Валя відчинила хвіртку й завмерла: її грядки прополювала інша жінка…
Валя дуже довго не була на дачі. Місто міцно тримало її: то з онукою посидіти, то у Павла боліла спина.
Але більше не можна було зволікати: помідори самі себе не зберуть, та й малину час обрізати.
Вона вийшла з маршрутки на повороті до садового товариства, пройшла триста метрів уздовж паркану, відчинила свою хвіртку й заціпеніла.
Її грядки, зігнувшись утричі, спокійно прополювала незнайома жінка.
Перша думка була майже заспокійливою: помилилася ділянкою, звернула не в той проїзд. З ким не буває, тут усі дачі схожі між собою.
Валя навіть відступила на крок і глянула на хвіртку.
Ні, її номер, чотирнадцятий — вона ж сама нещодавно пофарбувала хвіртку.
А ось і її яблуня з роздвоєним стовбуром. А ось і іржава з одного боку бочка, яку Павло ніяк не викине — руки не доходять. Стоїть на тому ж місці, просто під водостоком.
А ось і її грядки. І кілочки на них. Валя згадала, як два тижні просила Павла, щоб він змайстрував їй ці кілочки й вбив під помідори.
А жінка по грядках ходить точно чужа. Не худа, а міцна така. Років шістдесяти.
І одягнена геть по-дачному: у бордову безрукавку просто поверх ситцевої строкатої блузки. І в косинці. Волосся акуратно заправлене під хустку — жодного пасма не видно.
Валя завмерла на кілька секунд, аж тут побачила, що незнайомка обернулася. І анітрохи не зніяковіла! Навпаки, сперлася на сапку й спокійно подивилася.
Погляд у неї був дивний, але дуже впевнений — ніби вона тут не гостя, а господиня.
— Ви до кого? — запитала жінка.
У Валі від цього запитання аж у роті пересохло. Тим більше, що вона щойно збиралася поставити це ж питання.
– Хто до кого? Я до кого? Це ви до кого? – нарешті вимовила вона й ковтнула слину. – Це моя дача. Що ви тут робите?
Жінка обтрусила долоні об безрукавку, оглянула Валю без злості, але з господарською впевненістю. Валя мимоволі стиснула ремінь сумки.
– А мене звати Галиною, Галина Степанівна. Я тут за договором, облаштовуюся. А ви, якщо у справі, то мені зараз незручно, я зайнята.
– За яким ще договором? – Валя зробила крок у двір, сумка зісковзнула з плеча. – Галино Степанівно, ви мене, напевно, з кимось плутаєте.
Це наша з чоловіком земля, вже багато років наша. Жодних договорів я не підписувала. Може, ви адресу переплутали? Може, вам потрібна інша дача?
Галина слухала, трохи схиливши голову, і за її обличчям було чітко видно: вона не вірить жодному Валиному слову.
Ба більше, дивилася вона з якоюсь особливою жалістю — ніби на безхатька чи жебрака.
— Багато років, ага, — вона раптом примружилася. — А документи на землю у вас із собою? Раз уже ви себе господинею називаєте?
У Валі страшенно зачухалася ліва п’ята, а в очах різко потемніло.
Оце так питання! Вона, господиня дачі, чомусь стоїть і вислуховує всяку нісенітницю.
І документів у неї з собою, звісно ж, не було. Хто ж носить із собою папери на дачу?
– Які документи? У мене з собою документів немає, а от сусідів я зараз покличу. Вони мене багато років знають, — Валя відчула, що від цієї ситуації їй хочеться розплакатися. — Он там, за парканом, живе Петрівна, запитайте в неї, чия це ділянка.
– Та я нікого не питатиму, а ви кличте, кого хочете, будь ласка, – знизавши плечима, жінка байдуже відвернулася й знову взялася за сапку. – І взагалі, мені розбиратися немає коли. У мене ще багато справ. І якщо що, я тут не з вулиці, я орендую.
Ось це слово — «орендую» — і спантеличило Валю остаточно.
