Він дзвонив мені щогодини, поки не заїхав за мною на роботу і ми разом поїхали до жіночої консультації.
Я переконую себе, що все буде добре, а тривога просто результат тривалого очікування цього щастя.
Входимо в консультацію, посміхаючись і тримаючись за руки.
У відповідь отримуємо лише похмурі обличчя, освіжені лише білизною халатів.
У поглядах чітко читається, мовляв, приперлися тут зі своїм щастям в нашу похмуру обитель.
Чомусь не подобаються нашим лікарям щасливі люди. Це у нас щастя, а у них буденний робочий день.
Нарешті, УЗД. Лікар довго оглядає і прослуховує плід. Потім повертає до мене похмуре обличчя і повідомляє, що у моєї дитини явні проблеми зі здоров’ям.
Мій мозок відмовляється сприймати інформацію. Що за дивні слова говорить ця лікарка?
Я ж відчуваю, що з моєю дитиною все гаразд! Якби вона була хвора, то хіба я не відчула б її біль?
Крізь пелену я чую слова: «Позбавтеся дитини, поки не пізно. У вас близько 12 тижнів зараз, ви без проблем зможете від неї позбутися.
Не псуйте життя ні цій дитині, ні собі. Хочете, щоб вона потім мучилася і страждала?»
Чоловік витягнув мене за руку з кабінету, кричачи, що ми знайдемо іншого лікаря.
Він силоміць посадив мене на лавку біля поліклініки і притиснув до себе.
— Катруся, — прошепотів він мені на вухо, — невже ти повірила цій старій гримзі?
Такі лікарки тільки й думають, як іншим життя зіпсувати.
Наше зіпсувати я їм не дозволю. Сьогодні ж ми запишемося до іншого лікаря.
Я слухала, кивала головою, але всередині себе вже почала готуватися до найгіршого, тому що безіменна тривога, яка долала мене з ранку, стала набувати чітких контурів.
24 листопада. Ми сидимо в кабінеті платного лікаря, який, відводячи погляд убік, повідомляє нам, що в розвитку нашого малюка дійсно спостерігаються відхилення.
— Про переривання не думали? — обережно запитує він.
— Ні! — коротко випалює Саша і штовхає мене до виходу.
Сама ж я перебуваю в коматозному стані, абсолютно нездатному до прийняття будь-яких рішень.
29 грудня. Подзвонили з жіночої консультації і запросили на прийом. На жаль, спростувань про розвиток патології так і не з’явилося.
Ситуація — серйозніша не буває. Я ледве стримувала сльози, Сашко ж заспокоював мене і люто дискутував з лікарями, сподіваючись, що якщо він їх переперечить, то діагноз відразу буде скасований.
Але кожен залишився на своєму. Лікарка доводила, що дітки з такими вадами розвитку не доживають і до року.
А найчастіше народжуються без дихання, і вона б настійно рекомендувала позбутися інваліда.
У процесі їхньої суперечки мене накрили сльози. Хотілося все трощити навколо і кричати: «Залиште мене в спокої! Я вас усіх ненавиджу!»
1 січня. Напруга в родині наростала так стрімко, що здавалося, ніби в повітрі відбуваються спалахи блискавок.
Крім того, що було шалено страшно за нашу дитину, мене атакували думки про те, що одного разу мій чоловік не витримає.
Він зникне з мого життя, кинувши на прощання: «Я не збираюся виховувати хвору дитину і терпіти твої істерики. Я йду».
Але, що найдивніше, Саша нікуди не йшов, а продовжував піклуватися про мене, як про маленьку дівчинку.
Мені здавалося, що він робить це тільки з жалю. Адже він не може насправді відчувати добрі почуття до жінки, яка не змогла народити йому нормальну дитину.
Масла у вогонь підливали наші батьки, вмовляючи позбутися дитини.
— Навіщо вам такий тягар? — голосили вони. — Раз вже змогла один раз, то будуть і інші діти. Здорові. Навіщо добровільно лізти в таку петлю?
Дякую чоловікові, він пару разів гримнув на родичів і вони замовкли. Але осад все одно залишився.
10 січня. Дев’ятий день вирішую завдання – залишити дитину, надавши їй можливість прожити коротке, повне страждань життя, або позбутися її, позбавивши всіх нас, а її в першу чергу, від мук?
