З похорону своєї Валентини Олександр Степанович вирушив прямо до рідного села.
У квартирі, в якій він жив з дружиною до останньої її години, він залишатися більше не міг, та й не було сенсу.
Незабаром вона переходила у власність сина його дорогоцінної Валечки, а спільних дітей у них не було…
Полетіла на небеса мила, ласкава, незамінна… Залишила Олександра Степановича вдівцем доживати свій вік.
Ось і крокував він від автомагістралі до села, в якому жили і пішли у засвіти в свій час його батьки і в якому він не був уже багато років.
Що там з будинком? Чи не постарів він зовсім, чи не завалився?
Були останні травневі дні, пил ще не встиг приглушити яскравість молодого листя, небо дзвінко стригли крилами невтомні ластівки…
«Як добре, що життя триває і після нашого відходу!» – думав Олександр Степанович.
Два інфаркти на серці і перенесений інсульт дозволяли сподіватися на те, що розлука з Валентиною не буде довгою.
Ну, а поки що життєві турботи ніхто не скасовував…
Проходячи повз сусідський будинок, зупинився біля Єгоровича, який сидів на лавці.
«Треба б у магазин сходити, пляшечку купити та згадати з Єгоровичем Валентину», – подумав Олександр Степанович.
– Мене пригощати не треба, я сьогодні свою норму виконав. – Єгорович ніби прочитав думки Олександра Степановича. – Завтра мене оживіть!
Олександр Степанович зрозумів, що звідси допомоги не дочекатися, пішов до хати своєї троюрідної сестри Віри – за інструментом, щоб відірвати прибиті до будинку дошки.
Та так і заночував у неї, а вранці з її сином Льошкою вдвох взялися за справу.
За кілька днів привели будинок у цілком житловий стан. Ось тільки напівзгнилі лиштви Віра суворо-суворо веліла поміняти, бо лиштви – вхід у душу хазяйську…
Збережений від батька столярний інструмент радував руки і грів душу.
Олександр Степанович сам взявся майструвати нові лиштви. Вирішив про себе:
“Невже я, колишній льотчик, підполковник у відставці, не впораюся з роботою, яку повинен вміти робити кожен нормальний мужик?!”.
Впорався. А коли на його вікнах засяяли новенькі жовті різьблені лиштви, з’явилися замовники. І приїжджі, і з місцевих.
Пенсії Олександру Степановичу цілком вистачало, але від того, що люди потребують плодів його праці, на душі ставало тепліше…
Привіз із міста свою дорослу, але доглянуту Шевроле, і справа пішла.
Одного разу йому наснився сон, після якого його весь день не полишало почуття образи.
Приснилося йому, що він стоїть на порозі тієї квартири, в якій жив зі своєю Валечкою, а вона йому каже, та так суворо:
“Іди звідси, я тебе не пущу! Нема чого тут без діла тинятися!”
Ніколи Олександр Степанович від Валентини таких слів не чув.
І ще що прикро – так це те, що в будинку повно якихось людей, які там живуть, а йому місця не знайшлося!
Смішно, звичайно – сон же, а образа довго в душі трималася…
Увечері того ж дня, повертаючись із магазину, він ледь не натрапив на хлопчика років восьми, що сидів на ганку.
Хлопчик був худий і брудний. На щоках відмиті борозенки – мабуть, плакав. Назвався Гришкою.
На питання, чому він у нічний майже час не вдома, відповів, що мамка стусана дала, а він розсердився і пішов.
Бачив Олександр Степанович, що щось тут не так… Кросівки на хлопчику різні, хоч від бруду це і не дуже помітно. Штани теж брудні, рвані…
Нагодував його, напоїв молоком, принесеним від Віри, і відправив до матері.
А вранці не здивувався тому, що Григорій спить на його ганку, загорнувшись у килимок.
Взяв його на руки і переніс на диван, а хлопчик так і не прокинувся.
