— Це вже зовсім за межі дозволеного! — голосно обурювалася Раїса Іванівна. — Що це за ставлення таке?
Адже вони ніби дорослі люди, а поводяться, як малі діти. Ну скажи, хіба можна так знущатися над твариною? У них хоч крапля совісті є?!
— Та яка там совість, про що ви? Їм байдуже, — махнула рукою Вікторія. — Вони самі з собою розібратися не можуть, а ви про тварину говорите.
Одрузу видно, що їм не потрібен цей кіт. Купили його за гроші, і тепер вважають, що можуть робити з ним все, що хочуть. Захотіли — віддали. Захотіли — забрали. Захотіли — знову віддали.
Я ось, якщо чесно, взагалі не розумію, чому Алла Сергіївна дозволила їм просто «здати» цього кота в притулок. У нас це нібито не прийнято. Заплатили їй, чи що? На лапу дали?
Вікторія повернула голову і задумливо подивилася у зашторне вікно адміністративної будівлі, в якій засідала керівниця притулку для тварин:
– А втім, яка різниця? Все одно це вже нічого не змінить.
Раїса Іванівна подивилася на Вікторію і важко зітхнула. Слідом за нею зітхнула й Віка.
А потім вони разом подивилися на чорного кота, який сидів у переносці.
Вони так раділи, коли його забрали назад додому. А тепер цей кіт знову тут.
І що з цим бідолашним тепер буде, залишається тільки здогадуватися…
***
Найстрашніший звук у світі — це не гавкіт собак і гуркіт салютів на Новий рік.
Найстрашніший звук — це звук дверцят переноски, що зачиняються, за якими потім лунає стукіт кроків, що віддаляються. Хтось не погодиться, хтось буде сперечатися.
Але в даному випадку сперечатися немає ніякого сенсу.
Для Мартіна, чорного кота, якого кілька років тому купили через інтернет добрі чоловік і жінка, звук зачинених дверцят переноски і стукіт кроків, що віддаляються, став найстрашнішим.
І за короткий час йому довелося чути цей звук двічі.
— Алла Сергіївна, а що відбувається? — запитала Вікторія, здивовано поглянувши у спину чоловіка, що відходив. — Чому він залишив у притулку свого кота? Адже це його кіт?
— А, Вікуля, — посміхнулася Алла Сергіївна. — Здрастуй, люба. Як добре, що ти сама прийшла і мені не довелося шукати тебе по всій території. Помісти, будь ласка, цього кота у вільну клітку. Його, до речі, Мартіном звати.
— Але у нас немає вільних кліток. Усі заповнені. Ви ж самі знаєте.
— Ну, значить, підсади до кого-небудь, — наказовим тоном сказала Алла Сергіївна, передаючи переноску співробітниці.
— Але ви мені так і не відповіли. Чому цей чоловік залишив у притулку свого кота? Хіба так можна? Тепер будь-хто може прийти і залишити власну тварину?
— Віка, яка муха тебе сьогодні вкусила? — нахмурилася Алла Сергіївна. — З яких це пір керівництво має звітувати перед підлеглими?
Якщо я кажу, що треба влаштувати цього кота, значить — треба влаштувати. Людина прийшла, пояснила ситуацію. Я пішла їй назустріч.
— І що за ситуація? — не заспокоювалася Віка. — Через сімейні обставини?
— Саме так! Через сімейні обставини, — посміхнулася Алла Сергіївна. — Чоловік з дружиною розлучився.
Дружина поїхала до мами в іншу область. А йому потрібно їхати у тривале відрядження. Ось він і попросив доглянути за котом.
— А… — з полегшенням видихнула Віка. — Тобто це тимчасово, так? Він забере його потім?
— Ну, щось таке, так, — ухильно відповіла Алла Сергіївна. А потім розвернулася й попрямувала в бік адміністративної будівлі.
— А щеплення у кота є? Ветпаспорт? — крикнула услід Віка.
— Ну, звичайно, Вікусь, — відповіла керівниця притулку, навіть не обернувшись. — Він же домашній.