– Я нічого не розумію. Що орендуєте? Як орендуєте? У кого?
Галина знову випросталася й незадоволено зітхнула:
– Та що ж це таке? Чому ви ніяк не можете зрозуміти? Що незрозумілого я кажу? У Віктора я й орендую. Віктор Аркадійович здав мені ділянку, я й гроші вже віддала.
Сказав, що земля сімейна і він нею розпоряджається. Показав мені все: де вода, де інструмент у сарайчику… У вас тут, до речі, нічого й замкнено не було.
У Валі похололо на душі.
Віктор. Отже, це той самий Віктор. Двоюрідний брат Павла. Його й рідним назвати важко.
На сімейних святах його зазвичай садили на самий край, щоб не було видно й чутно, а поза очі завжди називали пройдисвітом.
Він, звісно, бував тут кілька разів років п’ять тому, коли тесть ще був живий і кликав родичів на шашлики.
Ну як він міг віддати чужу дачу? Це не вкладалося в голові.
— Виходить, Віктор віддав вам мою дачу, — повільно промовила Валя. — А прав на це він не має жодних.
— Ой, вибачте, але мені ваші сімейні чвари ні до чого. Розбирайтеся з ним самі, хто правий, хто винуватий. Гроші я йому заплатила, а там ви вже між собою вирішуйте.
Валя опустилася на лавку біля ґанку, яку Павло колись сам змайстрував зі старих дверей.
Ноги не тримали, сил зовсім не було. Абсурдність того, що відбувалося, просто вибивала з колії.
Вона дістала телефон, нервово прикушуючи губу. Пальці не слухалися, у скронях застукало.
Віктора в контактах не було — Валя йому ніколи й не дзвонила.
Довелося зателефонувати зовиці — у неї був записаний увесь сімейний клан. Валя коротко пояснила ситуацію й попросила номер Віктора.
Однак зовиця не лише дала контакт, а й почала ставити купу запитань. Валя перепросила, послалася на головний біль і поклала слухавку.
Але найбільше Валю вражав спокій цієї жінки. Увесь час, поки вона розмовляла по телефону, Галина продовжувала полоти грядки.
Нарешті, помітивши, що Валя відклала телефон, Галина мовила:
— Тільки не подумайте, що я тут на один-два місяці. Ми ж із Віктором Аркадійовичем домовилися про все серйозно.
Я цю землю купуватиму, інакше навіщо б я тут грядки прополювала? Лежала б собі й відпочивала.
Галина висмикувала бур’ян за бур’яном і акуратно складала у відро.
— Що ви будете робити? – Валя підняла голову.
– Ку-пу-ва-ти, – по складах повторила Галина, випростуючись. – Оце цей місяць орендую, поки юридично будинок не мій, а потім купуватиму.
Завдаток я теж віддала — сорок тисяч готівкою, з рук у руки. А поки що облаштовуюся. Я й саджанці завезла, бачите? – вона махнула рукою. – І свої кущі смородини прикопала.
Хіба я стала б вкладатися в чуже? А це тепер майже моє, вважайте. Справа лише за документами.
Валя дивилася на неї й не могла зібрати думки до купи. Віктор узяв у чужої людини гроші за землю, яка йому не належала!
– Галино Степанівно, – сказала Валя якомога спокійніше, хоча пальці самі собою стискалися в кулак. – Ця земля оформлена на мого покійного свекра.
Ми з чоловіком нею користуємося. Спадщина до кінця не переоформлена — там частки, потрібен суд щодо їхнього розподілу.
Але суду ще не було. Віктор про це чудово знає. І саме тому він і провернув це з вами. Він не може вам нічого продати! Він тут не господар, він вас обдурив.
Галина завмерла на секунду. На її обличчі промайнула дивна емоція — Валя не розібрала, яка саме.
Але визнавати вголос, що її ошукали, Галина не збиралася. Вона випрямилася й пішла в наступ:
– Що?! Нічого не знаю! – Галина встромила сапку в землю. – У мене домовленість. Не розповідайте мені казок про частки, суди, свекрів і спадщину.
