Юлія поправила перед дзеркалом бретельку сукні, критично оглянула своє відображення і залишилася задоволеною.
Сорок років. Страшна цифра для одних, для Юлі вона означала свободу, гроші і, нарешті, вміння твердо сказати «ні».
— Юль, таксі чекає, — Борис, її чоловік, виглянув із передпокою. Він дивився на дружину з неприхованим захопленням. — Ти сьогодні просто бомба. Точно не хочеш нікого кликати?
— Боря, ми це обговорювали, — Юля підхопила клатч. — Ніяких гостей. Ніякого готування. Ніяких «поріж салатик» і «де мої капці».
Тільки ти, я, дорогий ресторан і тиша. Я хочу з’їсти свій стейк, не слухаючи порад твоєї мами про те, як правильно пережовувати їжу.
Борис розреготався. Він знав, що стосунки Юлі та Лариси Семенівни нагадували холодну війну, де періоди крижаної тиші змінювалися артилерійськими обстрілами у вигляді непроханих порад.
— Зрозуміло. Твій день — твої правила.
Ресторан «Золотий берег» був обраний не випадково. Це було пафосне, невиправдано дороге місце з ліпниною, оксамитовими шторами та цінником, від якого у нормальної людини починався нервовий тик.
Саме те, що потрібно, щоб відчути себе королевою вечора.
Вони увійшли до зали, сподіваючись на затишний столик біля вікна. Адміністратор, широко посміхаючись, повів їх углиб зали. Але не до вікна.
— Ваш столик готовий, — проспівав він, вказуючи рукою на центр зали.
Юля завмерла. Замість затишного столика на двох, посеред залу був накритий «аеродром» на дванадцять осіб. І він не був порожній.
На чолі столу, як імператриця у вигнанні, сиділа Лариса Семенівна у люрексі. Поруч, жадібно накладаючи ікру ложкою прямо в рот, сидів дядько Вітя — далекий родич, якого Юля бачила раз на п’ять років.
З іншого боку, Галя, сестра чоловіка витирала серветкою рот своєму молодшому, поки старший, семирічний дурник, уже колупав виделкою оббивку антикварного стільця.
— Сюрприз! — гаркнула Лариса Семенівна, побачивши застигле подружжя.
Голос у неї був поставлений роками роботи в приймальні поліклініки.
Весь ресторан обернувся. Борис зблід і глянув на дружину.
Юля мовчала, але в її очах запалав той недобрий вогник, який зазвичай віщував, що комусь зараз стане дуже боляче. Морально.
— Мамо? — вичавив Борис. — Що ви тут робите?
— Як це? — свекруха сплеснула руками, ледь не перекинувши келих з напоєм. — У улюбленої невістки ювілей!
Невже ти думав, що ми залишимо бідну дівчинку саму в такий день? Ми ж сім’я! Проходьте, сідайте! Ми тут уже трохи почали, поки на вас чекали.
Юля повільно підійшла до столу. Стіл ломився.
Осетрина, м’ясні делікатеси, батарея пляшок дорогих напоїв, устриці, на які дядько Вітя дивився з підозрою, але їв з ентузіазмом екскаватора.
— Ларисо Семенівно, — голос Юлі був рівним, як кардіограма покійника. — Ми бронювали стіл на двох.
— Ой, не будь букою! — відмахнулася Галя, наливаючи собі червоне. — Мама зателефонувала адміністратору, сказала, що замовник помилився і гостей буде більше.
Влаштувала скандал, звичайно, але зате дивись, як нас посадили! Юлька, а ти чого так вбралася? Сукня ж спину відкриває, у сорок років уже треба б скромніше, шкіра не як у персика.
— Галя, у тебе майонез на підборідді, — з крижаною посмішкою зауважила Юля. — І, здається, твій син зараз переверне соусник на килим вісімнадцятого століття.
Дзвін розбитого посуду підтвердив її слова. Син Галі змахнув зі столу вазу з квітами, а не соусник.
— Нічого страшного! — перекрила дзвін Лариса Семенівна. — Посуд б’ється на щастя!
Офіціант! Приберіть тут і принесіть ще того салату з крабом, аж надто він смачний. І гаряче давайте вже несіть!
