Випадково підслухала розмову про себе і швиденько переписала квартиру…
…Я почула це випадково — і пошкодувала, що взагалі впустила сина з невісткою до себе.
Втім, по порядку. Квартира в мене була власна, двокімнатна, на третьому поверсі у старому будинку з товстими стінами й скрипучою ліфтовою шахтою, яка не працювала відтоді, як я себе пам’ятаю.
Шпалери я переклеювала сама, плитку у ванній вирівнювала по натягнутій нитці, кожен куточок знала на дотик.
Я прожила тут стільки зим, що вже й не рахувала.
На пенсію вийшла після років роботи в поштовому відділенні. Ноги натрудила так, що вранці ступні гуділи, ніби я досі йшла маршрутом.
Поштову сумку — шкіряну, руду від старості — так і не викинула: вона висіла на гачку в передпокої, ремінь потертий, пряжка зелена від часу.
Герман, мій син, одружився з дівчиною на ім’я Неллі.
Дашка, молодша донька, поїхала ще до весілля брата — влаштувалася в іншому місті.
Дзвонила, щоправда, щонеділі: коротко, діловито, але не пропускала дзвінків жодного разу.
А потім у Германа з Неллі потік дах в орендованій квартирі, і вони переїхали до мене. Тимчасово, звісно. А вийшло, що назовсім.
Спочатку син із невісткою поводилися тихо, влаштувалися в меншій кімнаті, були ввічливі.
А потім почали облаштовуватися — та так, що я відчула себе зайвою у власному домі.
Неллі почала з фіранок. Я повернулася з магазину, а на кухні висять чужі штори: білі, з якимись сріблястими розводами, тонкі, мов марля.
Мої, щільні, у дрібну квіточку, які я підшивала вручну і прала щовесни, вона засунула на антресолі.
— Анно Петрівно, я тут трохи оновила інтер’єр, — кинула Неллі, не обертаючись, стоячи на драбині.
Довга, незграбна, у джинсах із потертостями на колінах, хвилясте волосся розсипалося по плечах, кирпатий ніс у ластовинні — збоку вона виглядала майже мило.
— Ну ви ж розумієте, ті вже зовсім… старі були.
Старі. Мої фіранки, значить, старі. Ну так, не нові, я їх пошила, коли Герману виповнилося… втім, це неважливо.
Важливо інше: Неллі не запитала дозволу. Це мене обурило, але тоді я промовчала.
Потім вона пересунула комод із передпокою до моєї кімнати, мовляв, «заважає проходу».
Потім прибрала мою скатертину зі столу й постелила свою клейонку — яскраву, з лимонами.
Потім винесла мою полицю для взуття на балкон, бо вона, бачите, «займає місце»…
Герман у цей час стояв на кухні, чистив картоплю. Коли я подивилася на нього, він засміявся — голосно, недоречно, як завжди сміявся, коли не знав, що сказати.
Я не стала сперечатися, просто дістала свої фіранки, обтрусила їх і повісила назад.
— Це мій дім, — сказала я, розгладжуючи складку. — Речі залишаться на місці.
Неллі стиснула губи, але промовчала. Герман перестав сміятися й відвернувся до плити.
Увечері, коли я виходила на майданчик викинути сміття, сусідка Валентина Сергіївна стояла біля ліфта й розмовляла з кимось по телефону.
Я не підслуховувала, але вона говорила голосно, як усі, хто погано чує:
«Ні, Маринко, я свою квартиру нікому не віддам, поки жива. Поки жива — вона моя, у кожного має бути своє місце».
Я винесла сміття, повернулася додому і лягла. Фраза Валентини Сергіївни крутилася в голові, але я відігнала її: це ж не про мене.
А за вечерею Неллі сказала Герману напівголосно, думаючи, що я не чую:
«Треба б ремонт розпочати, а то тут усе розвалюється».
Герман промовчав і поклав собі ще одну котлету. Наче його й не стосується, що дружина з матір’ю не можуть дійти згоди.
А потім стався випадок із гостею.
До Неллі завітала подружка. Я застала їх на кухні: вони реготали, пили щось міцне, та ще й палили. У моєму домі!
Я терпіти не можу диму, навіть мій покійний чоловік і син ніколи не торкалися пачки. А тут увесь дім смердів!
— Що це таке? — запитала я суворо. — Хто вам дозволив тут диміти? І взагалі, Неллі, про гостей треба попереджати, може, у мене були свої плани…
Неллі усміхнулася якось недобре: губи розтягнулися, а очі залишилися холодними.
— Анно Петрівно, ви б відпочили в кімнаті, ми тут самі розберемося, — сказала вона лагідно, наче дитині, яку відправляють спати. — Не треба людям заважати.
Ось так. Моя кухня, мій стіл, мої вафлі на тарілочці, а я, виходить, тут зайва — гостя у власному домі.
Мені аж дихати стало важко, ніби хтось сів на груди й не збирався злізати.
Я вийшла. У кімнаті сіла на ліжко, втупилася в стіну. За стіною чулися голоси. Неллі щось розповідала гості, а та весело й уїдливо реготала.
Коли гостя пішла, я повернулася на кухню й налила собі чаю. Неллі саме прибирала посуд.
Я сіла за стіл — на своє місце біля вікна, де сиділа завжди.
— Це мій стіл, — сказала я, не підвищуючи голосу. — Моя кухня. І йти звідси я не збираюся. Не смій більше мене виганяти.
