– Я більше не можу жити з пенсіонеркою.
Він сказав це, дивлячись не на мене, а на тарілку з котлетами.
Я якраз поклала йому другу – він завжди з’їдав дві, тридцять два роки поспіль, щосуботи.
– Вікторе, про що ти?
– Про нас, Зоє. Точніше про те, що нас більше немає.
Я сіла навпроти. Руки поклала на стіл – ось так, долонями вниз, щоб не видати тремтіння.
Бухгалтер у мені увімкнувся раніше, ніж дружина. Бухгалтер завжди першим реагує на слово «ні».
– Ти йдеш?
– Йду. Знайшов іншу. Їй двадцять дев’ять. І вона, знаєш, не ходить по квартирі в халаті з витягнутими кишенями.
Халат у мене й справді був старий. Синій, на ґудзиках, я його купила, ще коли донька пішла до школи. Зручний.
Віктор раніше називав його «мій диванний». Сміявся. Зараз не сміявся.
– І як її звати?
– Христина.
Я кивнула. Ніби це мені щось пояснило.
На столі холонули котлети. Я дивилася на них і думала про дивну річ: я три години їх ліпила. Фарш крутила сама, хліб замочувала в молоці, як мама вчила. Три години моєї суботи.
А він зараз встане і піде до своєї Христини, яка, напевно, замовляє суші.
– Коли?
– Що коли?
– Коли ти йдеш?
– Сьогодні. Сумку вже зібрав.
Ось тут у мене всередині щось клацнуло. Не тріснуло, не обірвалося – саме клацнуло, як вимикач.
Сумку він зібрав. Поки я була на кухні. Поки варила борщ на кілька днів уперед, як дурепа.
– Ну, йди, – сказала я.
Він ніби не повірив. Навіть брови підняв.
– І все? Ні слова?
– А що ти хочеш почути, Вікторе? Що я тридцять два роки прала твої сорочки марно? Так я це й без тебе знаю.
Він підвівся. Вийшов у коридор. Я чула, як він порався із замком валізи – тієї самої, з якою ми в Коблево їздили у дві тисячі восьмому, коли вже купили квартиру, а після отримали премію.
Я тоді ще й мамину спадщину туди вклала, у квартиру. Двісті сімдесят тисяч гривень. Пам’ятаю кожну цифру – я ж бухгалтер.
А квартиру оформили на нього. «Так простіше, Зоєчко, потім переоформимо». Не переоформили.
Я сиділа на кухні й дивилася на дві його котлети. Потім встала, взяла великий чорний мішок для сміття – з тих, на сто двадцять літрів, які пачками купую в супермаркеті, – і пішла в спальню.
– Ти що робиш? – запитав він, побачивши мене з мішком.
– Допомагаю збиратися. У тебе ж однієї валізи не вистачить.
І почала складати. Сорочки – у мішок. Тренувальні штани, в яких він щонеділі лежав на дивані, – у мішок.
Капці, зубну щітку, бритву, зарядку від телефону. Все в мішок. Швидко, спокійно, як під час інвентаризації.
– Зоє, ти з глузду з’їхала!
– Ні, Вітю. Я, навпаки, до тями прийшла. Вперше за тридцять два роки.
Він схопив мене за руку. Я подивилася на його пальці – короткі, з жовтуватими нігтями, – і він чомусь відпустив.
– Я потім за рештою речей приїду.
– Приїжджай. Тільки зателефонуй заздалегідь. Щоб я двері відчинила.
Тоді я ще думала, що відчиню.
Через чотири дні він приїхав. Не один. Я відчинила й побачила її. Христину.
Вона стояла на майданчику в білому пальто не по сезону, з сумочкою на довгому тонкому ланцюжку і дивилася на мене так, як дивляться на старі меблі, які час винести на смітник.
– Доброго дня, – сказала вона. Ввічливо. З легким таким примруженням.
– Доброго дня.