Юля сіла. Борис притулився поруч, намагаючись стиснутися до розмірів атома.
Він знав цей погляд дружини. Це був погляд снайпера, який вибирає поправку на вітер.
— Значить, ви вирішили зробити мені сюрприз, — промовила Юля, розгортаючи серветку.
— Звісно! — Лариса Семенівна вже тягнулася за третім шматком осетрини. — Ми ж знаємо, ти завжди економиш, завжди все робиш сама.
А тут — свято! Родина зібралася! Дядько Вітя спеціально приїхав з області, навіть відпросився з роботи.
— Я вантажником працюю, спину зірвав, потрібен відпочинок, — пробурмотів Вітя. — А напої тут у кафе хороші, Юлька. Не те що твоя бурда, яку ти на позатой Новий рік ставила.
Нахабство гостей зростало в геометричній прогресії.
Галя почала голосно обговорювати, що Юлі вже час народжувати, «а то годинник не цокає, а вже кукує», і що кар’єра — це для чоловіків, а жінка повинна варити борщі.
Лариса Семенівна підтакувала, не забуваючи замовляти найдорожчі позиції з меню.
— Я візьму лобстера, — заявила свекруха офіціантові. — Ніколи не їла. І Галочці теж. А дітям десерти, найбільші!
— Мамо, це дуже дорого, — тихо прошепотів Борис.
— Тсс! — перебила його мати. — У дружини ювілей, маєш право розщедритися заради матері й сестри. Не щодня гуляємо.
Кульмінація настала через годину. Лариса Семенівна, що почервоніла від напоїв, встала виголошувати тост. Вона постукала виделкою по келиху, вимагаючи тиші.
— Ну що, Юленько, — почала вона медовим голосом, у якому отрути було більше, ніж у укусі кобри. — Ось і виповнилося тобі сорок. Жіноче життя, сама знаєш, коротке.
Бажаю тобі, щоб ти, нарешті, перестала думати тільки про себе. Подивися на Галю — троє дітей, чоловік хоч і п’є, зате поруч, і господарство є.
А ти? Усе по офісах, та по фітнесах. Самозакохана ти, Юля. Але ми тебе все одно любимо, бо ми — великодушні. За сім’ю!
— За сім’ю! — гаркнув дядько Вітя.
Галя захихикала. Борис стиснув кулаки, збираючись щось сказати, але Юля накрила його руку своєю долонею.
Вона повільно встала. У залі запала тиша. Юля посміхалася, але від цієї посмішки офіціант, що стояв неподалік, інстинктивно зробив крок назад.
— Дякую, Ларисо Семенівно, — сказала Юля голосно й чітко. — Ви відкрили мені очі. Я справді була самозакоханою.
Думала, що ювілей — це моє свято. Але ви показали мені, що головне — це велика родина.
Свекруха самовдоволено кивнула, приймаючи капітуляцію.
— І раз вже ми заговорили про щедрість і сюрпризи… — Юля зробила паузу. — Офіціанте!
Молодий хлопець підбіг миттєво.
— Розрахуйте нас, будь ласка.
— Вже? — здивувалася Галя, доїдаючи свою порцію лобстера. — Ми ж ще десерт не з’їли!
— Їжте, дорогі мої, їжте, — лагідно сказала Юля.
Офіціант приніс шкіряну папку. Юля відкрила її, пробігла очима по чеку. Сума була значною — вистачило б на стару іномарку.
Родичі за дві години наїлися й напилися на річний бюджет маленької африканської країни.
— Ого! — заглянула в чек Лариса Семенівна і присвиснула. — Ну, Боря, діставай картку. Гуляти так гуляти!
Юля зачинила папку і повернула її офіціантові.
— Молодий чоловіче, — голосно, щоб чули за сусідніми столиками, промовила вона. — У нас з чоловіком роздільний бюджет з цією компанією.
Порахуйте, будь ласка, окремо: два салати «Цезар», два стейки і пляшку мінеральної води. Це — наше замовлення.
За столом запала гробова тиша. Чутно було, як дзижчить муха над сусіднім столиком.
— У якому сенсі? — обличчя Лариси Семенівни вкрилося червоними плямами. — Юля, ти що, так жартуєш?
