— Моя квартира — це не безкоштовний готель для твоїх рідних, за все платитимеш ти, — зауважила дружина…
…Анастасія піднімалася сходами на четвертий поверх, відчуваючи, як болять плечі від важкої сумки.
День видався довгим: три зустрічі з клієнтами поспіль, купа правок у макетах, а наприкінці ще й керівник влаштував раптову нараду на півтори години.
Хотілося лише одного — дістатися до дивана, заварити чай і увімкнути якийсь серіал. Може, навіть замовити піцу, щоб не готувати.
Але вже на сходовому майданчику Анастасія почула голоси. Знайомі, гучні, вони долинали з-за дверей її квартири.
Жіночий сміх Василіси Петрівни, басовитий кашель Артура Григоровича, дитячий вереск…
Анастасія зупинилася й заплющила очі. Знову.
Відчинивши двері, вона побачила звичну картину. У передпокої стояло чуже взуття, пахло чимось смаженим.
Із вітальні долинали звуки мультфільму — такі гучні, що хотілося заткнути вуха.
— А ось і Настенька прийшла! — Василіса Петрівна виглянула з кухні, махнувши рукою. — Проходь, проходь, люба! Ми тут чай п’ємо.
Анастасія кивнула й зняла туфлі. Пройшла до вітальні, де Оксана, сестра Костянтина, розвалилася на дивані з молодшою дитиною на колінах.
Старший, хлопчик років п’яти, сидів на підлозі, втупившись в екран телевізора.
На журнальному столику валялися фантики від цукерок, крихти від печива та порожня коробка з-під соку.
— Привіт, Настю, — Оксана навіть не повернула голови. — У тебе тут класно, як завжди. Діти в захваті.
Анастасія пройшла на кухню. Там за столом сиділи Василіса Петрівна й Артур Григорович, а Костянтин порався біля плити, насипаючи в чайник заварку.
— Настюшо, ти якраз вчасно! — Костянтин обернувся, усміхаючись. — Сідай до нас, я зараз заварю свіжий чай. Печиво є, мама пиріжки привезла.
Анастасія відкрила холодильник, щоб дістати воду, і завмерла.
Там, де ще вчора стояли упаковки йогуртів, лежали шинка, домашній та твердий сир, тепер зяяли порожні полиці.
Залишилося лише кілька яєць та банка гірчиці. Пакет молока, який Анастасія купила вранці, стояв порожній на столі.
— Василісо Петрівно, ви дуже голодні були? — запитала Анастасія якомога спокійніше.
— Ой, люба, ну ми ж у гостях! — свекруха відмахнулася. — Костянтин пригощав нас. Такий турботливий хлопчик, завжди пам’ятає про батьків.
Артур Григорович кивнув, жуючи пиріжок:
— Гарного сина ми виховали. Гостинного.
Анастасія зачинила холодильник. Продукти вона купувала вчора — спеціально на весь тиждень, ретельно розрахувавши бюджет. І ось тепер усе зникло за один візит.
Вона подивилася на Костянтина, який розливав чай по чашках, насвистуючи якусь мелодію.
— Костю, можна тебе на хвилинку? — покликала Анастасія.
— Зараз, Настюшо, тільки чай наллю.
Анастасія пройшла до спальні й сіла на ліжко. Стиснула кулаки, розтиснула. Порахувала про себе до десяти.
Злитися зараз марно. Скандалити при батьках чоловіка теж не хотілося. Треба просто перечекати. Вони підуть, і можна буде спокійно поговорити.
Час тягнувся повільно. Василіса Петрівна й Артур Григорович перебралися до вітальні, вимкнули мультики й увімкнули якесь ток-шоу.
Діти Оксани почали носитися по квартирі, збиваючи стільці. Костянтин сміявся, грався з племінниками, підкидав молодшого на руках.
Анастасія тим часом збирала фантики, витирала липкі плями зі столу й мила посуд.
Чашок набралося на цілу гору, а ще тарілки, ложки, виделки… Все це лежало в раковині, і ніхто, крім неї, не збирався цим займатися.