Віктор прошмигнув повз мене у передпокій, ніби все ще був тут господарем.
– Зоє, ми швидко. Я за зимовими речами та за документами.
– Якими документами?
– Ну, моїми ж – паспорт, техпаспорт від машини, ідентифікаційний код. І на квартиру.
Я зупинилася у дверях кухні.
– На квартиру?
– Ну так. Квартира ж на мене оформлена.
Христина за його спиною ледь усміхнулася. Одним куточком рота. Я цю усмішку потім часто згадувала.
– Вікторе, – сказала я дуже повільно, – ти зараз справді прийшов забрати документи на квартиру, в яку я вклала мамину спадщину?
– Зоє, та яка там спадщина, це було сто років тому!
– Вісімнадцять, – поправила я. – Не сто. Вісімнадцять років тому. Двісті сімдесят тисяч гривень у дві тисячі восьмому році.
Якщо кому цікаво, це була вартість двокімнатної квартири в нашому районі. Повна вартість. Ти тоді ще сміявся, що я «копійку до копійки» збираю.
– Хлопчику мій, – раптом втрутилася Христина, – нам взагалі-то ніколи.
Ось це «хлопчику» мене доконало. Йому п’ятдесят шість. Живіт над ременем, обличчя червоне, під очима мішки – який там «хлопчику».
Але для неї він був перспективним, бо платив. А платив він, між іншим, моїми ж грошима – останні три роки половину зарплати не приносив, мовляв, «на бензин і обіди».
Я відчула, як у скронях застукало. Не серце – саме скроні. Сухо так, ніби хтось клацнув пальцями всередині черепа.
– Вікторе, вийди, будь ласка. І свою панянку забери. Документи ти отримаєш. Через суд.
– Ти що?!
– Через суд, Вітя. Я тобі все через суд тепер віддаватиму. І сорочки, і шкарпетки, і ту половину квартири, яка тобі нібито належить. За списком, з печаткою і підписом.
Христина хмикнула:
– Ви серйозно думаєте, що щось відсудите? Квартира оформлена на нього.
– Дівчино, – я повернулася до неї, і, мабуть, щось таке було в моєму голосі, бо вона трохи відступила, – йдіть у коридор. Я з чоловіком розмовляю. Формально він поки що мій.
Віктор потягнув її за рукав. Вона вийшла на сходову клітку. Він залишився.
– Зоє, не роби дурниць. Ми ж можемо домовитися.
– Можемо. Тільки нормально. А нормально – це не «віддай квартиру». Нормально – це «давай порахуємо, хто скільки вклав, і розділимо». Давай порахуємо?
Він мовчав.
– Не хочеш рахувати. Ну й не треба. Я сама порахую. Я в цьому добре тямлю, ти знаєш.
Я зачинила за ними двері. Повернула замок – один оберт, другий.
У квартирі було тихо. Тільки холодильник гудів на кухні, як завжди. І пахло борщем – я його так і не доїла з суботи.
Я сповзла по дверях на підлогу і сиділа хвилин п’ять. Не плакала. Просто сиділа і рахувала в умі.
Двісті сімдесят тисяч плюс ремонт у дві тисячі дванадцятому – це ще двадцять, плюс кухня у п’ятнадцятому – двадцять одна, плюс балкон у дев’ятнадцятому…
Бухгалтер у мені працював. Дружина мовчала.
Потім я встала, взяла телефон і викликала майстра. Той приїхав за годину і замінив мені серцевину замка.
Триста п’ятдесят гривень. Я записала в зошит витрат – звичка.
Увечері зателефонувала донька.
– Мамо, тато каже, ти його не пускаєш.
– Не пускаю.
– Мамо, ну як же так, він же…
– Олено, у мене до тебе одне прохання. Не лізь. Будь ласка. Я сама.
Вона замовкла. Потім сказала:
– Добре, мамо.