Віка довго ходила вздовж кліток з котами, думаючи, куди ж поселити Мартіна.
Притулок дійсно був переповнений, і вільних місць не було.
Але керівництво сказало влаштувати, значить, треба влаштувати. Як то кажуть — накази керівництва не обговорюються.
Зрештою, Віка зупинилася біля клітки, в якій перебувало чотири коти.
— Гаразд, вусаті бандити! Відразу попереджаю — Мартіна не ображати! Він трохи «погостює» у нас, а потім повернеться додому. А хто його образить — залишиться без смаколиків.
Коти й не збиралися нікого ображати. Вони лише з цікавістю дивилися на чорного кота, який втиснувся в куток переноски й майже не дихав.
— Не бійся, Мартіне, — заспокоювала кота Вікторія. — Вони тебе не чіпатимуть. Вони нормальні.
Віка з трудом дістала кота з переноски й посадила в клітку з котами. А потім ще кілька хвилин із тривогою в душі дивилася на Мартіна.
У його очах було стільки жаху. Він втиснувся в куток клітки й весь тремтів від страху.
«Ну зрозуміло… — зітхнула Вікторія. — Адже Мартін звик до м’якого дивана, до тиші. А тут таке… Звісно ж, він буде нервувати. Для нього це величезний стрес».
***
Минув місяць. Цілий місяць Мартін провів у притулку. А Вікторія ніяк не могла зрозуміти, чому господар не повертається за ним.
Ну не може ж відрядження тривати так довго. Він же повинен приїхати додому.
Вікторія вже кілька разів підходила до Алли Сергіївни і задавала одне й те саме питання: «Коли господар приїде за своїм котом?»
— Ви зрозумійте, вуличні коти ще хоч якось можуть адаптуватися до умов притулку. А домашні — далеко не всі.
Ви подивіться на Мартіна. Він, як і раніше, перебуває у стресі. Не дай Боже, ще захворіє — вам же потім відповідати.
Алла Сергіївна спочатку відмахувалася. А потім не витримала і при Віці зателефонувала господареві.
— Правда? Ой, як добре. Будемо чекати.
Поклавши телефон на стіл, керівниця притулку подивилася на Віку і повідомила їй, що даремно вона переживала.
Господар днями буде в місті і приїде за котом. Начебто він там з дружиною помирився, і тепер Мартін знову житиме з ними.
— Ну слава Богу! — посміхнулася Вікторія.
Чоловік і справді приїхав до притулку через кілька днів.
Посміхався, коли забирав кота. Щось ще дав у руки Аллі Сергіївні. Вікторія не встигла розгледіти.
Та насправді це й не було важливо. Важливо, що Мартін повернувся додому.
Він дуже зрадів господареві, і вперше за довгий час в його очах була радість.
— Як добре, все-таки, Раїсо Іванівно, що залишилися ще відповідальні люди. Не забули про свого котика, забрали, — задоволено говорила Вікторія.
— Так, це добре, — погоджуючись кивала жінка. — А то на Мартіна страшно було дивитися.
А через два тижні в притулку знову з’явився той самий чоловік. З переноскою в руці. А в переносці — Мартін.
Чоловік щось пояснював Аллі Сергіївні, потім віддав їй переноску і попрямував до виходу.
Віка в той момент якраз йшла до керівниці притулку і встигла почути лише:
«Ні, ми з нею не змогли домовитися. Тепер уже остаточно».
— Алла Сергіївна, а що відбувається? — запитала Вікторія з таким самим здивуванням, як і першого разу.
— Не змогли домовитися… — тихо сказала керівниця притулку.
— У якому сенсі?!
— Ну що ти, як маленька, Вікуля? — роздратовано відповіла Алла Сергіївна. — Помирилися люди і знову посварилися. Не вийшло у них сім’ю зберегти.
— А кіт тут до чого? Чому він має страждати? Чому господар не може залишити його собі? Чому його дружина не забрала кота? Що це за дитячий садок?
