— Я ж просто хотіла як краще, Сергійку. Машенька там так виснажується зі своєю… зі своєю бухгалтерією.
Зі звітами цими безкінечними, — белькотіла Лариса, благально дивлячись на брата. — Їй же абсолютно ніколи стежити за затишком, за будинком… Жінка має бути берегинею, а не лічильною машиною!…
…Жирний наваристий бульйон вилився з глибокої супниці просто на мою нову лляну скатертину, яку я лише вчора випрасувала.
Лариса сплеснула долонями, ахнула й притиснула пухкі, обвішані дешевими перснями руки до грудей.
Але я чітко помітила, як у куточках її губ промайнула задоволена посмішка.
Сергій миттєво підхопився, вихопив із тримача паперову серветку й почав гарячково возити нею по жовтій плямі, лише ще дужче розмазуючи жир по тканині.
— Ну нічого, Ларисо, заспокойся, з ким не буває! Споганила трохи, та й усе. Маша відпере, у неї зараз порошки якісь сучасні, потужні.
П’ятдесятишестирічна Лариса, старша сестра мого чоловіка, віддано й зі сльозою в оці поглянула йому в обличчя:
— Ох, Сергійку, ти такий великодушний! Я ж тільки допомогти хотіла, супчику наваристого принесла, а то ви все всухом’ятку та на напівфабрикатах…
Машенька он втомлюється на своїй… Зі своєю бухгалтерією. Їй за будинком стежити ніколи, дім геть занедбаний. Ти ж у мене як сирота ходити мусиш!
Я мовчки встала й пішла на кухню по соду. Поки розводила її в блюдці до стану кашки, слухала, як за стіною вони вдвох бідкаються й важко зітхають над скатертиною.
Це звучало так, ніби це я власноруч вилила туди жир, щоб зіпсувати їм обід.
Ми з Сергієм прожили разом двадцять вісім років. Виростили чудову доньку Аліну, нарешті закрили виснажливу іпотеку.
Наше життя було спокійним, розміреним і передбачуваним рівно доти, доки пів року тому в Лариси не розпався третій за рахунком шлюб.
Її чоловік, наш спільний давній знайомий Андрій, тихий, сутулий інженер, одного дня просто мовчки зібрав свою потерту спортивну сумку й пішов у нікуди.
Він залишив їй двокімнатну квартиру та залізобетонну впевненість у тому, що у всіх її бідах винні абсолютно всі, крім неї самої.
Лариса на кожному кроці кричала, що він зраджував їй направо й наліво з молодицями, і Сергій свято в це вірив, співчуваючи «бідній сестричці».
До нас вона після розлучення почала приходити щодня, як на роботу.
Чоловік був тільки радий, та й я спочатку не заперечувала — думала, людині справді важко на самоті.
Лариса тягала мисками важкі пиріжки на маргарині, від яких у Сергія потім до самої ночі була печія. Але він слухняно їв, морщився й змушував себе хвалити все:
— М-м-м, Ларисо, як у дитинстві! Сестра пекла, старалася, час витрачала, — повчально казав він мені.
На це я тоді лише махала рукою. Ну, пиріжки. Ну, печія. Людині самотньо в чотирьох стінах, нехай біля нашого родинного столу трохи зігріється, мені не шкода.
Але через місяць Лариса вже безцеремонно торкалася пальцем моїх фіранок у вітальні й критично крутила головою:
— Машо, ну що це за палеозойський стиль? Тобі не здається, що вам із Сергійком треба щось свіжіше, яскравіше, модніше? Я от бачила в каталозі чудовий тюль із золотим шитвом…
— Ларисо, нас із Сергієм цілком влаштовує льон, — спокійно відповідала я.
Проте Сергій лише кивав і дивився на сестру знизу вгору — точно так само, як у далекому дитинстві дивився на старшу заступницю.
Згодом вона перейшла до прямих зауважень щодо мого виконання «обов’язків»:
— Машенько, ти б Сергійку сорочки акуратніше прасувала, чи що. Подивися на комірці — вони ж зовсім зібгані, м’яті! Мама наша, пам’ятаю, завжди їх ретельно крохмалила й випарювала.
Чоловікові п’ятдесят два роки, він посаду обіймає, йому потрібна солідність і лоск, а не вигляд безхатька, якого вигнали з притулку!
Я від такої нахабності спершу навіть остовпіла. Але потім усе-таки опанувала себе, випростала спину й відповіла прямо в очі:
— Знаєш що, Ларисо? Якщо тебе так сильно дратують його комірці, забирай його сорочки до себе у двокімнатну на вихідні. Прасуй, крохмаль, виварюй — хоч цілодобово, скільки влізе. Я заважати не буду.
Вона демонстративно образилася, притиснула хусточку до очей і промовчала.
