— Зачекай. Ти продала дідівський будинок, усі гроші віддала Жанні, а жити тобі тепер де?
Свекруха подивилася на сина, наче на нерозумну дитину.
— Як де, Максиме? З вами, звичайно.
Вона оглянула кухню.
— У вас тут просторо. Дітей немає. Друга кімната стоїть порожня, тільки всякий мотлох збираєте. Ось я там і влаштуюся.
Кіра не ворухнулася. Вона чекала чогось подібного.
— Ніно Вікторівно.
Кіра заговорила дуже рівно.
— Ви віддали кругленьку суму своїй дочці. Залишили себе без житла. І тепер вирішили переїхати в мою квартиру?…
…— Максиме, забери сумки, бо я спину переломлю!
Гучний голос Ніни Вікторівни пролунав у передпокої, заглушаючи телевізор, що працював.
Кіра подумки дорахувала до трьох.
Вона стояла на кухні й дивилася, як закипає вода в каструлі. Візит свекрухи у вівторок ввечері не віщував нічого доброго.
Ніна Вікторівна ніколи не приїжджала просто так — вічно то за грошима, то зі скаргами.
У коридорі зашаруділи пакети.
— Мамо, ну ти б хоч подзвонила, — долинув бурмочучий голос Максима. — Ми б зустріли.
— А навіщо дзвонити? Я до рідного сина приїхала, а не до міністра на прийом.
У дверному отворі кухні з’явилася свекруха.
На ній була незмінна шовкова хустка поверх бордової кофти. Золоте кільце з масивним каменем блиснуло, коли вона сперлася рукою на одвірок.
— Здрастуй, Кірочко.
Ніна Вікторівна оглянула невістку пильним поглядом.
— Здрастуйте, Ніно Вікторівно.
Кіра витерла руки кухонним рушником.
— Заходьте, як приїхали. Вечерятимете?
Свекруха важко зітхнула, всім своїм виглядом показуючи крайній ступінь втоми.
— Буду, дитинко. З ранку макової росинки в роті не було. Все справи, справи.
Вона пройшла до обіднього столу й відсунула звичайний кухоний стілець. Сіла, демонстративно потираючи поперек.
Максим заніс на кухню два важкі пакети з супермаркету й поставив їх у куток.
— Мамо, навіщо ти стільки набрала? Сама ж скаржишся, що важко.
— Та я ж для вас стараюся, Максиме!
Свекруха докірливо поглянула на сина.
— Ви ж вічно на роботі, харчуєтеся бозна-чим. Я ось домашню курку взяла, сирок.
Вона перевела погляд на плиту, де Кіра закидала макарони в окріп.
— А то все макарони та макарони. Шлунок зіпсуєш, синку.
Кіра промовчала.
Вона дістала з шафки три тарілки. Сперечатися через їжу не мало сенсу. Це була обов’язкова програма, розминка перед основним виступом.
Максим винувато знизав плечима і сів навпроти матері.
— Кіра, я наллю мамі чаю поки.
— Я сама наллю, — відповіла Кіра, ставлячи перед свекрухою чашку із квітковим візерунком.
Ніна Вікторівна подивилася на чашку так, ніби в ній плавала муха.
— А що, той сервіз, який я вам на весілля дарувала, вже розбили?
Вона ефектно приклала руку до грудей.
— Я ж його по блату діставала. Справжній фарфор.
— Він у коробці на антресолі лежить, Ніно Вікторівно.
Кіра поклала на стіл чайні ложки.
— Ви ж самі казали, що він парадний. Ось ми його щоденно і не дістаємо. Щоб не розбити.
Свекруха невдоволено скривила губи.
— Зрозуміло. Лежить, припадає пилом. Неважливо… Як і все моє ставлення до вас.
Вона почала розмішувати цукор, голосно брязкаючи ложечкою об стінки чашки. Звук дратував нерви.
— Ніно Вікторівно, давайте без прелюдій.