І ось це «добре» було першим, що за тиждень мене зігріло.
Через два тижні прийшла повістка. «Позов про поділ спільно нажитого майна».
Віктор вимагав половину квартири, половину дачі (якої у нас, до речі, не було – це він для солідності вписав), і чомусь ще «компенсацію моральної шкоди» за те, що я змінила замки.
Я прочитала і, чесне слово, засміялася. Потім пішла до юриста. Не до знайомого – знайомі надто балакучі, – а до чужого, за оголошенням.
Молода жінка, років сорока, у сірому піджаку. Звали її Ірина Сергіївна.
Я виклала перед нею папку. Ту саму, яку збирала вісімнадцять років. Бухгалтерська звичка – зберігати все.
– Свідоцтво про право на спадщину від дві тисячі сьомого року, – говорила я і викладала аркуш за аркушем. – Виписка з банку про надходження грошей на мій рахунок.
Договір купівлі-продажу квартири – на цю ж суму, місяць у місяць. Чеки на ремонт, усі, починаючи з дві тисячі дванадцятого року. Квитанції за кухню.
Договір із бригадою на балкон. Платіжки за комунальні послуги – які, до речі, я сама оплачувала останні шість років зі своєї зарплати, поки він «інвестував у нові стосунки».
Ірина Сергіївна гортала документи й мовчала. Потім підняла на мене очі.
– Зоє Павлівно, а чому ви все це зберігали?
– Я бухгалтер, – сказала я. – Я все зберігаю.
Вона усміхнулася. Усміхнулася так щиро, ніби вперше побачила людину, яка прийшла настільки підготовленою.
— У вас дуже сильна позиція. Гадаю, ми відсудимо вам не половину, а все повністю.
Я кивнула. А потім додала:
– Ірино Сергіївно, і ще один момент. Я у нього поручитель за автокредитом. З дві тисячі двадцять третього року.
Машина «Тойота», залишилося платити одинадцять місяців. Я можу якось це… анулювати?
Вона замислилася.
– Зняти поручительство в односторонньому порядку не можна. Але можна написати в банк про істотну зміну обставин – про розлучення.
Банк, швидше за все, вимагатиме від нього або нового поручителя, або дострокового погашення. Якщо він не знайде ні того, ні іншого…
– Машину заберуть?
– Заберуть.
Я подивилася у вікно. Там ішов мокрий сніг, падав на козирок і тут же танув.
Я подумала про Христину в білому пальто. Про те, як вона, напевно, любить кататися на цій «Тойоті».
Про те, що Віктор возив мене на ній аж двічі – до поліклініки й на цвинтар до мами.
– Давайте напишемо, – сказала я.
І Ірина Сергіївна написала.
Увечері я прийшла додому, заварила собі чай – не йому, не «на двох», а собі одній, у маленькій чашці з незабудками, яку він завжди зневажав, – і випила біля вікна.
У квартирі було тихо. Мій халат висів на гачку. Ніхто не називав його «диванним».
Я подумала: а це, виявляється, не страшно – бути самій. Страшно було тридцять два роки поспіль класти дві котлети, а отримувати одну копійку уваги.
Потім задзвонив телефон. Невідомий номер.
– Ти що накоїла, стара?! – закричала у слухавку Христина.
Я відсунула телефон від вуха. Акуратно, як бухгалтер відсуває помилковий звіт.
– Дівчино, у мене до вас прохання, – сказала я спокійно. – Зв’язуйтесь зі мною тільки через адвоката. Номер Ірини Сергіївни можу продиктувати.
І поклала слухавку. Рушниця вистрілила. Перший постріл…
Суд відбувся в лютому.
Віктор прийшов у своєму єдиному костюмі – темно-синьому, тому самому, в якому був на весіллі в Олени чотири роки тому. Костюм став йому трохи тісним. Піджак не сходився на животі.
Христини не було. Вона, як я дізналася згодом, того дня вже з ним скандалила.
