— Гарний у тебе чоловік, Вірка, — хитро примруживши очі, сказала Аня, проходячи повз палісадник Михайлових.
Віра якраз прибирала листя. Вересневе сонце заливало яскравим світлом усю околицю, залишаючи переливи на новенькому даху.
— Ох, який дах збудував твій Васька, — продовжувала Анна.
Вона навіть зупинилася й почала милуватися дахом.
— Та годі тобі, Анна, йди вже, досить язиком теліпати, — незадоволено відповіла Віра.
— А що не так? Я ж хвалю. — Анна, тримаючись рукою за паркан, вирішила подратувати Вірку.
— Та все не так! Тільки й бачите: паркан новий, дах новий… не чоловік, а скарб… А як я з ним живу, нікому й діла немає. — сказала Віра, натякаючи на те, що в сімейному житті буває по-різному. — Тож нема чого заздрити.
— Ха-ха-ха, — голосно розсміялася моложава сорокарічна Анна, — якщо не подобається, то дай іншим з ним пожити… не відмовлюся.
Віра почервоніла, підняла над головою сапку і пригрозила гостроязикій Ані:
— Ось зараз як вийду, як пожену тебе, будеш знати, як язиком молоти.
Анна відійшла на безпечну відстань, а то ж невідомо, чого від Вірки чекати, і справді, дістане сапкою, тоді не до сміху буде.
— Ти не розумієш жартів, Вірка, — сказала Анна, помахала на прощання і, регочучи, пішла додому.
Був час, коли Віра й Аня чекали з армії одного хлопця. І цим хлопцем був саме Василь.
Тільки веселунка Анька до армії любила дражнити Ваську: то з ним, то не з ним. А Віра мовчазно чекала.
Чекала, коли на танцях запросить, коли додому захоче проводити.
І коли настав час іти в армію, проводжали його дві дівчинки: Віра й Аня. І з жодною нічого серйозного не було.
Васька, можливо, і сам думав: нехай чекають, а там, куди крива виведе.
І крива вивела до весілля. Відслужив Василь, а вдома на нього чекає Віра; побачила, обійняла, розплакалася від радості.
А ось Анна не зустрічала — наречений у неї вже був на той час.
Василь на Вірі восени одружився, а через рік Анна з чоловіком розлучилася.
У Михайлових на той час народився син; і як би Анна не дивилася у бік Васі — чи то, справді, він не помічав, чи то вдавав, що не помічає.
А всі двадцять років Віра кохала чоловіка, була вірна своїй родині. І хоча Анна не втручалася в їхнє життя, Віра, час від часу, мучилася сумнівами.
А раптом Василь досі тужить за Анькою. Дурне, звичайно, припущення, але зрідка її турбували подібні думки.
Час від часу нахлинали спогади, як річкова хвиля. І приводу начебто не було, а щось іноді мучило її всередині.
А тут днями знайшла, важко повірити в таке, — заначку.
Ніколи гроші по кутках не ховав (Віра все перед пранням перегляне, все перевірить — нічого такого за чоловіком не було).
І раптом заначка, та ще й новенькими купюрами… Навіщо? На яку справу приховав?
Віра, коли знайшла цей запас, присіла на стілець, опустивши руки на коліна, і сиділа так хвилин десять, розмірковуючи, навіщо це чоловікові знадобилося гроші від неї приховувати.
А те, що гроші заховані від неї — від законної дружини — тут і сумніватися нема чого.
Риболовлю чоловік любить, тож на це грошей вона не шкодувала, у цьому ніколи не відмовляла, розуміє його захоплення.
Ну хіба що років десять тому влаштувала скандал через дорогу вудку. Ну, якщо ця вудка коштує як нова побутова техніка, то як тут не обуритися… А так завжди було мирно.
І ось тепер заначка — навіщо і для чого. А може, для когось?
Віра уявила собі хихикаючу, пишногруду Аньку, яка бере гроші від її законного чоловіка, і все всередині похололо.
“Ох, відправити б на Місяць цю Аньку, — зітхала Віра, — точно легше б жилося”.
Вона вже думала про те, як почати розмову про заначку, як сказати, щоб вивести його на чисту воду, адже серйозних причин ховати гроші вона не бачила.
Дітям завжди все разом купували, радившись. День народження у Віри вже минув — тож незрозуміло, навіщо відкладає Василь.
Але довго розмірковувати над цим немає часу, картоплю треба копати. Гуркочучи порожніми відрами, пішла на город.
— І де його нечистий носить? — бурчала вона. — Хто ж мені підкопуватиме?