Кіра сіла за стіл і схрестила руки на грудях. Непомітно увімкнувши диктофон, вона поклала телефон поруч із собою, екраном донизу.
— Ви ж не для того через все місто в годину пік поїхали, щоб перевірити, з яких чашок ми п’ємо чай. Щось сталося?
Максим напружився.
— Кіро, ну навіщо ти так? Мама ж просто заїхала в гості.
— Максиме, не захищай мене.
Свекруха промокнула куточки губ паперовою серветкою.
— Твоя дружина завжди зі мною розмовляє, як слідчий на допиті. Я вже звикла, що я тут людина другого сорту.
Вона зробила довгу паузу.
— Я будинок продала.
На кухні зависла важка тиша. Максим навіть перестав жувати.
— Який будинок? — не зрозумів він. — У Миколаївці?
— А у мене їх багато?
Ніна Вікторівна подивилася на сина з докором.
— Так, у Миколаївці. Твій дід будував. У мене вже немає сил за ним стежити. Дах тече, паркан похилився. Продала минулого тижня.
Максим остовпів.
— Мамо, ну ти даєш. А чому мені не сказала? Ми б із хлопцями навесні дах полагодили.
— Полагодили б вони.
Свекруха відмахнулася.
— Поки на вас дочекаєшся, сніг на голову впаде. Продала і крапка. Хороші люди купили, молода сім’я.
Кіра уважно дивилася на свекруху.
— І де ви тепер житимете? У Жанни?
Почувши про дочку, Ніна Вікторівна знову важко зітхнула.
— У Жанночки тісно.
Вона пом’якшила тон, увімкнувши режим нещасної пенсіонерки.
— У неї ж двоє діток. Хлопчакам потрібен простір. Куди я там зі своїми недугами?
Вона поглянула на Максима.
— Та й чоловік у неї там… зі своїми дивацтвами. Тільки щось йому не до вподоби — одразу починає кричати. Я його боюся.
Максим нахмурився.
— То а гроші від продажу де? Ти ж могла собі гарну однокімнатну квартиру тут у місті взяти.
Ніна Вікторівна відвела погляд.
— Гроші я віддала Жанночці.
Вона сказала це швидко, наче скоромовкою.
— Їм вони потрібні дуже. Вони іпотеку закрили, нарешті зможуть вільно зітхнути. Для дітей же й про освіту треба вже думати.
Максим роззявив рота.
— Зачекай. Ти продала дідівський будинок, усі гроші віддала Жанні, а жити тобі тепер де?
Свекруха подивилася на сина, наче на нерозумну дитину.
— Як де, Максиме? З вами, звичайно.
Вона оглянула кухню.
— У вас тут просторо. Дітей немає. Друга кімната стоїть порожня, тільки всякий мотлох збираєте. Ось я там і влаштуюся.
Кіра не ворухнулася. Вона чекала чогось подібного.
— Ніно Вікторівно.
Кіра заговорила дуже рівно.
— Ви віддали кругленьку суму своїй дочці. Залишили себе без житла. І тепер вирішили переїхати в мою квартиру?
Свекруха випрямила спину.
— А що такого? Ти мені невістка чи хто? Повинна поважати матір чоловіка.
Вона перевела переможний погляд на сина.
— Максиме, скажи дружині! Я ж не якась чужа тітка з вулиці.
— Мамо, ну це якось… несподівано.
Максим потер перенісся.
— Треба було порадитися.
— З ким мені радитися? Зі своїми грошима?
Свекруха почала розпалюватися.
— Я мати! Я вас виростила. Тепер ваша черга піклуватися про мене. І взагалі, мені потрібна прописка.
Вона постукала пальцем по столу.
— Без вашої прописки мене в нормальну поліклініку не візьмуть. А мені до кардіолога треба.
— Ніякої постійної реєстрації тут не буде.
Кіра відрізала чітко й ясно.
— Кірочко, ну що ти, як не рідна?
Ніна Вікторівна знову спробувала включити ласкаву свекруху.