— Ну так ось вийшло, — знизала плечима Алла Сергіївна. — Дружина до мами знову поїхала. А цей чоловік… У нього часто бувають відрядження. Він не може кота у себе залишити. Тому він і приніс кота до нас.
— А ви й раді? — уїдливо запитала Вікторія.
— А що? Краще б він на вулиці був? Нехай краще у нас у притулку. Можливо, хтось і забере.
Можливо, хтось і забрав би його, якби Мартін не захворів.
Потрапити до притулку двічі поспіль — це жах і кошмар для будь-якого домашнього кота. Тому не дивно, що у Мартіна стався сильний стрес.
А на тлі стресу почалися проблеми зі здоров’ям. Він згасав просто на очах. Ветеринар, який працював у притулку, нічим не міг допомогти.
Казав, що Мартіна треба до ветклініки. А ветклініка — це гроші. А грошей не було.
У всякому разі, Алла Сергіївна сказала, що нічим допомогти не може.
Віка довго сварилася з нею, але все-таки змогла витягнути номер телефону чоловіка — господаря Мартіна.
Зателефонувала йому, розповіла про ситуацію, а у відповідь почула якісь жалюгідні виправдання.
Мовляв, із грошима зараз скрутно. Триває судовий процес. Він не може поділити квартиру з дружиною.
І наприкінці розмови продиктував Віці номер телефону дружини.
Віка зателефонувала і їй. Але та теж нічого зрозумілого не змогла сказати.
І теж довго скаржилася на те, що немає грошей, що чоловік їй усе життя зіпсував, і все в тому ж дусі.
Розбиратися в цих сімейних чварах у Віки не було ні часу, ні бажання. Тому вона почала шукати гроші.
І їй вдалося зібрати певну суму. Небагато, але цього було достатньо, щоб хоча б почати.
А потім вона спробує ще зібрати. Організує збір на допомогу Мартіну. Хтось же відгукнеться.
Коли Вікторія привезла Мартіна до ветеринарної клініки, його стан різко погіршився. І з кожним днем йому ставало все гірше і гірше.
Віка бачила, як у його бурштинових очах щось згасло. Назавжди.
А ще вона прекрасно розуміла, що навіть якщо Мартін і оговтається, то шанси на те, що хтось забере його додому, практично дорівнюються нулю.
Цей стрес, викликаний подвійною зрадою, явно не пройде безслідно для його котячого здоров’я. Та й сам кіт навряд чи зможе знову повірити людям.
Мартін близько тижня пролежав у ветклініці. Він то здавався, то знову починав боротися за життя. Але ветеринари нічого певного не говорили.
Натякали на операцію – у нього через стрес щось сталося з очима, і він міг втратити зір. Ось тільки операція коштує грошей, а грошей таких у Віки не було.
Вікторія зі сльозами на очах дивилася, як колись щасливий кіт згасав, і проклинала тих чоловіка та жінку, які прирекли його на такі жахливі страждання.
Кілька разів вона намагалася їм зателефонувати, щоб висловити все, що думає про них.
Але додзвонитися не вийшло – її номер, мабуть, додали до чорного списку. І чоловік, і дружина.
«Ось вже точно – два чоботи пара!» — злилася Вікторія.
А через кілька днів ветеринар почав натякати на те, що якщо грошей на лікування немає, і якщо операція на очі теж не планується, то може, не мучити тоді його.
— Я не зрозуміла, що ви пропонуєте? Усипити його? — ледь не закричала на всю клініку Віка. — Та ви в своєму розумі взагалі?
— Просто для нього це найкращий вихід у цій ситуації. У вас же немає грошей на лікування, правильно? І на операцію теж немає? Тоді, який сенс?
І в той самий момент, коли Віка розмовляла з ветеринаром, повз проходила пенсіонерка з собачкою на руках.
Це був йоркширський тер’єр, і в нього була перебинтована передня лапа.
Жінка прямувала до виходу, але, почувши розмову, зупинилася.