Може, це ви самозванка? Приїхали на все готове, поки господарі відпочивають. Тут ходять усякі… Звільняйте ділянку, вона оплачена!
– Оплачена? – Валя підхопилася. – Кому оплачена? Шахраю оплачена!
– А ось приїде Віктор Аркадійович і розбереться, хто тут шахрай, – Галина вперла руки в боки. – Я йому зараз же зателефоную.
– Зачекайте, – Валя вже набирала номер, який скинула зовиця. – Я й сама з ним поговорю. У вашій присутності.
Гудки лунали довго, аж на восьмому в слухавці щось клацнуло.
– Так, слухаю, – відгукнувся Віктор бадьоро, але трохи насторожено.
– Вікторе, це Валя, дружина Павла. Ти що ж це зробив? Здав нашу дачу чужій жінці й узяв з неї гроші? Ти що накоїв?
У слухавці запала пауза. Валя чула, як на тому кінці він гарячково міркує, як викрутитися.
– Валю, ну чого ти так ґвалт піднімаєш? – почав заспокоювати він. – Це все можна вирішити по-сімейному.
Ну, пустив людину на сезон — земля ж простоює, а ви давно й носа не показуєте. Нехай поживе, що в цьому поганого?
– Простоює? – Валя аж задихнулася. – Ти взяв гроші за нашу землю! Сорок тисяч завдатку за продаж! Що це взагалі таке?!
– Який ще продаж? Це Галина тобі сказала? – поспішно заперечив він. – Хто знає, що вона там вигадала? Який завдаток? Нічого не було, вона бреше!
Розмова закінчилась. Валя мовчки опустила телефон і повернулася до Галини:
– Чули? Каже, ніякого завдатку не було. Що ви все вигадали.
Галина зблідла. Вона дістала свій телефон, торкнулася екрана й, зустрівши погляд Валі, увімкнула гучний зв’язок.
З динаміка на весь двір пролунав голос Віктора, який ще не охолов після попередньої розмови:
– Так, слухаю, хто це?
– Вікторе Аркадійовичу, це Галина. Сюди приїхала господиня, ґвалт підняла, каже, що це її ділянка. Ви ж мені її майже продали, я й завдаток віддала. Скажіть їй!
У динаміку пролунав тріск, а потім Віктор квапливо мовив:
– Який завдаток, Галино? Не було від тебе ніякого завдатку! Ти що, вигадуєш?
Валя стояла за два кроки й чула кожне слово. Віктор, рятуючи власну шкуру, просто при ній відрікся від Галини.
Галина не стала вимикати гучний зв’язок. Її обличчя вкрилося червоними плямами.
– Як це не було? – голос у неї зірвався. – Я вам сорок тисяч у кафе на Березинці віддала, при офіціантці! Ви ще каву брали!
Папери оформити через півтора місяця обіцяли! Я навіть полуницю тут уже посадила — тридцять кущів! Що ви мелете?!
Віктор пробурмотів щось про іншу домовленість, про те, що гроші були за інше, і поклав слухавку.
Галина слухала короткі гудки, і рука з телефоном повільно опускалася. Вона так і залишилася стояти з відкритим ротом.
До хвіртки тим часом уже підтягувалися сусіди: Петрівна з одного боку, дід Микола — з іншого. За ними підійшла ще пара дачників, яких привернули гучні крики.
Петрівна протиснулася у двір, побачила Валю й сплеснула руками:
— Валентино! Ти приїхала! А ця що тут? Не родичка, чи що? Ходить тут уже котрий день як пані, я думала, ти сама комусь здала.
— Я нічого не здавала, Петрівно, — сказала Валя. — Наш хитрий родич її сюди пустив. Та ще й гроші з неї взяв за нашу землю.
Сусіди загуділи. Віктора тут пам’ятали: він колись позичив у діда Миколи гроші й не віддав.
Галина залишилася сама посеред двору з телефоном у опущеній руці.