Я прийшла у звичайній спідниці та білій блузці. Без халата, звісно. Віктор подивився на мене і якось розгубився. Мабуть, чекав побачити «пенсіонерку».
А перед ним сиділа жінка, яка тридцять два роки поспіль вела чужу бухгалтерію і тепер уперше прийшла звести власні рахунки.
Ірина Сергіївна говорила хвилин двадцять. Спокійно, суто за документами. Свідоцтво – раз. Виписка – два. Чеки – папка на триста вісімнадцять аркушів. Платіжки – ще папка.
Я дивилася на Віктора. Він то червонів, то бліднув. Один раз навіть потягнувся до кишені за валідолом – і не знайшов, бо валідол йому завжди клала в кишеню я.
Суддя дослухала, подивилася на нього поверх окулярів.
– Відповідачу, у вас є заперечення по суті?
– Ну… це ж спільно нажите майно…
– На які кошти була придбана квартира?
– На спільні.
– У матеріалах справи є свідоцтво про право на спадщину та банківська виписка. Гроші надійшли на рахунок позивачки.
Квартира куплена у дві тисячі восьмому рівно за цю суму. Ваші докази фінансової участі?
Він мовчав.
– Немає доказів?
– Ні.
Суд ми виграли. Повністю. Квартира – мені.
Плюс компенсація за ремонти, які я оплачувала зі своєї картки, – чимала сума, яку він мав виплатити мені протягом шести місяців.
Віктор вийшов із зали першим. Я затрималася, підписувала папери.
Коли я вийшла в коридор, він стояв біля вікна й дивився у двір. Плечі опустилися. Костюм висів мішком.
– Зоє, – сказав він, не обертаючись. – Ну не можна ж так.
– Як?
– Ну ось так. Усе до копійки. Я ж тобі не чужий. Ми ж разом виростили доньку.
Я підійшла ближче. Стала поруч. І ось тут – клянуся, я сама не очікувала – сказала те, що думала:
– Вітя, я тобі не була чужою тридцять два роки. А стала чужою за одну суботу. Ти пам’ятаєш, що ти сказав?
Що не можеш жити з пенсіонеркою. Я не пенсіонерка, мені п’ятдесят чотири, до пенсії ще шість років.
Але навіть якби я нею була – за ці слова я тобі ні копійки не пробачу. Ні копійки, Вітя. І твій кредит я тобі теж не подарую.
– Який кредит?
– На «Тойоту». Я повідомила банк про розлучення. Мене зняли з поручителів. Тобі найближчими днями зателефонують.
Вимагатимуть дострокового погашення або нового поручителя. Христина, як гадаєш, погодиться підписати папери?
Він обернувся. Обличчя було вже не червоним – білим.
– Ти… ти спеціально?
– Спеціально, Вітя. Дуже спеціально.
Я пройшла повз нього до ліфта.
Другий постріл пролунав там же, у коридорі суду. Я чула, як у кишені Віктора завібрував телефон. Напевно, вже з банку.
Вдома я налила собі чаю в чашку із незабудками. Сиділа біля вікна, дивилася на сніг і думала: а ось це, напевно, і є те, що відчувають люди, коли кажуть «справедливість перемогла».
Тільки чомусь тремтіли руки. Не від страху. Від утоми за багато років, яку я нарешті дозволила собі відчути.
А потім зателефонувала Олена.
– Мамо, ти з глузду з’їхала? Тато залишився без машини. Він каже, ти його підставила з банком. Це правда?
– Правда, донечко.
– Мамо, ну він же мій батько! Він же плаче!
– Олено, я тебе дуже люблю. Але ось цю тему ми з тобою закриємо. Батько він тобі на все життя. А чоловік мені – вже ні. У мене своя бухгалтерія, у нього – своя.
Вона мовчала. Потім все-таки сказала:
– Ти стала якоюсь іншою.