Минали тижні. Сергій ставав дедалі дратівливішим, почав чіплятися до кожної дрібниці: то суп йому недостатньо солоний, то світло в коридорі чомусь даремно горить і накручує кіловати.
Почав довго сидіти на балконі з телефоном, кутаючись у куртку, а варто було мені вийти слідом, щоб полити квіти, як він одразу здригався й квапливо ховав слухавку в кишеню.
— Хто це дзвонив так пізно? — запитувала я.
— Та це ж Лариса, у неї там постійно щось стається! То кран капає, то сусіди шумлять, — бурчав він, уперто дивлячись кудись повз мене в темряву вулиці.
Наступного тижня до нас у гості завітала Аліна. Ми сиділи на кухні, пили чай із тортом, і донька раптом відставила чашку, уважно подивившись на мене:
— Мамо, поясни мені, що у вас взагалі відбувається? Тато якийсь чужий, смиканий, на запитання відповідає крізь зуби.
Я вчора до тітки Лариси заїжджала за ключами, то вона мене пів години у дверях тримала й зі сльозами на очах розповідала, як ти батька «замучила» своїм холодним ставленням!
— Що ще вона тобі нарозповідала? — примружилася я.
— Каже, що ти гроші з його зарплати потайки на якийсь свій окремий рахунок переказуєш і повним ходом готуєшся до розлучення…
Мамо! Поглянь на себе збоку! Ти ходиш по хаті, наче натягнута струна, а тітонька крок за кроком витісняє тебе з твоєї ж власної квартири! Ти що, цього не бачиш?
Що й казати, Аліна мала рацію на всі сто відсотків…
Незабаром доля абсолютно випадково звела мене з останнім «колишнім» Лариси — Андрієм.
Ми перетнулися в будівельному супермаркеті, розговорилися за кавою, і він відверто розповів мені правду про їхнє розлучення:
— Машо, вона ж систематично налаштовувала всіх навколо проти мене! Витягувала з мене гроші під будь-якими приводами.
Одного разу виманила в мене тридцять тисяч — нібито на термінову операцію та лікування її матері. Я зняв усі заощадження, дав без вагань.
А потім випадково дізнався, що її мама цілком здорова й взагалі не в курсі ні про які хвороби!
Після цього я й вирішив: досить з мене цих маніпуляцій. Залишив їй квартиру, аби тільки спокій мати, і пішов.
Через тиждень після цієї розмови Сергій увечері видав репліку: нам «треба б терміново переглянути наші щомісячні витрати».
Надто, мовляв, багато йде на всяку нісенітницю на зразок моїх кремів, перукарень та салонного догляду.
Виявилося, турботлива сестра вже встигла переконати його, що в нього «майже передінфарктний стан» — хоча ґрунтовну кардіограму він робив у березні, і лікар сказав, що серце як у атлета.
Зате в Лариси, звісно ж, знайшовся «унікальний знайомий професор» і дороге обстеження в приватній VIP-клініці.
Лариса офіційно порушила це питання, коли вкотре без запрошення завітала до нас на вечерю.
— Сергійку, тобі так горбатитися на роботі більше не можна, — почала вона, розмазуючи масло по хлібу. — Маша ж із тебе всі соки випиває! Їй аби гроші тринькати.
Он, дивись, скільки коштує повне обстеження в професора — кожна копійка виправдана! А у твоєї дружиноньки на думці лише нові чоботи та косметика.
— Ну й що ти пропонуєш, Ларисо? — похмуро поцікавився чоловік, перевівши погляд на мене.
— Підемо до професора, кажу ж тобі! Здоров’я дорожче за все!
— Гаразд, — зітхнув Сергій. — Запиши мене. Скільки, кажеш, треба готівкою?
— Вісім тисяч. Усього-на-всього за твоє життя!
Сергій подивився на мене. У нас були заощадження — ми пів року відкладали на капітальний ремонт у ванній кімнаті.
Але тепер чоловік, який уже подумки віддав частину цих грошей сестрі, дивився на мене чисто для галочки.
Цього я вже терпіти не збиралася. Я пішла до спальні, дістала з папки нещодавні результати обстеження й кардіограму чоловіка, повернулася й кинула їх на стіл просто перед сестрою.
— В Сергія все ідеально із серцем, ось висновок лікаря від минулого місяця, — спокійно й карбуючи кожне слово промовила я. — А ти, Ларисо, зарубай собі на своєму допитливому носі ось що.
Якщо ти ще бодай один раз потягнешся своїми руками до наших сімейних грошей, я завтра ж вранці подам на розлучення й на поділ майна. Ми поділимо цю квартиру навпіл.
І мені дуже цікаво, куди ти тоді подінеш свого улюбленого братика — до себе у двокімнатну на розкладачку в коридорі?
— Яке ще розлучення, Машо?! Ти що верзеш?! — злякався Сергій, аж зблід.
