— Якщо протягом години не приїдете, я віддам її в дитбудинок. Піду прямо зараз заяву напишу — нехай в інтернаті живе, — сказав голос на тому кінці.
Світлана Олексіївна в паніці викликала таксі і негайно поїхала за онукою…
…— Бабусю, — Інна вихором влетіла в квартиру, — а я відмінно отримала з математики! Уявляєш, нарешті у мене стало виходити. А мама не дзвонила?
— Ні, золотко, — похитала головою Світлана Олексіївна, — не дзвонила. Ти проходь, переодягайся і сідай обідати. А потім ми разом з тобою уроки зробимо.
Світлана Олексіївна щиро шкодувала онуку, вона прекрасно розуміла її біль.
Адже сама виросла в дитячому будинку без материнської і батьківської любові.
Ось уже два роки дочка її передчасно відійшовшого на той світ сина жила з нею.
Колишня невістка Світлани Олексіївни просто викинула старшу дитину з життя і тепер нею зовсім не цікавилася.
Бабуся за весь цей час так і не змогла знайти відповідних слів, які змогли б якось залікувати душевну рану маленької дівчинки.
Коли Інні виповнилося десять років, вона втратила батька. Володимир працював монтажником, зірвався з великої висоти.
Втрату дівчинка переживала дуже важко. Їй не було з ким поділитися своїм горем.
Її мати, Валентина, здавалося, абсолютно не шкодувала про загибель чоловіка. Вона навіть не проводжала його в останню путь.
Всім цікавим жінка пояснювала:
— Та не було у нас з Вовкою, в принципі, ніяких стосунків, жили, як сусіди. Єдине, тільки на розлучення я подати не встигла. З одного боку добре, буду отримувати тепер пенсію по втраті годувальника.
Поховання організовувала Світлана Олексіївна. Досить молода ще жінка, коли дізналася про загибель сина, на очах постаріла.
Інна як могла, намагалася підтримувати бабусю.
Коли батька не стало, відкрилося справжнє ставлення матері до Інни.
Валентина і раніше особливої любові до дочки не виявляла, але, принаймні, фізично не карала і голос підвищувала дуже рідко.
А тепер же дівчинці доводилося отримувати з будь-якого приводу:
— Як же ти мені набридла! — кричала Валентина в нападі злості, — тобі скоро одинадцять, а ти абсолютно ні до чого не пристосована!
Я в твої роки в селі за господарством доглядала, з батьком їздила сіно косити, город полола, а ти чашку з тарілкою помити не можеш!
Ситуація погіршилася, коли в житті Валентини з’явився Єгор, колега покійного Володимира.
Заміж за свого нового залицяльника Валентина вийшла швидко, чим дала привід для пліток стареньким сусідкам:
— Ось яка нині молодь пішла, — нарікала сусідка зверху, — чоловіка зовсім нещодавно поховала, а вже з іншим в РАГС збігала! Навіть належного періоде жалоби не дочекалась!
— І не кажи. Вона ж того, при надії. Ось заміж і пішла. Ага! Вона мені сама розповідала…
Валентині на плітки місцевих жіночок було глибоко наплювати, її не цікавив ніхто, крім коханого Єгорки.
Заради другого чоловіка жінка зважилася на зраду — вона позбулася старшої дочки, як головного нагадування про її перший невдалий шлюб.
Якось в черговий раз після образ вітчима Інна закрилася у своїй кімнаті. У двері постукали.
Дівчинка спочатку не хотіла відкривати, але грізний, якщо не сказати, злий голос матері змусив її встати з ліжка і підійти до дверей:
— Негайно відкривай, — закричала Валентина, — що собі дозволяєш? Хто тобі дозволяє огризатися?
— Мамо, чому він весь час до мене чіпляється? Чому він рахує, скільки я їм?
— Тому що він один заробляє! Ще раз почую, що ти з Єгором сперечаєшся — мало місця тобі буде, прикладусь ременем так, що сісти не зможеш!
Ситуація досягла свого піку, коли у Валентини та Єгора народилася спільна дитина. Хлопчика назвали Матвієм.
Вітчим падчерку відверто зненавидів, почав дозволяти собі розпускати руки, невтішно відгукуватися на її адресу.
Дружині Єгор, не соромлячись Інни, виголошував:
— А чому я взагалі повинен її годувати? Чому їй має щось діставатися на шкоду моїй дитині? Вона мені ніхто!
— Єгор, любий, але ж я отримую за неї пенсію по втраті годувальника, на ці гроші я її і утримую. Не треба сваритися, я тебе дуже прошу!
— Загалом, я вирішив! Вибирай: або вона, або я! Даю тобі дві години. Коли повернуся, щоб ноги твоєї дочки в цій квартирі не було. Інакше зберу речі і відразу піду!
Валентину двічі просити не довелося. Вона поспіхом склала в пакети речі Інни, зателефонувала своїй колишній свекрусі і веліла:
— Забирайте її, вона мені заважає жити! Якщо протягом години не приїдете, я її в дитбудинок здам. Піду, напишу заяву, щоб її в інтернат відправили.
Світлана Олексіївна перелякалася, одразу найняла таксі і поїхала за онукою.
Обіймаючи за плечі ридаючу Інну, жінка докірливо промовила:
— Хіба ти мати, Валя? Хіба може жінка на догоду якомусь чоловікові відмовитися від своєї дитини?
— А це вже не ваша справа, — відрізала Валентина, — я Єгора люблю, і він мені набагато дорожчий за неї. Все сказали? До побачення!
На невелику пенсію одній виховувати онуку Світлані Олексіївні було дуже складно.
