Олена поверталася додому пізно, втомлена після довгого робочого дня, коли на перехресті пролунав різкий скрип гальм, глухий удар — і лякаюча тиша, від якої закладає вуха.
Машина, темна, без увімкнених фар, рвонула далі, немов злякалася скоєного, і зникла за найближчим поворотом. На асфальті залишилася людина.
Вона не пам’ятала, як побігла туди. Просто опинилася поруч, на колінах, відчуваючи холод, що пробирає крізь джинси.
Хлопець був живий — це стало ясно по його хрипкому, нерівному диханню. Обличчя бліде, губи в крові, погляд блукаючий, каламутний, але ще трохи осмислений.
— Швидку… — прошепотіла вона сама собі, наче даючи команду мозку, вже набираючи номер.
Він насилу поворухнув рукою, ніби заново згадував, як це робиться, намацав у кишені зв’язку ключів.
Стиснув їх так, що побіліли кінчики пальців, потім вклав їй у долоню.
— Гранітна… вісім… квартира п’ятдесят один… — кожне слово давалося з великим зусиллям. — Будь ласка… не кидайте його, кота… Чуню… він один там… господиня не знає… допоможіть йому…
Його пальці зісковзнули з долоні дівчини. Погляд згас, повіки здригнулися і закрилися.
Сирена швидкої прорізала повітря занадто пізно, ніби долинала з іншого світу.
У поліції Олена докладно описала все, що змогла згадати: колір машини, приблизну модель, напрямок, куди вона поїхала.
Слідчий кивав, задавав уточнюючі питання, але їй здавалося, що це відбувається зовсім не з нею.
У голові знову і знову лунало: «не кидайте кота… він там один…»
Вдома Артем слухав її розповідь з напруженим обличчям.
— Ти навіть не знаєш, хто він такий, — сказав він нарешті. — Може, це взагалі якась спланована афера. Адресу дав — а там хто завгодно може сидіте і чекати на тебе. Ти ж не збираєшся туди їхати, правда?
— Там кіт, — тихо відповіла вона.
— Олена, це чужа квартира. Раптом тебе там чекає хтось? Раптом це пастка?
— Він це сказав з останніх сил і відключився, Артем. Люди в такі моменти не брешуть про котів.
Він різко встав, нервово пройшовся по кімнаті.
— Я не пущу тебе туди.
— Ти не можеш мене не пустити. Якщо так переживаєш за мене, то поїхали разом.
— Ще чого навигадувала. Викинь з голови цю історію — і ключі теж викинь кудись подалі.
— Артем, я не можу так вчинити… Кіт там один, без їжі і води. Вже три дні пройшло…
— Тоді не скаржся потім.
Вони замовкли, кожен вперто стояв на своєму. Вперше за довгий час між ними виникла холодна, непереборна дистанція.
Наступного дня Олена все ж зібралася та поїхала.
Квартира виявилася звичайною — ні розкоші, ні запустіння. Але запах вдарив відразу: важкий, затхлий, відчайдушний.
З глибини коридору долинуло слабке, хрипке нявкання.
Чуня сидів біля порожньої миски — худий, зі злиплою шерстю, з величезними очима, в яких було більше здивування, ніж страху.
Побачивши людину, він не втік — тільки жалібно простягнув лапу до ноги дівчини, немов перевіряючи, чи справжній це рятівник.
— Все, все… я тут, мій хороший, — прошепотіла Олена, сама не помічаючи, що говорить вголос.
Вона знайшла корм, налила воду, прибрала переповнений лоток, відкрила вікно.
Кіт їв жадібно, захлинаючись, потім раптом зупинився і притиснувся до її ноги всім тілом, ніби боявся, що вона зникне.
Олена просиділа на підлозі біла кота, який то їв, то пив, то ластився до неї майже годину.
Йдучи, вона залишила записку на столі:
«Ваш кіт нагодований, не переживайте. Я ще прийду».