— Ніяких жартів, — Юля дістала свою картку і приклала до терміналу, який простягнув кмітливий офіціант. — Пілік. Оплачено.
— Ти не можеш так вчинити! — вискнула Галя. — Це ж твій день народження! Ти нас запросила!
— Я? — Юля підняла брови. — Я вас не запрошувала. Ви ж самі сказали: «Сюрприз!».
Вона встала, поправила сукню і подивилася на свекруху зверху вниз.
— Ви увірвалися на моє свято без запрошення. Ви замовили страви, які я не вибирала. Ви нахамили мені й образили мене в мій же день народження.
Отож, мої любі. Сюрприз — це чудово. Але запам’ятайте правило: сюрпризи оплачує той, хто їх влаштовує.
— Боря! — завила Лариса Семенівна, хапаючись за серце (цей трюк вона репетирувала роками). — Твоя дружина з глузду з’їхала! Вона кидає твою матір у боргах! Зроби щось! У мене тиск!
Борис повільно підвівся. Подивився на матір, на дядька Вітю, який намагався сховати недопиту пляшку під стіл, на сестру із забрудненими дітьми.
— Мамо, — спокійно сказав він. — Юля права. Ви хотіли свято — ви його влаштували. Насолоджуйтесь. А ми підемо. У нас, здається, ще є плани на вечір.
Він взяв Юлю за руку.
— Ах ви, невдячні тварюки! — закричала свекруха, забувши про тиск. — Та я тебе прокляну! Та щоб у вас грошей ніколи не було! Галя, дзвони в поліцію!
— У поліцію дзвонити не варто, — втрутився адміністратор, що підійшов, високий чоловік із гарнітурою у вусі. За його спиною маячили двоє міцних охоронців. — Але рахунок оплатити доведеться. Повністю. Прямо зараз.
Юля й Борис йшли до виходу під акомпанемент криків і лайки.
— У мене немає таких грошей! — верещала Галя. — Нехай Вітька платить, він більше за всіх зжер!
— Я?! — обурювався дядько Вітя. — Та я тільки салатик спробував! Це все твоя бабуся замовляла!
— Хто бабуся?! — ревіла Лариса Семенівна.
Вийшовши на прохолодне вечірнє повітря, Юля глибоко вдихнула.
— Ти як? — запитав Борис, обіймаючи її за плечі.
— Знаєш, — Юля посміхнулася, і цього разу щиро. — Це був найкращий подарунок на день народження. Я ніби скинула рюкзак із цеглою, який тягла десять років.
— Вони нам цього не пробачать, — зауважив Борис, посміхаючись.
— Я на це дуже сподіваюся, — відповіла Юля. — Зате тепер вони знають, що «сюрприз» може прилетіти й назад.
***
Телефон Лариси Семенівни був у чорному списку, але новини долітали через спільних знайомих.
Розплата наздогнала «гостей» миттєво і жорстоко. Грошей таких у них із собою, звичайно, не було. Скандал тривав дві години.
Адміністратор виявився людиною принциповою. У підсумку дяді Віті довелося залишити в заставу свій золотий годинник (сімейну реліквію, якою він пишався) і писати розписку.
Галі довелося дзвонити своєму чоловікові, який приїхав злий як чорт і влаштував сварку прямо на парковці ресторану, дізнавшись суму боргу.
Виявляється, він збирав ці гроші на зимові шини та ремонт коробки передач. Тепер на Галю чекав довгий і безрадісний режим жорсткої економії.
А Лариса Семенівна? Свекруха спробувала симулювати серцевий напад, але викликана рестораном бригада швидкої допомоги діагностувала лише гостру інтоксикацію та переїдання.
Їй довелося спустошити свою «скарбничку», в яку вона відкладала на нову шубу.
Але найсолодше було не в цьому. Найсолодше було в тому, що родичі перегризлися між собою.
Галя звинувачувала матір, що та всіх підбурила. Мати звинувачувала Вітю, що той багато пив. Вітя вимагав повернути годинник. Коаліція «проти Юлі» розпалася, пожерши саму себе.
Юля сиділа на кухні, пила каву і читала книгу. У тиші. Телефон мовчав. Ніхто не просив грошей, не повчав життя і не вимагав любові.
Справедливість — це страва, яку подають холодною. І бажано — з окремим чеком.
