— Ви хочете продати мою квартиру? А куди ж мені? — запитала я сина та невістку за святковим столом…
…Конверт із пенсією та грошима від зданої в оренду двокімнатної квартири я завжди клала на кухонний стіл. Просто посередині, у загальний котел.
Звичка рахувати залишилася в мене з колишнього життя. Я й зараз рахувала: скільки картоплі йде за тиждень, ну й решту дрібниць.
Записувала в зошит, у якому колись вела домашню бухгалтерію.
Чоловік посміювався: «Риммо, ну хто ще рахує, скільки цибулин пішло на борщ? Медаль тобі треба видати за економність!» А я рахувала. Бо звикла й уже не могла інакше.
Женя пішов восени, а до першого снігу я вже сиділа на кухні в сина. Едік сам зателефонував, голос у слухавці тремтів від співчуття:
— Мамо, ну куди ти там одна в чотирьох стінах? Приїжджай до нас. Ми з Дариною все обговорили, будемо тільки раді. Ти ж не чужа.
Я здала свою квартиру в оренду молодій парі з дитиною й приїхала.
Квартира в них була гарна, у новому будинку, з широким коридором і просторою кухнею.
Дарина пекла торти на замовлення, і кухня була виключною її територією: кольорова мастика в контейнерах, силіконові форми на полицях і мішечки для крему на гачках.
Мене поселили в маленькій кімнаті, точніше — у колишній коморі без вікон. Там поставили вузьку розкладачку й тумбочку.
Я була вдячна й за це. Ще мені виділили полицю в шафі й місце за обіднім столом.
Через місяць Дарина зайшла до мене, склавши руки на грудях:
— Риммо Павлівно, — вона завжди зверталася до мене підкреслено офіційно, жодного разу не сказала «мамо», — у мене велике замовлення на вихідні.
Весільний торт у три яруси, роботи на два дні. Мені потрібна буде ваша кімната під інвентар та короби.
— Звісно, Даринко, — я кивнула. — А я де ж?
— Тимчасово, — перебила вона, не дивлячись у вічі, — ми вашу розкладачку поставимо в інше місце. У коридорі приберемо, там за шафою чудово стане.
Розкладачку переставили в кут між шафою та стіною, де постійно дуло з вхідних дверей.
Мої речі Дарина склала у два клейончасті пакети й акуратно засунула під табурет.
Едік прийшов увечері, побачив розкладачку прямо в передпокої, але лише посміхнувся куточками губ. Він завжди так посміхався, коли почувався винним і не знав, що сказати.
Чоловік Женя колись казав про нього: «М’який наш Едік. Хто останній натиснув, той і правий».
Весільний торт Дарина здала, але потім надійшли інші замовлення. Комору мені так і не повернули — там тепер «жив» професійний міксер та коробки.
Одного разу я пішла виносити сміття й побачила сусідку з нижнього поверху. Та вигулювала маленьку болонку. Собачка грайливо гавкнула, сусідка присіла й лагідно погладила її по шовковистих вушках:
— Ну що ти, моя хороша? Змерзла? Ходімо додому, я тобі м’ясця дам…
Вона говорила з такою теплотою й ласкою, якої я в цій квартирі не чула жодного разу за кілька місяців.
Я стояла зі сміттєвим пакетом у руках і стискала щелепи аж до болю в зубах.
Увечері, дочекавшись, поки невістка піде до спальні, я тихо звернулася до сина:
— Едіку, зачекай. Я щомісяця кладу на стіл пенсію й гроші за оренду. До копійки. Скажи мені відверто: я тут хто? Гостя, мешканка чи просто примара в коридорі?
Едік почесав шию й подивився кудись повз мене, на шпалери:
— Мамо, ну що ти починаєш… — він зітхнув. — Ти ж розумієш, у Дарини бізнес, замовлення, це гроші в сім’ю. Їй потрібен робочий простір. Це ж тимчасово.
— Тимчасово, Едіку? — тихо спитала я.
У їхньому домі це слово означало «назавжди».
