Юля прибирала в квартирі, коли раптом задзвонив телефон. Номер їй був незнайомий.
— Алло, Юля? — пролунав у слухавці чоловічий голос.
— Так, це я, — здивовано відповіла вона.
— Не впізнала? — зі скаржливою інтонацією запитав чоловік. — Це ж я… Ну, Петя.
— Який ще Петя? — розгубилася Юля.
— Ну як же, Петя! Твій колишній чоловік. У мене біда… Ти не могла б приїхати до мене?
Юля буквально застигла від несподіванки. Вона не бачила Петра вже сім років і не розуміла, що думати…
…Петро й уявити не міг, що в сорок один рік опиниться в такому становищі.
«Справи зовсім погані, — розмірковував він. — З роботи давно звільнився. І з тих пір ніде не працюю.
Та й працювати вже розучився. Усі гроші скінчилися. За квартиру платити нічим, їжу купити ні на що. Як жити далі?»
Останні півтора року він про це навіть не замислювався — жив на власний розсуд на гроші, які дісталися йому у спадок від матері.
Саме після її відходу він і кинув роботу.
«Навіщо тепер працювати? — думав він тоді. — Маминих грошей вистачить надовго».
Вистачило рівно на півтора року.
І настав день, коли холодильник виявився абсолютно порожнім, навіть солі на столі не залишилося. Але на столі лежала стопка неоплачених рахунків за квартиру.
— Як же так вийшло? — бурмотів він, лежачи в ліжку. — Ще недавно у мене був майже мільйон гривень… І ось — нічого. Може, взагалі не вставати…
Він перевернувся на інший бік. У голову закралися думки про роботу, але Петро швидко їх відігнав.
— Працювати будь-хто зможе, — подумав він. — А ти спробуй прожити без цього…
І раптом його осяяло.
— Господи, чого ж це я лежу?! — підхопився він. — У мене ж є колишня дружина є, Юля! Як я міг забути?!
Вони розлучилися сім років тому, і з тих пір він жодного разу не цікавився її життям.
Відразу після розлучення він просто викреслив її зі своєї пам’яті. І ось тепер згадав.
«Вона добра, чуйна, — міркував він. — А такі люди не змінюються. Значить, обов’язково допоможе».
Настрій у чоловіка одразу покращився.
— Прикинуся хворим і безпорадним… Попрошу допомоги. Юля не відмовить. Головне — не нахабніти. Усе залежатиме від того, що в неї є…
Петро перехрестився, взяв телефон і набрав її номер.
А вранці Юля вже приїхала до нього.
— Ось бачиш… — слабким голосом промовив Петро, злегка хитаючись, впускаючи її в квартиру. — До чого мене життя довело.
Квартиру скоро за борги відберуть… Усі гроші пішли на лікування. Усім винен. Роботи немає. Не знаю, як далі жити…
Юля уважно оглянула квартиру.
— Чим я можу тобі допомогти? — запитала вона.
— Візьми мене до себе, — попросив він. — Мені недовго залишилося… Рік — максимум. Так мені сказали… І я дуже хочу їсти. Давно нічого не їв.
— Чому не їв? — здивувалася Юля.
— Нема чого. І купити нема на що. Вже думав іти просити в людей… Але сил немає… Юленько, я приляжу… стояти щось важко…
— Звичайно, лягай, — сказала вона. — А я зараз піду в магазин і щось куплю попоїсти.
Як тільки Юля вийшла, Петро одразу ж підхопився з ліжка і підійшов до вікна.
— Все йде за планом, — подумав він, спостерігаючи за нею. — Повірила. Тепер не відмовить ні в чому. Я ж її знаю…
Але він не врахував одного: Юля вже давно була не одна — у неї була сім’я, чоловік і двоє дітей.
Взяти до себе колишнього чоловіка вона ніяк не могла.
Тому вона вирішила порадитися з матір’ю — Ольгою Георгієвною. Юля зателефонувала їй і розповіла все як є.
— Що мені робити, мамо? — запитала вона. — Я зараз куплю продукти, приготую йому щось, може, приберу… Але ти ж розумієш, що щодня я так не зможу…
Ольга Георгіївна за все життя по-справжньому не любила лише одну людину — і цією людиною був Петро.
Вислухавши Юлю, вона одразу насторожилася.
«Щось тут не так… — подумала вона. — Напевно, знову щось замислив».