Кілька разів жінка дзвонила колишній невістці і просила у неї гроші, які по праву належать Інні:
— Валя, віддай, будь ласка, картку, на яку надходить пенсія по втраті годувальника. Інна росте, список потреб стає все ширшим, я одна не справляюся.
— Ще чого! — Валентина не збиралася розлучатися з грошима, — а квартиру свою на вас не переписати? Нічого я їй не дам, гроші мені самій потрібні.
— Валя, але вони ж не твої. Мені не хотілося б йти на крайні заходи…
— Та йдіть, куди хочете, — злилася Валентина, — а якщо ви спробуєте у мене гроші відібрати, я Інну у вас заберу.
Спочатку відберу, а потім у дитбудинок здам! Навіщо вам ці проблеми, Світлано Олексіївно? Живіть спокійно, і мене зайвий раз не чіпайте.
Інна, дорослішаючи, почала розуміти, що мама просто позбулася її.
До п’ятнадцяти років дівчинка щодня, повертаючись зі школи, першим ділом питала у бабусі, чи дзвонила їй мама.
А потім перестала чекати. У неї змінилися пріоритети, дівчина весь свій час і сили віддавала навчанню та улюбленому хобі.
Вона розуміла, що без освіти вибратися з бідності у неї не вийде.
Світлана Олексіївна як могла, заохочувала інтереси онуки до шиття та моделювання одягу.
Щоб оплатити навчання в престижному ВНЗ, бабусі довелося продати улюблену дачу.
Втім, Світлана Олексіївна про це ніколи не шкодувала. Завдяки її старанням Інна вже до двадцяти п’яти років стала повністю самостійною і забезпеченою.
Валентина п’ятнадцять років не згадувала про свою старшу дочку. Жінці було не до цього.
Матвій був бешкетним. З тринадцяти років почав тікати з дому, зв’язався з поганою компанією. Міг прийти додому захмілілим.
Єгор, знаючи, як сильно його кохає дружина, не приховуючи, заводив коханок.
Валентина була в курсі, але нічого вдіяти не могла. Вона навіть скандалів чоловікові не влаштовувала, боялася, що той просто піде.
Фінансове становище в родині було плачевним. Єгор більшу частину свого заробітку витрачав на жінок.
Додому приносив жалюгідні крихти і за них ще вимагав від Валентини вдячності.
Жінка працювала в двох місцях, намагаючись забезпечити синові і чоловікові хоча б хороше харчування.
Якось у вихідний Валентина сиділа у вітальні і в’язала шкарпетки на продаж. Почувши знайомий голос, жінка підняла очі і побачила в телевізорі… свою дочку.
Спочатку Валентина Інну навіть не впізнала. Вона сиділа в шкіряному кріслі, в вухах переливалися сережки з діамантами, а на правій руці блищала обручка.
— Вийшла заміж, чи що, — промайнуло в голові у Валентини.
Кореспондент задавав одне питання за іншим:
— Скажіть, як вам вдалося досягти такого успіху?
— Напевно, наполегливою працею. У моєму житті сталося дві великі трагедії поспіль, і саме вони допомогли мені стати тією, хто я є.
Я безмежно вдячна своїй улюбленій бабусі. Я знаю, що вона зараз нас дивиться. Бабусю, привіт!
Валентину зі злості перекосило: яка нахабна! Бабусі вона вдячна за все.
А як же мати? А про матір вона що, забула? Про ту, яка їй путівку в це життя дала?
Весь вечір Валентина просиділа на телефоні, їй довелося обдзвонити не один десяток людей, щоб отримати заповітний номер.
Незважаючи на пізню годину, Валентина зателефонувала дочці:
— Ну, привіт!
— Добрий день. А хто це?
— Що, матір не впізнаєш? — посміхнулася Валентина, — чи вдаєш як завжди?
— Привіт, — тон Інни відразу став холодним, — чим зобов’язана?
— Та як я подивлюся, всім ти мені зобов’язана. Сьогодні дуже цікаву передачу з твоєю участю дивилася. Що ж ти, донечко, про бабусю згадала, а про мене ні?
— А чому я повинна згадувати про сторонню, по суті, мені людину?
— Ось як ти заговорила! Це, між іншим, я, а не бабуся тобі життя дала. Гаразд, залишимо лірику. Я дзвоню тобі з пропозицією, точніше, з проханням.
Зараз нам дуже важко живеться, з Єгором проблеми, з Матвієм, до речі, теж. Грошей іноді навіть на продукти не вистачає.
Я на двох роботах все здоров’я втратила. Я дивлюся, ти багата… Заміж вдало вискочила, мабуть?
— Ні, я сама всього досягла. Що ти хочеш?
— Грошей! Я думаю, 50 000 на місяць мені буде достатньо. Ручка є під рукою? Номер картки записати…
Інна дзвінко розсміялася:
— Що тобі? Грошей? Ну розсмішила! Ніколи, чуєш, ніколи ти від мене ні копійки не дочекаєшся! Моя пенсія тобі поперек горла не стала, коли ми з бабусею часом недоїдали?
— Ну добре тобі, Інно, чого старе згадувати? — забелькотіла перед дочкою Валентина, — давай забудемо всі образи? Донечко, ти ж моя кровиночка, я тебе люблю. Номер картки запиши!
Інна кинула трубку і внесла номер матері в чорний список.
Валентина зробила ще кілька спроб зв’язатися з дочкою, але Інна, щоразу чуючи в трубці голос матері, скидала дзвінок.
Дівчина вирішила більше ніколи не мати жодних контактів з жінкою, яка її народила.
Справжньою матір’ю Інна вже давно вважала свою бабусю, Світлану Олексіївну.