Вона приходила знову і знову. Спочатку — з почуття обов’язку, потім — тому що не могла інакше.
Чуня зустрічав її біля дверей, нявкав вже бадьоріше, шерсть поступово ставала м’якшою, доглянутішою, погляд — спокійнішим.
А Артем злився все сильніше.
— Ти живеш чужим життям, — сказав він одного разу. — Цей хлопець тобі хто?
— Ніхто.
— Тоді навіщо все це?
Вона не змогла пояснити. Тому що сама до кінця не розуміла того, що робить вже систематично.
Просто всередині було тихе усвідомлення того, що якщо вона перестане приходити, кіт знову залишиться сам.
А той хлопець… він можливо, так і не прокинеться, не дізнається, що його прохання виконала незнайома дівчина.
***
У лікарні його знайшли не відразу. Травми були важкі, прізвище спочатку записали з помилкою.
Але одна медсестра згадала «того самого після ДТП» і провела Олену до відділення реанімації.
Він лежав нерухомо, обплутаний трубками, чужий і нескінченно вразливий. Без крові на губах, без бруду на одязі, без паніки — просто людина, що зависла десь між життям і порожнечею.
— Кіт живий, не хвилюйтесь, — тихо сказала вона, не знаючи, чи чує він її через скляне вікно. — Я до нього приходжу. Він хороший. Дуже сумує за вами.
Вона почала приходити і сюди теж, до лікарні.
Артем одного разу не витримав.
— Це вже ненормально, Олена. Ти доглядаєш за незнайомим тобі чоловіком у комі!
— Він не якийсь незнайомець, — вперше різко відповіла вона. — Він довірив мені найдорожче, що у нього було.
— Кота?!
— Так. Тому що більше довіритися було нікому.
Вони розфйшлися без зайвих слів, майже спокійно. Просто стало ясно, що далі їм не по дорозі. Він не розумів її, а вона – його.
***
Незабаром хлопець відкрив очі. Спочатку — ненадовго. Все виглядало каламутним, немов він дивився з глибини води.
Потім все ставало яснішим. Він довго вчився говорити, згадував події, заново освоював власне тіло.
Олена прийшла до нього в палату, коли він уже міг сидіти.
— Здрастуйте, — сказав він хрипло. — Ми знайомі?
Вона посміхнулася.
— Трохи. Ви дали мені ключі і доручили важливу справу.
Він нахмурився, намагаючись згадати.
— Кіт?
— Кіт.
Він закрив очі, і по щоках повільно скотилися сльози полегшення.
— Він… живий?
— Живий. Товстий, нахабний і давно вважає себе господарем квартири.
Хлопець розсміявся — незручно, болісно, але по-справжньому.
— Дякую… Я думав, якщо зі мною щось трапиться, він просто загине там один.
— Не загинув.
Він довго дивився на неї, ніби намагаючись зрозуміти, хто вона така і чому саме вона опинилася поруч у найстрашніший момент його життя.
— Ви врятували його, — сказав він тихо. — Значить… і мене теж врятували ви.
Олена не відповіла. Просто сиділа поруч, відчуваючи дивний спокій, якого не знала вже давно.
***
Винуватця аварії знайшли. Він виплатив страховку і компенсацію, але це вже мало що значило.
Віктор — так звали хлопця, який постраждав — одужував повільно. Олена перевезла його до себе разом з Чунею і терпляче доглядала, оточивши турботою і тихою увагою.
Вони не говорили гучних слів, не давали клятв, не поспішали з майбутнім. Але обоє чітко відчували: їхні дороги вже зійшлися в одну. І все це не просто так…
Іноді кохання починається не з іскри і не з гучних зізнань.
Іноді — з чужих ключів в теплій долоні незнайомки, з лікарняної палати, з порожньої миски і тихого прохання, сказаного на межі між життям і темрявою.
Воно виростає повільно, майже непомітно, поки одного разу не розумієш, що ви більше не чужі люди. Тепер ви — це дім один для одного.