О десятій вечора гості нарешті зібралися йти.
Василіса Петрівна обійняла сина й поплескала Анастасію по плечу:
— Дякую, що прихистили нас. Заходьте й ви до нас колись.
Артур Григорович потиснув руку Костянтину й кивнув Анастасії. Оксана вивела дітей у коридор, мигцем скаржачись на втому.
Костянтин проводив їх до ліфта, постояв у дверях, махаючи рукою, і повернувся до квартири, солодко потягуючись.
— Ну ось, добре посиділи, — задоволено сказав він. — Давно батьки не приїжджали.
Анастасія мовчки пішла закінчувати прибирання. Костянтин плюхнувся на диван і ввімкнув телевізор.
Через пів години, коли Анастасія домила підлогу, чоловік уже хропів, розлігшись на всю довжину дивана.
Вранці жінка прокинулася раніше, щоб поснідати перед роботою.
Відкрила холодильник — порожньо. Навіть йогурту, який вона сподівалася знайти, не було. Костянтин прокинувся, коли вона вже збиралася виходити.
— Настюшо, а сніданок? — сонно запитав чоловік.
— Нема з чого готувати. Вчора все з’їли твої батьки.
— А, ну нічого, я потім щось замовлю.
Анастасія вийшла з квартири голодною. Дорогою до офісу зайшла в кафе, купила каву й круасан.
Перераховувала гроші в гаманці, прикидаючи, скільки залишилося до зарплати. Тиждень. Треба протриматися тиждень.
На роботі Настя відкрила таблицю з сімейним бюджетом. Вела її сама, бо Костянтин до грошей був байдужий.
Два місяці тому чоловік звільнився. Сказав, що втомився, що треба знайти щось нове, перспективне.
Обіцяв, що це ненадовго — місяць, максимум два.
Минуло вже вісім тижнів. Костянтин не працював. Резюме не надсилав, на співбесіди не ходив.
Лежав удома на дивані, дивився серіали й спілкувався з друзями по телефону. Казав, що шукає себе.
А всі витрати лягли на Анастасію: комунальні, продукти, інтернет, її кредит за навчання.
Плюс Костянтин іноді просив на дрібниці: то на пінне з друзями, то на нову гру для приставки.
Анастасія давала, не сперечаючись. Думала, що це тимчасово.
Тепер, дивлячись на цифри в таблиці, вона розуміла — так тривати не може. Грошей залишалося обмаль. На продукти вистачить, якщо сильно економити.
Але якщо знову нагрянуть батьки Костянтина й опустошать холодильник, доведеться залазити в борги.
Увечері вона зайшла в магазин і купила найнеобхідніше: макарони, яйця, овочі. Все по мінімуму.
Вдома Костянтин сидів на тому ж дивані, перемикаючи канали.
— Привіт, Настю! Як день минув? — запитав чоловік, не відриваючись від екрана.
— Нормально.
Анастасія пройшла на кухню й почала готувати вечерю. Нарізала овочі, поставила каструлю з водою.
Костянтин зайшов слідом, відкрив холодильник і заглянув усередину.
— А чому це так мало продуктів?
— Купила скільки змогла.
— Ну добре. До речі, у мене новина! — Костянтин сів за стіл, склавши руки. — Я запросив батьків на вихідні.
Анастасія завмерла з ножем над обробною дошкою.
— Що?
— Ну, мама дзвонила, сказала, що хоче привезти пироги. Я подумав, чому б не влаштувати сімейний обід? Так добре, коли всі разом збираються.
— Костю, вони ж учора були.
— Ну то й що? Це ж батьки. Вони завжди раді нас бачити. Та й ти не проти, правда?
Анастасія опустила ніж.
— Коли вони приїдуть?
— У суботу, близько дванадцятої. Я вже пообіцяв мамі, що ти приготуєш щось смачне. Може, запечеш м’ясо? Або зробиш салатиків?
— На які гроші, Костю?
— Ну, якось знайдуться. Може, у тебе на картці щось залишилося?
Анастасія повернулася до чоловіка.
