Єгор говорив за Риту навіть тоді, коли вона стояла поруч і вже була готова відповісти сама.
Не зі злого наміру — він просто вважав, що так буде правильніше. Він взагалі говорив за всіх, у тому числі й за мене.
Сестра вийшла за нього з кохання. Вони прожили разом понад двадцять років і виховали двох дітей. Одна з їхніх дочок, Яна, вже готувалася до самостійного життя.
Поруч із чоловіком Рита здавалася тихішою, ніж була насправді. М’яка, спокійна, вона й без нього не любила сперечатися, а в його присутності взагалі замовкала.
Я флористка. У мене своя майстерня — маленька, з холодильною вітриною та робочим столом, за яким я щоранку складаю букети.
Орендну плату сплачую сама, постачальників шукаю сама, з податковою спілкуюся сама — коротше кажучи, все роблю сама.
Єгор усе це бачив, але чомусь не вірив, що так можна.
Якось ми з Ритою одночасно взялися за ремонт. Вона поцікавилася, які шпалери я вибрала для кухні. Я почала відповідати: бузкові, з дрібним візерунком, під скатертину.
— Рита теж хотіла бузкові, — одразу ж озвався Єгор, який, звісно, бачив рулони моїх шпалер і був у курсі наших справ. — Але я їй уже пояснив, що білі з текстурою кращі: і світліші, і мити їх простіше.
Рита лише мовчки кивнула. Вона завжди кивала.
— І тобі варто було б узяти білі, — продовжив зять давати свої поради.
Єгор пояснював далі, чому білі кращі. Розповідав про вологостійкість, про покриття, що миється, — речі, які він вичитав у якомусь журналі, не маючи уявлення, яка в мене стіна.
Та він говорив упевнено й голосно, як людина, яка звикла, що її не перебивають і слухають уважно.
— Рита поцікавилася, — відгукнулася я. — Я вибрала ті, які мені подобаються. Бузкові.
Єгор підняв брови, помовчав і повернувся до їжі. Сестра перевела розмову на розсаду і на те, що її сусіди по дачі нещодавно пофарбували паркан.
Увечері, прибираючи зі столу, я згадала, як минулого тижня жінка в павільйоні вибирала лілії, а її чоловік почав відповідати продавчині замість неї.
Жінка обернулася й спокійно зауважила:
— Зачекай, я сама скажу.
І чоловік замовк. Я тоді подумала: ну треба ж, як просто. Чому я так не можу?
Через кілька днів Рита зателефонувала й поцікавилася, чи можуть вони з Яною та Єгором приїхати до мене на чай.
Яна, моя племінниця, хотіла порадитися щодо переїзду в інше місто. Я, звісно, запросила їх.
І вони приїхали. Усі троє. Яна взяла з вазочки бублик і почала:
— Тітонько Іро, я хотіла з вами порадитися…
— Вона хоче дізнатися, чи варто їй переїжджати, — договорив Єгор. — Я їй уже казав, що зарано. Але вона все одно питає.
Яна сплела пальці на колінах і подивилася на мене. Я підморгнула їй. Єгор же потер долоні й почав пояснювати мені тонкощі моєї ж професії:
— Ірино, — він завжди так до мене звертався, повним ім’ям і злегка розтягуючи першу «і», — ось ти кажеш «композиція», а людям простіше слово «букет».
Ти б простіше пояснювала, клієнти ж не розуміються на всіх тонкощах.
Я мовчала. Він продовжував: що квітковий бізнес «загалом нехитрий», що головне тут «вміти спілкуватися», що «Ірина й сама не до кінця розуміє, як усе влаштовано, але старається».
При мені. Про мене. Ніби я — експонат у вітрині, а він — досвідчений екскурсовод.
Рита сиділа, перебирала край скатертини пальцями й посміхалася звичною посмішкою.
Я знову подивилася на племінницю:
— Яно, постав своє запитання ще раз.
Яна подивилася на батька, потім на мене й заговорила.
Запитувала про орендоване житло, про роботу в новому місті, про те, чи страшно було особисто мені переїжджати від батьків.
Я розповіла, як переїжджала, як шукала майстерню, як спочатку замовлень було мало й доводилося рахувати кожну копійку.
Розповіла про те, як спочатку стояла на ринку з відрами троянд, які купували через раз. Як вчилася розмовляти з людьми, щоб вони до мене поверталися.
Яна слухала, підперши підборіддя кулаком, і в її очах було те, чого я давно не бачила за цим столом, — живий інтерес.
Не перерваний, не виправлений.