А через пару днів я прала у ванній і крізь шум води почула роздратований голос Дарини з кухні — вона розмовляла з подругою по телефону:
— Та яке там! Ні, у нас живе мама Едіка. Поки що живе… Ну як «навіщо»? Ну… Ну так, сама розумієш, вік, проблеми. Але ми це питання скоро вирішимо.
Я напружилася, але незабаром постаралася викинути це з голови. Хто знає, що вона мала на увазі.
Невдовзі на контейнерах із їжею в холодильнику з’явилися наклейки. «Д+Е» на одних, «Р.П.» на інших.
Потім Дарина мовчки переставила мої продукти на найнижчу, напівполаману полицю. Якось увечері вона виклала на стіл прозорі пакети й оголосила:
— Риммо Павлівно, давайте одразу розставимо крапки над «і». Ось це, — вона вказала на дорогі сири, м’ясо та фрукти із супермаркету, — я купила для родини.
А ось ці крупи, макарони й звичайна олія — це для вас. Ви ж таке любите, простіше. Не переплутайте, добре? Щоб не було непорозумінь.
«Для родини». Я, виходить, до цієї родини не входила…
Для мене купувалося все найдешевше, за найнижчою акцією, і складалося акуратною стопкою, ніби мені щотижня збирали гуманітарний набір для бідних.
Я готувала собі окремо зі «своїх» продуктів. Втім, Едіку більше подобалася моя домашня їжа, і він за дитячою звичкою, коли дружини не було поруч, раз у раз витягував щось із моєї каструлі.
Одного разу мені зателефонувала Валентина — давня подруга, єдина людина, яка дзвонила мені не лише на свята.
— Як ти там, Риммочко? Звикла вже до міського життя? — поцікавилася вона з теплотою.
Раніше я завжди бадьоро відповідала «все нормально», а цього разу просто заніміла й промовчала в слухавку.
Валентина теж помовчала, усе зрозумівши без слів, і важко видихнула:
— Зрозуміло. Риммо, ти це… дзвони. Якщо що — двері мого дому для тебе завжди відкриті.
Якось я відкрила свій старий записник і почала методично занотовувати все підряд.
Там були витрати на продукти, скільки разів я готувала сніданок, обід і вечерю на всіх, скільки разів забирала онука із садочка, гуляла з ним, прала білизну…
Я й сама не знала, навіщо це роблю. Але незабаром дізналася.
У п’ятницю ввечері, проходячи повз спальню, я почула через напіввідчинені двері голоси.
Дарина говорила тихо, але карбуючи кожне слово:
— Едіку, треба нарешті вирішити питання з твоєю матір’ю. Я дізналася, що в області є чудовий приватний пансіонат.
Там цілодобовий догляд, п’ятиразове харчування, свіже повітря. Їй там буде набагато краще, ніж у нас на розкладачці в коридорі!
І нам стане легше. А її квартиру просто продамо, гроші покладемо на рахунок, пустимо в оборот. Правда ж?
Едік довго мовчав. Потім щось невнятно буркнув.
— Ну от і чудово, я знала, що ти зі мною погодишся, — промурмотіла Дарина.
Я стояла в темному коридорі. Ноги стали ватяними, але я не знайшла в собі сил увійти й влаштувати скандал.
За кілька днів ми святкували день народження онука. Торт, звісно, Дарина спекла сама, гостей запросила чимало: її подруги з чоловіками, колега Едіка з родиною.
Мене попросили «допомогти на кухні». Я мовчки нарізала салати, мила посуд і носила тарілки до вітальні.
За стіл мене покликали лише тоді, коли всі вже сиділи й піднімали перші келихи. Дарина мельком кивнула на стілець скраю:
— Риммо Павлівно, сідайте он туди, біля дверей.
Торт був двоярусний, із вишуканою мастиковою машинкою зверху. Невістка справді мала золоті руки.
Я дивилася на онука й стискала щелепи, щоб не розплакатися. Ні, не від образи.