– Телефонуйте дільничному, – сказав дід Микола. – Нехай при ньому розбираються. Тут справа вже не проста — людей дурять на гроші. Шахрайство!
Петрівна кивнула й пішла дзвонити: її зять якраз знав номер місцевого відділення.
Але Віктор приїхав сам, не чекаючи, поки по нього прийдуть: злякався, що справа набуває такого обороту, і вирішив владнати все на місці, по-доброму.
Вийшов із машини з широкою посмішкою, ніби приїхав на свято:
— Ну й що ви тут влаштували? — він розвів руками, оглядаючи двір і сусідів. — Валю, ну ти чого? Родина ж! Навіщо піднімати ґвалт на всю громаду?
— Вікторе, ти ледь не продав мою дачу, — Валя не відступила ні на крок. — Узяв із людини сорок тисяч. Скажи це вголос при всіх!
– Та які сорок тисяч? – він скривився, ніби вона верзла нісенітницю. – Валю, ти сама себе послухай. Ну, пустив людину пожити, допомогти хотів. А ти відразу… гроші, продав.
Ти взагалі хто на цій землі? Дача на батька Павла записана, царство небесне, а ти так, при чоловікові. Я, між іншим, теж рідня, теж можу за ділянкою доглянути. Може, це ти тут зайва?
Він говорив плавно, напористо, вивертаючи все навиворіт, і тепер винною в нього виходила Валя.
– Доглянути? – Галина зробила крок уперед, її обличчя палало. – Де мої гроші, Вікторе Аркадійовичу? Віддайте зараз же, при людях!
Віктор перевів на неї погляд, і посмішка миттю зникла:
– Громадянко, ви мене з кимось плутаєте.
У двір зайшов дільничний, за ним поспішала Петрівна. Офіцер оглянув присутніх:
— Ну що, шановні, що тут у вас?
Усі заговорили одночасно. Дільничний підняв руку, дослухав спочатку Галину, потім Валю й повернувся до Віктора:
— Документи на ділянку у вас є? Раз ви нею розпоряджаєтеся?
Віктор роззявив рота й не знав, що відповісти. Жодних документів у нього не було й бути не могло.
— Тобто ви брали гроші за землю, яка вам не належить? — тихо підсумував дільничний. — Громадянка ось збирається писати заяву. Це, знаєте, стаття «За шахрайство».
У Віктора затремтіла щока. Він зрозумів, що по-доброму вже не вийде.
— Зачекайте, зачекайте, — він раптом почав метушитися й порився у внутрішній кишені. — Не треба ніяких заяв. Ось, Галино, ось твої гроші! Я ж казав, що поверну. Вийшло непорозуміння, ну…
Він відрахував купюри тремтячими руками. Галина перерахувала гроші просто при всіх і поклала в сумку:
— Ну й що з того, що віддав?! А заяву я все одно на нього напишу! Щоб надовго запам’ятав!
Дільничний переписав паспортні дані Віктора й наказав підійти до машини для розмови. Віктор поплентався за ним, згорбившись, а його широка посмішка зникла безслідно.
Галина йшла однією з останніх. Біля хвіртки зупинилася й повернулася до Валі:
— Вибачте мені, — мовила вона. — Я ж відчувала, що щось нечисто. Він надто вже квапив, усе готівкою та на словах.
А мені так хотілося свій клаптик землі! Я ж на пенсії, у квартирі жити задушливо й сумно… Ось і попалася на гачок.
– Ідіть уже, – Валя махнула рукой. – Тільки наступного разу гроші без документів нікому не віддавайте…
Свою полуницю Галина викопала наступного дня і відвезла. А Валя ввечері зателефонувала Павлу в місто й розповіла все від початку до кінця.
Павло довго мовчав у слухавці, а потім мовив, що з Віктором вони тепер не родичі і що до поліції, якщо знадобиться, він поїде разом із нею.
Дача залишилася у Валі. Але треба б усе-таки звернутися до суду, щоб поділити все згідно із законом.
А Віктор тим часом крутиться навколо Галини й благає забрати заяву. Ось така історія.