Коли гість все ж прокинувся, відмив його – бруд так і відлітав шматками.
Повернувся, сказав вночі. Прийшов додому, а мамки там немає, – замість неї дядьки напідпитку лаються.
Залишив Олександр Степанович гостя за сніданком і пішов прояснити ситуацію до Віри.
– Знаю, знаю, про що будеш питати, – відповіла сестра. – Мати у нього не з найвідповідальніших.
За два роки після загибелі батька Гришки зовсім скотилася. Та тут таких повно! Ні опіка, ні захист прав дитини у нас тут не працюють!
Минулого року тут така парочка після посиденьок заморозила дітей у будинку – закрили їх у коморі, а відкрити забули.
І Гришка в Ельвіри цієї зими не перезимує – вона його не вбереже. Зовсім здуріла!
Олександр Степанович вирушив на інший кінець села до Ельвіри. Те, що він побачив, перевершило його найгірші очікування…
Щось брудне, оборване, синьо-фіолетового кольору, що колись було жінкою, зажадало від нього за право виховувати і годувати її сина пляшку.
Здригнувшись від огиди, Олександр Степанович пішов додому.
Біля ганку Гриша домивав останнє колесо машини. Та сяяла на сонці, як новенька…
Увечері, лягаючи спати на надувному матраці, хлопчик попросив дозволу називати Олександра Степановича татом Сашею.
– Тато Саша, адже ми тепер сім’я? – з надією заглядаючи в очі Олександру Степановичу, запитував Гриша.
– Ну, звичайно, сім’я! – відповідав Олександр Степанович, який раптом став татом.
– Адже добре, коли в родині є жінка!
– Ти мене одружити хочеш, чи що, друже? – запитав новоспечений тато.
– Та ні, не одружувати! Ну, я потім тобі все розповім!
Наступного дня, повернувшись від замовника, Олександр Степанович побачив біля будинку вже двох трудівників.
Невеликий клаптик землі розміром два квадратних метри був ретельно оброблений.
У свіжоскопану землю Гриша і худенька дівчинка в гумових чоботях садили цибулю.
– Ось, моя подружка, Лізка! – збентежено пояснив Гриша. – Банку цибулі вкрала – садить.
Адже жінки і повинні щось садити і вирощувати, або дітей народжувати – а то які ж вони жінки! А Лізка, вона хороша – у своїх не краде!
Десятирічна Лізка розповіла, що мати її прислала з сусіднього села до бабусі, а бабуся вже рік як пішла з життя, і будинок її забитий.
– А як же…?
– А мама забула, що бабусі вже нема. Вона на похорон їздила підготовлена чаркою, а з похорону її теж привезли таку саму і з машини біля будинку вивантажили.
А я подумала, ну, якщо мама з дому виганяє, то що ж – буду жити самостійно! А можна, я у вашій родині жити буду? Я все вмію, все буду робити – і прати, і їжу варити, і на городі працювати!
Вигляд у Лізки був такий жалюгідний і винуватий, ніби вона щось вкрала у Олександра Степановича…
“Ось чому Валентина мене гнала! – зрозумів Олександр Степанович. – Тут, на Землі, у мене є ще справи…”
Увечері відбулася важлива розмова з Вірою.
– Ну, добре, прогодуєш ти цих безпритульних, а з законом як?! Адже у них є матері! – попереджала Віра.
– Та не в цьому справа! Я б владнав ці питання, та скільки проживу – не знаю! Ось приніс я тобі, Віро, свою заначку.
Якщо щось зі мною трапиться, знайди їм дитячий будинок кращий або на себе опіку оформи.
І простягнув їй загорнуту в газетний папір пачку купюр: «Тут три тисячі доларів».
«Ось чому Валечка мене до себе не пускала! Значить, поживу поки, значить, мої земні справи поки не закінчені! – думав Олександр Степанович, йдучи до свого будинку».