Витягнув мене з трясовини цих моторошних думок коханий, випадково проливши чай з чашки і обдавши бризками мої ноги.
Це був справжній прорив емоцій! Здавалося б, нічим не значуща помилка, але я «зірвалася з ланцюга»…
Закричала, вирвала з його руки чашку і кинула її об стіну так, що осколки розлетілися по всій кухні, поранивши мені руку.
— Випустила пару? — запитав чоловік, накладаючи мені пластир.
— Ага, — знесилено відповіла я, облизуючи солоні губи.
— Ну і навіщо ти все тримаєш в собі, якщо можемо сісти і все обговорити?
Ми просиділи на кухні до півночі, випивши цілий чайник води.
Не буду говорити, які аргументи я наводила Саші, але він був у шоці від моїх думок.
— Ну вже, дружино, — тільки й зміг промовити він, перш ніж різко відвернутися, вдаючи, що хоче заварити чай.
Але я встигла помітити сльози, що блиснули в його очах. Мені навіть стало соромно, що я сумнівалася в близькій мені людині.
Коротше кажучи, ми прийняли рішення йти до кінця.
Я постаралася приглушити всі негативні думки і стала цілими днями розмовляти зі своїм малюком, розповідаючи, як ми будемо любити його, незважаючи на жодні проблеми.
В останній день березня нас запросили на черговий скринінг.
Ми порадилися і вирішили нікуди не ходити. Навіщо нам зайві нерви.
Дитина вже є, вона штовхається і реагує на наші голоси. А значить, ми будемо про неї піклуватися, якою б вона не народилася.
Сашко, сміючись і наспівуючи веселу мелодію, допомагав мені вибрати ліжечко і одяг для малюка, і це мене дуже надихало.
Раз поруч зі мною вірний друг, то ми обов’язково впораємося з будь-якими труднощами.
Першого травня все сталося дуже швидко, що я не встигла злякатися.
Увечері чоловік вийшов до магазину за мінералкою для мене, а я прогулювалася по кімнаті і раптом відчула, як різко схопило живіт.
Через кілька хвилин відійшли води. Несподівано так! А ми думали, що до пологів ще цілий місяць!
Ну що ж, якщо наш малюк вирішив, що пора народжуватися, то я зовсім не проти.
Я сама викликала швидку і зателефонувала чоловікові. Він кинув мінералку прямо біля каси і примчав додому швидше за швидку допомогу.
А далі, немов калейдоскоп закрутився: ми хапали речі, засовуючи їх у мою сумку, шумно шукали мій паспорт, який, як виявилося, лежав на видному місці.
Потім разом занурилися в машину швидкої допомоги. Я кричала від наростаючого болю, а поруч зі мною в кров кусав губи мій Саша.
Потім приймальня, каталка, білі халати, команди: «Тужся!», нестерпний біль, невелика перерва і знову команда тужитися.
Я не відразу зрозуміла, чому раптом стало так легко. Мій малюк був уже на руках у акушерки.
— Чому він не кричить? — намагаюся закричати я, але з пересохлих губ сповзає лише хрипкий шепіт.
— Зараз закричить, — посміхається найчудовіша жінка в білому халаті. — У вас дівчинка.
Нарешті лунає гучний плач моєї крихітки.
— Вона хвора? — зі страхом запитую я.
— З чого ви взяли? Дуже навіть здорова на вигляд дівчинка! — продовжує посміхатися акушерка і кладе кричущу грудочку мені на груди.
— Мені всі говорили, що народиться інвалід, — шепочу я, з трепетом обмацуючи вологе, тепле тільце і вдихаючи якийсь особливий аромат, властивий тільки новонародженим дітям. — Ви вважаєте, що вони помилилися?
— Усе буває, — знизує плечима найкращий у світі медик. — Зараз порадую вашого татуся, а то він уже змучився, готовий прийомну палату на друзки рознести.
Вже друге травня і я тримаю нашу крихітку на руках і не перестаю дивуватися, яка вона красуня.
Тільки-но наїлася і заснула, смішно морщачи носик, покритий жовтими крапочками, і продовжуючи цмокати уві сні.
Так з’явилася на світ наша Богдана. 50 сантиметрів і 2,6 кілограма.
Оглянувши дитину, лікарі повідомили, що ніяких серйозних патологій не виявлено.
А що б з нами було, якби ми послухалися лікарів і позбулися дитини?