— Що мені робити, мамо? — повторила Юля. — Не кидати ж його… Ти б бачила його… Я ледь не розплакалася.
Кажуть, йому залишився рік… Так, він погано вчинив зі мною. Але мені його дуже шкода…
— Я допоможу тобі, донечко, — спокійно сказала Ольга Георгіївна. — Привези його до мене. Я знаю, що і як робити. Я за ним догляну.
— Ти? — здивувалася Юля. — Але ти ж його ніколи не любила?
«Не любила — це ще м’яко сказано», — подумала вона.
— Це було раніше, — зітхнула Ольга Георгіївна. — Може, він змінився. Та й у такій біді людей не кидають. Тож не ходи в магазин, не витрачай грошей та часу — у мене все є. Привозь його до мене.
— А що йому сказати?
— Скажи, що в нього буде окрема кімната з телевізором і триразове харчування…
Тим часом Петро вже уявляв, чим його нагодують на обід і вечерю, згадував страви, які готувала Юля, і навіть ковтав слину.
— Це все? — жалісно запитав він, дивлячись на чашку кави й пиріжок.
— Тобі відразу багато їсти не можна, — відповіла Юля. — Ти ж давно не їв, сам казав.
Перекусивши, Петро запитав:
— Коли поїдемо?
— Зараз, — сказала Юля. — Тільки не до мене. До мами.
— До мами?! — здивувався він. — А чому до мами?
І тоді він дізнався, що Юля давно заміжня і вже має двох дітей.
Вона розповіла про кімнату, телевізор і харчування.
«Непогано», — подумав Петро.
— Ну, якщо так… — слабким голосом сказав він. — Тоді я, звичайно, згоден. Поїхали…
— Ось, Петре, це буде твоя кімната, — сказала Ольга Георгіївна, відразу зрозумівши, що він зовсім не такий вже й хворий.
Але нічого не сказала і виду не подала.
— Тут ти проведеш свої останні дні…
— Чому останні? — здригнувся він, але одразу ж схаменувся. — Ах так… останні… Дякую…
— А тепер обід. Тобі краще сюди приносити?
— Якщо можна. Мені краще більше лежати…
— Звичайно. Я все принесу.
Після обіду Петро знову поскаржився на життя:
— Навіть за квартиру платити нічим…
— За квартиру я заплачу. І порядок наведу, — спокійно сказала вона. — Юля казала, у тебе там безлад.
— Погано себе почуваю останнім часом… — почав виправдовуватися він.
— Не переймайся. Давай ключі.
— Дякую вам… Ви така добра… Навіть не знаю, як віддячити. Та й чи встигну…
— Не треба мені дякувати, — м’яко відповіла вона. — Ти мені не чужа людина. Живи скільки хочеш. Головне — одужуй.
«Ну і чудово», — подумав Петро.
Минув рік. Петро майже весь цей час провів лежачи: їв, спав, дивився телевізор.
— Оце життя, — думав він. — Ні турбот, ні клопоту… Їм, сплю, нічого не роблю… А вона ще й за квартиру платить…
Минув ще рік, і йому стало не по собі.
— Скажіть чесно, — почав він. — Навіщо ви все це робите? Ви не вважаєте мене нахлібником?
— Та що ти! — здивувалася Ольга Георгіївна. — Навпаки, я рада, що завдяки мені ти живеш довше, ніж тобі казали. Чим довше — тим краще.
— Серйозно?
— Звичайно.
— Може, ви сподіваєтеся, що я вам квартиру перепишу?
— Та що ти! Мені твоя квартира не потрібна. Головне — живи.
Минуло ще два роки.
— Все! — не витримав Петро. — Я йду.
— Думаєш, вже одужав? — здивувалася вона.
— Можна й так сказати…
— Шкода… Я до тебе звикла.
— Скажіть чесно — за що все це?
— Як за що? — посміхнулася вона. — Весь цей час ти сам за все платив.
— Я?! — здивувався Петро. — Як це?
— Дуже просто. Я здаю твою квартиру.
— Що?! — вигукнув він.
— Подобово. З першого дня. Сусіди допомагають, клієнтів знаходять. Квартира у тебе хороша, в центрі — попит великий.
Тож не переймайся: ти не в збитку. Завдяки цьому я навіть будиночок собі побудувала.
Вона продовжувала говорити, але Петро вже не слухав.
Він мовчки збирав речі й підраховував, скільки його колишня теща заробила на ньому за ці роки…