Трохи пізніше Яна про щось запитала в матері, але Єгор, як завжди, перебив її й відповів за Риту. Тоді вже Яна замовкла й стиснула губи.
Я все бачила: Рита киває, Яна опускає очі, Єгор заповнює собою весь простір від стіни до стіни.
Жінки мовчать, чоловік говорить за всіх. Звична картина, тільки раніше я називала це «такий характер», а тепер бачила, що він просто затуляє їм рота. І мені заодно.
Рита прошепотіла мені мимохідь:
— Ну, він же хоче допомогти, не ображайся.
Я промовчала…
Якось я розповіла родичам, що хочу розширити майстерню: домовилася з господарем сусіднього приміщення, підрахувала витрати, думала взяти помічницю.
Єгор мовчав недовго:
— Ірино. Ну ти ж розумієш, що розширюватися в наш час небезпечно? Сама ж бачиш, що відбувається. Ось що я тобі пораджу, проконсультуйся із фахівцем. Я зараз дам тобі номер…
І він почав шукати чийсь номер в телефоні.
— Єгоре, не треба, я вже консультувалася з потрібним фахівцем, — зупинила я його.
Він знизав плечима і, судячи з усього, образився. А Рита подивилася на мене із схваленням.
Потім я почала пояснювати: оренду прорахувала, вартість ремонту знаю, постачальник погодився почекати з оплатою. І Єгор не витримав:
— Ні, ти неправильно рахуєш. Треба по-іншому.
— Як — по-іншому?
— Ну, — він махнув рукою, — треба нормально. Я тобі потім покажу.
Він не міг показати. Він не знав, скільки коштує стрічка для обв’язки, як домовлятися з базою, коли сезон і всі хочуть півонії одночасно.
Єгор працював на складі, займався прийманням товару, а про квіткову справу знав лише те, що троянди дорогі. Але говорив упевнено, ніби щоранку сам відкривав майстерню.
Утім, у цьому й була річ: йому не потрібно було розумітися на справі, щоб її пояснювати.
— У серйозних питаннях жінці самій важко, — зауважив він, звертаючись до Рити. — Ірина у нас молодець, звісно, але їй не завадив би чоловічий погляд.
Рита зітхнула. Єгор знову почав щось говорити, але тут задзвонив мій телефон.
На екрані з’явилося ім’я — Алла Вікторівна, постійна клієнтка. Щодо замовлення на ювілей свекрухи ми обговорювали букет ще минулого тижня.
Я потягнулася до телефону… Єгор випередив мене. Вхопив мій телефон, натиснув на кнопку виклику й бадьоро промовив:
— Алло? Ірина зараз зайнята, передзвоніть пізніше.
І натиснув «відбій». Потім поклав телефон на стіл і подивився на мене доброзичливо, поблажливо.
Мої пальці стиснулися в кулаки, нігті впилися в долоні.
— Єгоре, — промовила я тихо, — ти щойно взяв мій телефон у моєму домі й поговорив за мене з моєю клієнткою. З людиною, яка платить мені за роботу. Без дозволу.
І в цьому ти весь. Саме тому ти завжди так безцеремонно перебиваєш всіх: і мене, і Риту, і Яну.
Рита занепокоїлася:
— Іро, ну що ти…
— Рито, я тебе люблю. Але я більше не мовчатиму. Якщо твій чоловік не здатний дотримуватися елементарних правил пристойності… Ну що ж, двері відчинені.
— Я ж хотів допомогти, — пробурмотів Єгор.
— Допомога — це коли просять чи запитують поради, — відрізала я. — Тебе не просили. Жодного разу.
Єгор встав і докірливо подивився на мене:
— М-да-а-а… Ну й невдячна ж ти невістка!
— Хто я? — мимоволі здивувалася я.
— Невістка! Ну чи як там вас, жінок, називають… Невістка чи своячка! — він підморгнув мені. — Та неважливо як, головне що невдячна!
Рита вдарила себе по лобі й прикрила обличчя рукою. Я теж не змогла стримати посмішки.
— Ну, знаєте… — обурився Єгор. — Двері відчинені, значить? Ну й гаразд!
Він швидко зібрався й пішов.
Відтоді Єгор до мене більше не приїжджав. Рита якось обмовилася, що він ображений. Що я його скривдила. Ну й нехай собі ображається: на ображених воду возять.
Майстерню я розширила. Найняла помічницю. Аллі Вікторівні передзвонила того ж вечора й вибачилася за витівку зятя.
Єгора мені, чесно кажучи, трохи шкода. Чоловік він усе-таки непоганий, незлий. Але мені здається, я мала повне право поставити його на місце.