— Вибачте, а кого це ви тут збираєтеся приспати? І ще я чула про гроші? Велика сума потрібна?
Віка повернулася до пенсіонерки і коротко описала їй ситуацію. А лікар стояв поруч і лише кивав.
— Послухайте… — задумливо сказала пенсіонерка. — Я розумію, що це прозвучить дивно. Але… Загалом, можна мені на нього подивитися? Ну, на цього кота?
Ні Віка, ні ветеринар не були проти. І жінка зайшла в процедурний кабінет, де на столі під крапельницею лежав Мартін.
— Господи! Який же ти худенький… Що ж з тобою сталося? Покинули тебе, так? Ось і мою Матильдочку теж якісь нелюди два роки тому покинули.
Вона така ж, як ти зараз, була. Худенька і нещасна. А я її виходила, на лапки поставила. До життя повернула.
Мартін примружив одне око й подивився на жінку. Мабуть, більше від подиву. Давно вже з ним ось так по душах ніхто не розмовляв.
— А вона мене минулого тижня врятувала від самокатника, — продовжувала говорити пенсіонерка. — Той прямо на мене мчав на величезній швидкості, уявляєш?
Я навіть помітити його не встигла. Так Матильда кинулася йому під колеса, щоб мене врятувати. І врятувала.
Слава Богу, що сама жива залишилася. Лапку ось тільки вилікуємо, і…
Жінка ще довго розмовляла з котом, хвилин п’ять, мабуть. А Віка разом із ветеринаром мовчки стояли за її спиною й слухали.
А потім пенсіонерка поклала руку на чорного кота, обережно провела по спині, по голові й сказала:
— Отже, так, мій хороший! Я знаю, люди — зрадники. Розумію, що ти втомився. Але йти, не спробувавши життя з чистого аркуша, — нерозумно.
Ми з Матильдочкою тільки раді будемо, якщо ти приєднаєшся до нашої компанії. Правда, Матильда?
— Гав-гав! — дзвінко загавкала собачка. — Гав!
А потім жінка повернулася до Віки та лікаря, що стояв поруч із нею.
— Отже, так! Робіть, що потрібно. А я все оплачу. Гроші в мене є. Головне — врятуйте цього чудового котика.
Коли Вікторія розповідала про те, що сталося у ветклініці Раїсі Іванівні, та плакала. Пила каву і плакала.
Ну а як не плакати, коли таке диво відбувається?
А ще через деякий час сталося нове диво. Мартіну зробили операцію на очі, провели інтенсивну відновлювальну терапію, і він уперше за довгий час попросив їсти.
Раніше взагалі нічого не їв. Тільки крапельниці й рятували.
— Ну ось, молодець, — посміхалася пенсіонерка, коли приїхала до клініки провідати кота. — Розумник! Я ж анітрохи в тобі не сумнівалася. Знала, що ти впораєшся.
Мартін щось нявкнув і простягнув лапку. Пенсіонерка підійшла до нього ближче і взяла цю лапку в руку.
А через чотири дні вона, нарешті, змогла забрати його додому.
З притулком вона теж усі справи владнала, усі необхідні документи підписала і навіть пропонувала Віці проїхати до неї додому, щоб подивитися умови.
Але Вікторія не стала цього робити. І так було зрозуміло, що Мартіну у неї буде комфортно і безпечно.
Мартін більше не боявся звуків. Ну хіба що один раз він сильно здригнувся, коли почув той самий звук закривання переноски.
Він перелякано подивився на свою нову господиню, а вона посміхнулася і сказала:
— Що? Налякала тебе? Вибач, мій хороший. Я просто хочу переноску на балкон віднести. Найближчим часом вона нам з тобою точно не знадобиться.
І ось після цього Мартін тепер точно більше нічого не боявся. Ні звуків, ні зради. Нічого.
Лежачи на дивані разом із собачкою Матильдою, він відчував себе в той момент найщасливішим котом на світі.
І думав він про те, що як же добре, що залишилися ще на світі справжні люди.