— Костю, у мене на картці залишилося сімсот гривень до зарплати. Це на тиждень! На їжу, на проїзд, на все інше.
Костянтин знизав плечима:
— Ну то позичиш у когось. Або попросиш аванс на роботі. Настюшо, це ж мої батьки. Не можна їх зустрічати з порожнім столом.
Анастасія відчула, як усередині щось стиснулося. Не гнів і не образа. Просто втома. Величезна, важка втома від цієї розмови, від цієї ситуації, від усього.
— Костю, ти розумієш, що не працюєш уже два місяці?
— Розумію. Ну то й що?
— Те, що всі витрати на мені. Абсолютно всі. Я плачу за квартиру, за їжу, за інтернет, за все.
— Настю, ну я ж шукаю роботу, — Костянтин скривився. — Просто поки нічого підходящого не знайшов. Не хочу йти кудись навмання.
— Ти взагалі її шукаєш? Коли востаннє резюме надсилав?
— Не пам’ятаю точно. Нещодавно.
— Місяць тому, Костю. Місяць.
Костянтин встав і пройшовся по кухні.
— Слухай, я не розумію, чому ти раптом так напружилася. Батьки хочуть приїхати, провести час із нами. Це ж нормально.
— Костю, твої батьки вчора з’їли всі продукти, які я купила на тиждень. У мене зараз у холодильнику майже нічого немає. І грошей теж майже немає.
— Ну то знайдуться якось! — Костянтин махнув рукою. — Не драматизуй. Батьки важливіші за якісь гроші.
Анастасія відклала ніж, пішла до кімнати й дістала калькулятор із блокнотом. Повернувшись на кухню, вона поклала все це перед Костянтином.
— Дивись. Ось комунальні — три тисячі. Ось продукти — дев’ять тисяч на місяць, якщо економити. Ось інтернет — чотириста. Ось мій кредит — п’ять п’ятсот. Разом майже вісімнадцять тисяч — це мінімум.
Моя зарплата — двадцять три. Залишається кілька тисяч на все інше: на проїзд, на одяг, на непередбачені витрати. Розумієш?
Костянтин поглянув на цифри й знову махнув рукою:
— Настю, ну якось дамо собі раду. Завжди ж давали.
— Давала я, Костю. Сама.
— Ну ти ж розумієш, що я тимчасово без роботи. Скоро знайду, і все налагодиться.
Анастасія подивилася на чоловіка довгим поглядом. Щось усередині неї перемкнулося. Клацнуло, як тумблер.
— Моя квартира — це не безкоштовний готель для твоїх рідних, за все платитимеш ти, — сказала Анастасія спокійно, без жодних емоцій.
Костянтин кліпнув очима, а потім розсміявся:
— Що? Настюшо, ти жартуєш?
— Ні.
— Ну давай, не сміши мене. Це ж моя сім’я.
— І це моя квартира. Яку я купила до шлюбу на свої гроші. За яку я плачу і в яку ти не вніс ні копійки.
Костянтин перестав усміхатися.
— Ти що верзеш? Ми ж чоловік і дружина.
— Так. І як чоловік ти мав би вносити свою частку в сімейний бюджет. Але ти не працюєш і запрошуєш гостей, яких я повинна годувати за свій кошт.
— Настю, це мої батьки! Ти не можеш заборонити мені бачитися з батьками!
— Я й не забороняю. Бачся на здоров’я. Але наступного разу, коли запросиш їх, сам купи продукти, сам приготуй і сам прибери за ними.
Костянтин втупився в дружину:
— Ти це серйозно?
— Абсолютно.
Анастасія звелася на ноги, пройшла до спальні й дістала з шафи велику сумку чоловіка. Почала складати туди його речі.
— Гей! Ти що робиш?! — Костянтин влетів до кімнати.
— Збираю твої речі.
— Настю, припини! Що за маячня?!
Анастасія мовчки продовжувала складати одяг. Костянтин спробував вихопити сумку, але вона відсунула його руку.
— Настю, зупинись! Давай поговоримо нормально!
— Ми вже поговорили, Костю. Я більше не збираюся тебе утримувати.