– Я стала собою, Олено.
І поклала слухавку.
Минув рік. Про Віктора я дізнавалася уривками.
Через Олену – вона все-таки дзвонила, хоча з жовтня перестала казати «тато», а почала говорити «він».
«Тойоту» в нього забрали ще в березні. Христина поручитися відмовилася – заявила, що вона «не для того з ним сходилася, щоб платити його борги».
До шлюбу в них так і не дійшло. Жили в її орендованій однокімнатній квартирі на околиці й з кожним місяцем, судячи з розповідей, усе гірше.
У серпні вона його вигнала. Це сталося ввечері в середу. Олена зателефонувала мені й плакала:
– Мамо, він мені дзвонить, каже – йому ніде жити. Квартири немає, машини немає, Христина виставила валізи за двері. Каже, вона йому сказала: «Я не можу більше жити з боржником».
Я сиділа на кухні, чистила картоплю. На мою одну порцію – я тепер усе готую на одну порцію, і картоплі йде менше, і продукти не псуються.
– Мамо, ти чуєш?
– Чую.
– Він проситься назад. Каже – хоча б тимчасово.
Я подивилася на картоплю в мисці. На ніж. На свою руку, що тримала ніж. Рука була спокійна.
– Олено, передай йому, будь ласка, одне. Що я не можу більше жити з пенсіонером.
– Мамо!
– Це його слова, Олено. Не мої. Його власні.
Вона замовкла. Надовго. Потім сказала:
– Ти стала жорстокою.
– Можливо.
– Тобі б його побачити… У нього стара куртка, в руках пакет із речами. Як безхатько.
– Я бачила його занадто довго, Олено. У різних станах. І в хороших костюмах, і в тренувальних штанях. Зараз моя черга жити, а не дивитися, як він стоїть із пакетом.
Вона кинула слухавку. А я дочистила картоплю. Поставила на плиту. І увімкнула телевізор – голосно, як довго не вмикала, бо Віктор цього не любив.
Телевізор показував якийсь серіал. Я його не дивилася.
Я просто слухала голоси, що заповнювали квартиру. Мою квартиру. Повністю, від плінтуса до стелі, мою.
Потім, через дві години, телефон забринів на столі. Номер Віктора.
Я дивилася, як він вібрує, переповзаючи по столу до краю. Один дзвінок. Другий. Третій. Я не відповіла.
Ні на четвертий, ні на п’ятий, ні на шостий раз – а він дзвонив шість разів до півночі. Я рахувала, бухгалтерська звичка.
Наступного дня Олена написала в месенджері: «Він у нас ночує. Тимчасово».
Я відповіла: «Добре, сонечко, бережи себе».
І все. Більше ми на цю тему не розмовляємо.
Олена зі мною суха – дочка все-таки. Каже, я «зруйнувала сім’ю».
Я відповідаю, що сім’ю зруйнував той, хто пішов у суботу, залишивши дві котлети на столі. Ми не сходимося в думках.
Він, як я чула, влаштувався сторожем. Христина вийшла заміж за іншого — за якогось бізнесмена, у соцмережах усе викладає.
А я вранці п’ю чай із чашки з незабудками. Готую одну порцію. Купила собі новий халат — не синій, а зелений, з гарними ґудзиками. Сама вибрала в магазині, приміряла перед дзеркалом.
У дзеркалі — жінка п’ятдесят чотирьох років. Сивина на скронях. Окуляри. Не пенсіонерка. Просто жінка, яка нарешті нікому нічого не винна.
Олена зі мною майже не розмовляє. Сусідка тітка Валя вчора в ліфті сказала: «Зой, ну пробач йому, він же чоловік, з ними таке буває».
Колега з роботи зітхнула: «Зоє Павлівно, ну як же донька, вона ж розривається».
Навіть сестра написала: «Зою, він же без даху над головою, пусти хоч на зиму».
А я не пускаю.