А Лариса підхопилася з місця, випустивши з рук виделку, і закричала на всю квартиру:
— Ах, ось ти як?! Я про твого чоловіка турбуюся, ночей не сплю, а ти мене! Мене! У якійсь меркантильності звинувачуєш?!
Я рятую його, а ти про гроші?! Ось що, люба моя, моєї ноги в цьому домі більше не буде, так і знай! Задихайтеся тут у своїй злості!
Вона гарячково зібрала свої речі й вибігла, гримнувши дверима. Сергій кинувся за нею на сходи, але незабаром повернувся ні з чим.
Він сів на кухні на стілець, тремтячими руками налив собі води, випив залпом і приголомшено подивився на мене:
— Ти це серйозно? Про розлучення? Через турботу сестри?
— Якщо ти не втихомириш свою сестричку й не поставиш її на місце — так, абсолютно серйозно, — відповіла я.
І в ту секунду сама виразно зрозуміла, що це не просто лякалка. Я справді була готова це зробити.
Кілька тижнів по тому ми святкували п’ятдесятидворіччя Сергія. На свято зібралися старі друзі, пара колег чоловіка з робочими дружинами, Аліна з чоловіком.
Лариса з’явилася найостаннішою — у новій дорогій сукні кольору мокрого асфальту, з масивною срібною брошкою.
І одразу ж, не роздягнувшись як слід, взяла все під свій «королівський» контроль: підкладала гостям гаряче, командувала, що куди ставити, ніби це вона була господинею вечора.
Я мовчала й терпіла. Дотерпіла аж до десерту.
Я якраз виносила з кухні велику тарілку з тортом, коли Лариса, пригубивши червоного, повернулася до свого сусіда по столу й заговорила підкреслено голосно, щоб затишшя в кімнаті дозволило почути її всім:
— А знаєте, мій братик — просто свята людина, безперечний герой! Інший би таку дружину давно за поріг виставив без копійки.
Ні готувати нормальну їжу не вміє, ні прати, ні за затишком стежити. Тільки на мені та моїй турботі цей дім і тримається останні місяці!
Я акуратно поставила торт у центр столу, повільно подивилася на зовицю й щиро посміхнулася.
Потім спокійно дістала з кишені телефон, знайшла номер Андрія, набрала його й увімкнула гучний зв’язок на повну гучність.
— Андрію, привіт! — голосно сказала я в динамік. — Вибач, що турбую. Ми тут якраз сидимо всі разом святкуємо: Лариса, Сергій, наші друзі й я.
І в нас виникло невеличке непорозуміння. Лариса стверджує на весь стіл, що ви розлучилися через те, що ти їй системно зраджував.
Що ти на це скажеш? Я ввімкнула гучний зв’язок, тож говори відверто, тут усі свої.
У слухавці пролунав короткий гучний смішок. Гості миттєво замовкли. Лариса помітно напружилася, бліднучи на очах.
Сергій нахмурився й спробував вихопити в мене з рук телефон:
— Машо, ти що робиш, здуріла?! Прибери!
Але я спритно відступила вбік.
— Я? Зраджував? — здивовано відгукнувся Андрій із динаміка. — Та бог із тобою, Машо, які ще зради? Мене всі ваші знайомі знають двадцять років, будь-хто може підтвердити, що я з роботи йшов одразу додому.
А ось вона, якщо вже у вас там вечір одкровень, нехай краще скаже перед усіма гостями, куди поділися мої гроші, які я їй особисто дав на термінову операцію її «хворій» матері? Мати, між іншим, досі город обробляє!
Я повернулася до зовиці й лагідно спитала:
— Ларисо? Скажеш щось присутнім? Поясниш, де гроші?
Вона різко підхопилася зі свого місця, перекинувши фужер із напоєм, і червона як рак викрикнула… Утім, вона багато чого наговорила.
Зокрема в найдрібніших деталях пояснила, за якою саме адресою нам усім — і мені, і Андрію, і гостям — слід іти прямо зараз.
Зібралася вона за п’ять секунд і кулею вилетіла з квартири.
— Дякую, Андрію, дуже виручив, — сказала я у слухавку.
— Та немає за що! Звертайся, якщо треба буде ще щось уточнити! — відповіла слухавка.
День народження, звісно, був остаточно зіпсований, гості згодом розійшлися.
…З того дня минуло три місяці. Лариса час від часу намагається налагодити стосунки з братом через спільних родичів, але він поки не реагує й не поспішає бігти їй на допомогу.
А мені Сергій ще тоді, наступного ранку після дня народження, із образою сказав:
— Не треба було вивалювати Ларисині таємниці та брудну білизну на загал. Це було низько.
Він досі на мене сердиться за цей вчинок. А я вважаю, що була абсолютно права — інакше цю паразитку з нашого життя було просто не вижити.