Василь з’явився хвилин через п’ять, поглядаючи на дружину й посміхаючись під вуса.
Цю посмішку Віра знала: якщо він так посміхається, значить, щось на думці, щось задумав, — вона вже встигла це вивчити за ці роки.
— Ну, де ти ходиш? — крикнула вона. — Копай, давай.
— Ходімо в хату, щось покажу, — посміхнувся Васька, встромивши в землю лопату.
— Тобі що, нічого робити? Чого це я піду? Тільки-но на город вийшли, погода як на замовлення, копай собі, знаєш.
— Ну, підеш чи ні?
— Що я там забула?
— Ну, як знаєш! — Василь розвернувся і, розмахуючи руками, пішов з городу.
— Зовсім здурів, — подумала дружина, — ходить туди-сюди, а справа стоїть.
А через хвилину ахнула: Василь увійшов на город з величезним букетом квітів, яких у селі ніде й не знайдеш, — з району привіз.
У цьому букеті були різні квіти, незвичні для сільських палісадників.
— Ну, дружино, з річницею весілля тебе! — сказав Василь, дивлячись на Віру, яка кліпала очима. — Забула чи що? Ми ж двадцять років тому одружилися. — І він потягнувся до неї, щоб поцілувати.
— Забула… точно забула, — розгублено сказала Віра, здивована таким сюрпризом. — Ти ж ніколи не згадував, а тут раптом згадав…
Вдома Василь дістав гроші — ті самі купюри — і подав дружині.
— Не знаю, що тобі купити, не звик я самостійно вибирати подарунки, тож сама щось вибери… тільки для себе, на дітей у нас окрема каса.
Серце у Віри мало не вискочило з грудей — і незвично, і дивно… і якось стало підозріло.
— А чого це ти раптом розщедрився? — підозріло запитала вона. — Може, десь наробив лиха, а тепер сліди заначкою прикриваєш? — вирвалося у неї.
— Тьху, дурна баба! — не витримав Васька. — Все зіпсувала! Які сліди, що ти мелеш?
— Ага! Анька Прокудіна досі на тебе задивляється… — Віра кинула квіти на стіл і заплакала.
— Ех, Віро, я свій вибір ще двадцять років тому зробив, а може й раніше, коли ти мені в армію щотижня писала… Люблю я тебе. І завжди любив.
І анітрохи не пошкодував, що на тобі одружився. А подарунок до річниці зробити… так це мене брат твій напоумив, ось і вирішив я на міський манер привітати тебе.
Наступного дня накрапував дощ, тільки Віру це анітрохи не збентежило.
Муркочучи собі під ніс якусь мелодію, вона вийшла в палісадник зібрати листя, що залишилося.
Анна якраз йшла з магазину, закутавшись у дощовик. Побачивши Віру, звернула зі стежки і попрямувала до неї.
Віра була в гарному настрої і цього разу заговорила першою:
— Ти просто вся світишся… мільйон чи що, виграла? — запитала Віра.
— Виграла! Своє щастя виграла. — Анна розправила плечі, капюшон злетів, вона струснула хвилястою шевелюрою.
Потім подивилася на колишню суперницю, завагалася, говорити чи ні, але не втрималася і похвалилася:
— А ти знаєш, я ж виходжу заміж… І скоро переїжджаю до райцентру до чоловіка. Днями ще хотіла сказати, та ти мені сапкою пригрозила.
Так ось, Олексій Петрович механіком у районному гаражі працює, може, чула — Антоненко у нього прізвище?
Віра випустила відро з рук. Ще недавно вона мріяла, щоб Анька зникла з очей геть.
А зараз дивилася на неї і думала про те, що нічого поганого Анюта їй не зробила, а просто жила своїм життям, шукала своє щастя… і начебто знайшла, он яка задоволена стоїть, красується.
— Ні, Аня, не чула… ми там мало кого знаємо. — і Вірі захотілося порадіти разом, по-жіночому, з солідарності.
— А ми вчора з Васею річницю весілля відзначили, — поділилася Віра, — двадцять років як разом. Подарунок мені приготував, квіти подарував… посиділи по-сімейному.
— Це добре, що він на тобі тоді одружився, — зізналася Анна, — а то ж я в молодості була легковажною, і от тільки тепер свого суженого дочекалася.
— А знаєш, я тобі чого бажаю?! — з радістю запитала Віра. — Щоб ось так само, як ми з Васею, років через двадцять, ви з Олексієм Петровичем свою річницю весілля відзначили.
А потім і тридцять, і п’ятдесят років… щастя ж — воно в будь-які роки життя наше прикрашає.