Просто хлопчик був так схожий на мого покійного Женю… Ті самі круглі щоки, те саме щире примруження, коли він сміється…
Коли з тортом було закінчено, Дарина піднялася й постукала ложечкою по келиху:
— Друзі, я хочу сказати кілька слів. Ми зібралися родинним колом, і я хочу бути відвертою.
Гроші, які дає бабуся, на жаль, не покривають навіть третини витрат на її утримання та ліки. Ми дуже любимо Римму Павлівну, але треба бути реалістами…
Вона повернулася до мене. Голос її став награно-м’якшим, майже материнським:
— Мамо, люба. Ми з Едіком порадилися й вважаємо, що вам слід продати вашу двокімнатну квартиру. Ну навіщо вона вам? Вам же складно самій її утримувати, здача — це суцільний клопіт…
За столом запанувала тиша. Хтось із гостей ніяково кахикнув. Едік втупився у свою тарілку й знову посміхався куточками губ.
— Ось як? — я легенько посміхнулася й поглянула прямо на сина. — Ви так вважаєте, діти?
Едік ще більше втиснув голову в плечі.
Я повільно встала, пішла до коридору й принесла свій записник. Сідати не стала.
— Добре, Дарино, — мовила я спокійно й чітко. — Раз уже ми рахуємо наші гроші й витрати, давай рахувати як слід. За правилами.
Я розкрила зошит і почала читати вголос:
— За чотири місяці: приготовано 112 обідів та вечерь на всю родину. Здійснено 48 поїздок у дитячий садок і назад. Проведено 30 прибирань квартири.
Покладено на цей стіл у загальний котел: чотири мої пенсії та чотири плати за оренду моєї квартири. До копійки. Собі я не залишила навіть на ліки.
Я читала не поспішаючи, рядок за рядком. Дарина відкрила рота, щоб перебити, але я підняла руку:
— Мовчи, Дарино. Це все зробила «зайва» людина, яка їсть макарони за акцією. А тепер, гості дорогі, порахуйте, скільки коштує найняти цілодобову кухарку, няню для дитини й домробітницю в нашому місті.
І відніміть від цього мої живі гроші, які я щомісяця сюди віддавала. Може, тоді до вас дійде, хто кого тут насправді утримував.
У кімнаті висіла тиша. Гості перезиралися, не знаючи, куди подіти очі. Я оглянула всіх поглядом, затрималася на синові й тихо запитала:
— Ви хочете продати мою квартиру? А куди ж мені? — я зробила паузу й пильно подивилася на невістку. — На розкладачку в передпокої біля дверей?
Чи, може, у той «гарний приватний пансіонат в області», про який ти, Дарино, говорила позавчора ввечері? Туди, де «чудовий догляд і п’ятиразове харчування»? А?
Невістка блідо ахнула й схопилася за серце. Я зміряла її холодним поглядом, мовчки вийшла з вітальні, дістала з-під табурета свої великі пакети й почала збирати речі.
Куди піду — ще не знала, адже в моїй квартирі жили люди, але точно відомо було одне: сюди я більше не повернуся.
Уже у дворі, під холодним дрібним дощем, я зателефонула Валентині.
— Риммочко? Що сталося? — стривожено спитала подруга.
— Валю… ти казала, двері відчинені. Я їду.
— Чекаю. Заварюю чай, — коротко відповіла вона.
…Через місяць, улагодивши питання з орендарями, я повернулася до своєї рідної, теплої двокімнатної квартири.
Едік зателефонував лише через тиждень після того вечора. Голос його метушився, він затинався:
— Мамо… ну ти чого? Дарина ж не хотіла тебе образити, вона просто… ну, про майбутнє дбала. Ми ж родина. Давай приїдемо, усе спокійно обговоримо, перепросимо…
— Обговорювати тут нічого, Едіку, — перебила я його. — Ти мовчав тоді за святковим столом. Тобі було соромно, але ти мовчав. Я це запам’ятала.
І ти запам’ятай: про цю квартиру навіть не мрій. Я її заповідаю дитячому будинку. Або комусь іншому, хто вміє бути людиною.
Я поклала слухавку. І більше він мені не дзвонив. А я нарешті перестала рахувати цибулини для борщу.