— Це ж просто штамп у паспорті. Мені ж для справи треба. Я вчора спеціально дзвонила в нашу поліклініку.
Кіра не піддалася на хитрість.
— Тимчасової реєстрації їм вистачає з головою. Заведуть картку, будете ходити до будь-якого лікаря.
Ніна Вікторівна незадоволено стиснула губи.
— А пенсія? Як поштар мені гроші принесе?
— Пенсія вам надходить на банківську картку, Ніно Вікторівно.
Кіра ледь підняла брову.
— Ви самі минулого місяця хвалилися, що вам надбавку нарахували.
Свекруха запнулася, розуміючи, що аргументи не працюють. Вона знову подивилася на сина.
— Максиме! Ти чоловік у цьому домі чи ні?
Вона підвищила голос.
— Твоя дружина рідну матір на вулицю виганяє, а ти сидиш і макарони жуєш!
Максим відсунув тарілку. Він заговорив тихо, дивлячись у стіл.
— Кіро, чого тобі коштує? Нехай мама пропишеться. Це ж чиста формальність. Нам же не шкода. Ніхто твою квартиру не забирає.
— Формальність, Максиме?
Кіра примружилася.
— А ти пам’ятаєш, як твоя мама попросила нашу пральну машину?
Вона перевела погляд на свекруху.
— Коли ми тільки з’їхалися, ви сказали, що ваша зламалася. Попросили нашу стару на пару тижнів, поки з ремонту не заберете.
Кіра посміхнулася.
— І де вона? А вона поїхала на дачу до Жанни. Бо Жанночці там прати руками важко.
Максим спробував відмахнутися.
— Давно це було. Чого ти старе згадуєш. Машинка все одно стара була.
— Я згадую факти, Максиме.
Кіра нахилилася вперед.
— Ця квартира дісталася мені від тітки чотири роки тому. Ще до нашого весілля.
Вона згадала, скільки сил вклала в ці стіни.
— Тут були обдерті шпалери й згоріла електропроводка. Я сама наймала бригаду. Економила на всьому. Це мій куточок.
Свекруха обурено сплеснула руками.
— Та який він твій! Максик тут теж живе. Він законний чоловік!
Вона з гордістю поглянула на сина.
— Максик теж докладав зусиль! Він у ванній плитку клав! Я точно пам’ятаю.
Кіра відверто розсміялася.
— Ваш син приклеїв три криві плитки, вилаявся матом і пішов із хлопцями до гаража.
Вона поглянула на чоловіка.
— Скажеш, що було не так?
Максим промовчав. Він почав уважно вивчати візерунок на клейонці.
— Майстри потім цю плитку відбивали за подвійну ціну, — закінчила Кіра.
Вона знову повернулася до Ніни Вікторівни.
— Тож давайте чесно. Ви віддали гроші від проданого будинку Жанні. Потай від сина. Ось нехай улюблена дочка вас до себе й пропише. І кімнату вам виділить.
Золоте кільце на руці свекрухи блиснуло ще раз. Її обличчя вкрилося червоними плямами.
— Ах, ось ти як заспівала.
Ніна Вікторівна різко змінила тон. Уся удавана втома зникла.
— Значить, матір на вулицю виганяєш.
Вона різко повернулася до Максима.
— Максиме, сходи до машини.
Вона тицьнула пальцем у бік передпокою.
— Я там пакет забула. З яблуками.
Максим здивовано підвів голову.
— Якими яблуками, мамо? Ти ж усе принесла.
— Домашніми!
Свекруха прикрикнула так, що Максим здригнувся.
— Спеціально для вас везла від сусідки. Іди забери, нема чого їм у багажнику мерзнути.
— Мамо, вже темно. Я завтра заберу.
Максим спробував відмовитися від незрозумілого доручення.
— Кому кажу, йди!
Свекруха блиснула очима.
— Зовсім матері не допомагаєш. Сидиш тут під каблуком.
Максим неохоче підвівся.
— Гаразд, гаразд. Іду.
Він вийшов у передпокій. Зашаруділа куртка. Повернувся ключ у замку, і важкі двері зачинилися.