— Що?! Ти мене виганяєш?!
— Так.
Костянтин стояв, роззявивши рота, а потім схопився за голову:
— Настю, ну ти серйозно? Через якісь гроші?
— Через те, що ти не розумієш ситуації. Ти не працюєш, не шукаєш роботу, витрачаєш мої кошти й запрошуєш гостей, яких я мушу годувати.
— Ну я знайду роботу! Обіцяю! Завтра ж почну шукати!
— Костю, ти обіцяв це два місяці тому.
Анастасія застебнула сумку, винесла її в передпокій і відчинила вхідні двері навстіж.
— Іди.
Костянтин стояв у коридорі абсолютно розгублений.
— Настю, зачекай. Давай обговоримо. Я зрозумів, що був неправий. Я справді знайду роботу. Давай я залишуся, і ми все вирішимо.
— Ні.
— Настю!
— Костю, я втомилася. Втомилася працювати за двох. Втомилася утримувати тебе. Втомилася годувати твоїх родичів. Втомилася від того, що ти мене не чуєш.
— Чую! Настю, я чую! Просто дай мені час!
— У тебе було два місяці часу.
Костянтин спробував узяти дружину за руку, але вона відступила.
— Я подам на розлучення, — тихо сказала Анастасія. — Завтра ж подам документи.
— Настю, ти не можеш так…
— Можу. І зроблю. Забирай сумку й іди. До батьків, до друзів, куди хочеш. Але не сюди.
Костянтин стояв не рухаючись, а потім повільно взяв сумку й подивився на дружину:
— Ти пошкодуєш про це.
— Ні, Костю. Не пошкодую.
Чоловік вийшов за поріг. Анастасія зачинила двері й повернула ключ у замку. Притулилася спиною до одвірка й важко видихнула.
Анастасія пройшла на кухню й сіла за стіл, дивлячись на блокнот із цифрами. Тепер ці двадцять три тисячі будуть тільки її. Тільки на неї.
Не треба буде годувати Костянтина, його батьків, його сестру з дітьми. Можна буде жити спокійно.
Наступного ранку Анастасія прокинулася рано. Зварила собі каву й сіла біля вікна.
Телефон мовчав. Костянтин не дзвонив. І це було прекрасно.
У понеділок Анастасія взяла вихідний і поїхала до ДРАЦСу, де подала заяву на розлучення.
Процес триватиме місяць, сказали їй. Анастасія кивнула. Місяць — це нормально. Вона почекає.
Костянтин зателефонував через тиждень. У його голосі відчувалася провина.
— Настю, привіт. Як справи?
— Нормально.
— Слухай, я тут подумав… Може, даремно ми так погарячкували? Давай зустрінемося, поговоримо?
— Не даремно, Костю. І зустрічатися ми не будемо. Я подала на розлучення.
— Настю, ну почекай! Я влаштувався на роботу!
— Правда? Куди?
— У таксі. Поки що тимчасово, але зате гроші відразу.
— Добре. Рада за тебе.
— Давай спробуємо ще раз. Я змінився. Я зрозумів, що був неправий.
— Костю, ти зрозумів це тільки тоді, коли залишився без даху над головою і без їжі в холодильнику.
— Ну… так. Але ж зрозумів!
— Пізно.
— Будь ласка…
— До побачення, Костю.
Анастасія поклала слухавку й заблокувала номер. Більше Костянтин не турбував її.
Розлучення оформили за місяць. Анастасія розписалася в документах і забрала своє свідоцтво.
Вдома вона відкрила холодильник — він був повний. Йогурти, ковбаса, сир, овочі, фрукти.
Все це було тільки для неї. Ніхто не з’їсть це за один вечір, ніхто не спустошить полиці, поки вона на роботі.
Вона дістала йогурт, відкрила його й узяла ложку. Сіла біля вікна, повільно їла й дивилася на вечірнє місто. У квартирі було тихо, спокійно й дуже затишно.
Анастасія усміхнулася. Вперше за довгий час — щиро й по-справжньому.
Нове життя тільки починалося.