Як тільки кроки на сходах стихли, маска Ніни Вікторівни спала остаточно.
Вона нахилилася вперед, майже нависаючи над обіднім столом.
— Ти, хитра дівка, слухай сюди.
Вона окинула Кіру крижаним поглядом.
— Я в цій квартирі все одно пропишуся. І жити тут буду.
Свекруха знизила голос до зміїного шипіння.
— Максик тебе в баранячий ріг зігне, якщо я накажу. Він мене слухає. Він завжди мене слухав.
Кіра мовчала, не відводячи очей.
— А якщо будеш опиратися — я вам житти спокійно не дам.
Ніна Вікторівна переможно посміхнулася.
— Розлучу вас за кілька тижнів. Вилетиш звідси з голою дупою, дитинко.
Вона почала згинати пальці.
— Я знайду спосіб довести, що мій Максим тут ремонт робив на свої кровні. Свідків приведу. Сусіди підтвердять, що він тут з перфоратором бігав усі вихідні. Чеки знайду ліві.
Свекруха злобно примружилася.
— Половину твоєї квартири відсудимо як спільно нажите. Зрозуміла мене?
— Зрозуміла.
Коротко відповіла Кіра. Потім вона простягнула руку й перевернула телефон, що лежав на столі.
Червоне коло запису на екрані диктофона ритмічно пульсувало. Кіра спокійно натиснула на стоп.
— Що це?
Свекруха знітилася. Вона нерозуміюче втупилася в чорний прилад.
— Диктофон, Ніно Вікторівно.
Кіра кількома дотиками до екрана відправила аудіофайл у хмарне сховище.
— Я ж вас чудово знаю.
Вона підвелася з-за столу.
— Ви коли ласкава й бідна приходите, значить, точно щось гидке задумали. Вічна ваша жіноча хитрість. Я цей запис ще пів години тому увімкнула, коли ви про свої болячки почали.
Обличчя свекрухи витягнулося. Рум’янець зник, поступившись місцем землистій сірості.
— Дрянь.
Вона вичавила це слово з великим зусиллям.
— І вам не хворіти.
Кіра вказала рукою в бік коридору.
— А тепер давайте домовимося на березі. Ви зараз забираєте свої продукти, їдете до улюбленої донечки Жанни і забуваєте цю адресу.
Вона дивилася прямо в очі свекрусі, не моргаючи.
— Інакше цей захоплюючий монолог про ліві чеки, підкуп сусідів і розподіл чужого майна завтра послухає Максим.
Кіра зробила крок уперед.
— А післязавтра запис послухає ваша сестра, у якої ви зібралися жити — Жанна випадково проговорилася, що ви планували. Щоб знала, кого до себе пускає.
Свекруха мовчки встала. Вона нервово поправила свою шовкову хустку. Схопила сумочку з полиці в передпокої.
Двері за нею зачинилися саме в той момент, коли Максим розгублено піднімався сходами з порожніми руками…
Минуло майже пів року. Наприкінці жовтня Максим повернувся з роботи пізніше, ніж зазвичай.
Він зняв взуття біля порога і пройшов на кухню, поставивши на стіл скляну банку з малиновим варенням.
— Це від мами, — коротко пояснив він, миючи руки.
Кіра кивнула, прибираючи банку в шафу.
Ніна Вікторівна врешті-решт оселилася у своєї сестри на іншому кінці міста.
Жанна так і не виділила матері кімнату, пославшись на те, що діти ростуть і їм потрібен особистий простір.
Максим зрідка їздив до матері, допомагав по господарству, але додому до Кіри її більше не запрошував.
Сама Кіра ні про що не питала.
Дзвінки від свекрухи повністю припинилися.
Тепре їхнє спілкування зводилося до того, що на великі церковні свята Ніна Вікторівна надсилала в месенджер картинки з блискучими голубами та куполами.
Кіра у відповідь надсилала коротке «Дякую» і закривала чат до наступного свята.