Неллі завмерла з тарілкою в руках, потім поставила її в сушарку і вийшла, не обернувшись.
У коридорі я почула, як вона шепотіла Герману: «Треба щось вирішувати з квартирою. Серйозно».
А ввечері зателефонувала Дашка.
Я розповіла їй про погоду, про те, що ліфт знову не лагодять, а між іншим проговорилася, що Неллі намагалася поміняти штори й виставила мене з кухні.
— Мамо, — Дашка замовкла, і я прямо відчула, як вона жує губу — звичка з дитинства, завжди так робила, коли думала. — Мамо, вона тебе з твоєї ж квартири виживає. Ти це розумієш?
— Не перебільшуй, — сказала я. — Просто Неллі недавно тут живе, ще притремося.
— Мамо…
— На добраніч, Дашенько.
Я поклала слухавку, пішла на кухню і чомусь витерла й без того чистий стіл.
У дворі гомоніли дітлахи, хтось вивішував білизну на балконі навпроти.
Промайнула думка: а що, як Дашка права? Я заплющила очі й прогнала цей страх. Рано. Може, все ще налагодиться.
Герман мнеться і боїться заперечити дружині, але ж він добрий, мій Герман, він розбереться.
Того ж вечора син зайшов до мене в кімнату. Постояв, почухав потилицю — світле волосся у нього вже помітно порідшало, скроні лисіли. Почав:
— Мамо, а ти не думала… ну, щодо квартири… — і замовк.
Я дивилася на нього, не збираючись полегшувати йому завдання.
Син не витримав, відвів очі й буркнув:
— Гаразд, на добраніч. Потім поговоримо…
І все-таки поговорити довелося. Через тиждень Неллі поставила Герману ультиматум. Я не чула самої розмови, але бачила результат.
Герман прийшов до мене вранці, поки дружина була у ванній. Сів поруч на ліжко, зчепив пальці, дивився в підлогу.
— Мамо, — він важко ковтнув слину. — Може, оформимо квартиру на мене? Ну, щоб спокійніше було. Неллі каже, так краще для всіх. Простіше буде.
Для всіх, значить, простіше.
Я подивилася на сина, якого виростила сама, якого водила до школи темними ранками, якому віддавала найкращі шматочки, відмовляючи собі в усьому.
Він сидів і не міг підвести на мене очей.
— Я подумаю, — сказала я, аби тільки він пішов.
Герман кивнув, встав, потупцював біля дверей і вийшов. У передпокої грюкнули двері.
А через два дні все скінчилося.
Я йшла до ванної й почула, як Неллі розмовляє по телефону — так, як розмовляють, коли впевнені, що ніхто не чує.
— Вона для нас тягар, розумієш? — Неллі хмикнула. — Сидить тут, місце займає, а квартира пропадає.
Герман їй слова сказати не може, мамин синочок. Ну нічого, дотиснемо, нікуди не дінеться, перепише вона на нас квартиру. Стара вже, куди їй.
Стара. Тягар. І це «дотиснемо».
Я стояла, притулившись до стіни. Рука сама лягла на ремінь поштової сумки: вона висіла на гачку поруч, як і завжди.
Пальці стиснули потерту шкіру, і я потримала її секунду — звичка з тих років, коли сумка на плечі означала: ти потрібна, на тебе чекають, у тебе є свій маршрут.
Я не пішла у ванну. Натомість узула туфлі, взяла сумочку, вийшла і тихо зачинила за собою двері.
До нотаріуса йшла швидким кроком — так ходила колись дільницею, коли запізнювалася з ранковою поштою.
Дорогою зателефонувала Дашці, вся розмова вмістилася в три речення.
Донька помовчала, а потім відповіла: «Я приїду. Роби, мамо».
Повернулася я за кілька годин. Неллі сиділа на кухні, гортала щось у телефоні. Герман стояв біля плити, смажив щось, олія гучно потріскувала.
— Я була у нотаріуса, — сказала я. Голос був рівний, тихий, я говорила короткими фразами — чітко, як колись диктувала адреси на пошті. — Квартира тепер оформлена на Дашу. Документи підписані.
Неллі повільно, обережно відклала телефон.
— Ви… що? — перепитала вона, і кінчик її кирпатого носа побілів.
— Збирайте речі, — сказала я, дивлячись не на невістку, а на Германа.
Він стояв із лопаткою в руці, у фартуху, забризканому жиром, і його рот був трохи прочинений.
— Квартира більше не моя. І не ваша. Дашина.
Герман опустив лопатку. На сковороді вже підгорало, олія бризкала на всі боки, але він цього не помічав.
— Мамо, — видихнув він. — Мамо, ти що, серйозно?
— А я схожа на людину, яка жартує? — спокійно запитала я. Потім повернулася до Неллі. — Я все чула. Про тягар. Про «дотиснемо». Про стару, якій «нікуди подітися».
Неллі здригнулася, відсунула стілець і звелася на ноги.
Її обличчя вкрилося червоними плямами — на вилицях, на шиї, навіть ластовиння потемніло. Більше вона не виглядала милою.
— Ви підслуховували? — запитала вона з таким докором, ніби це було найбільшим злочином.
— Я йшла у ванну, — відповіла я. — У своїй квартирі. Яка, втім, більше не моя, як ти й хотіла.
Герман подивився на Неллі, вона — на Германа. Потім обоє поглянули на мене, і я зрозуміла, що більше говорити нічого.
Розвернулася й пішла до своєї кімнати, тихо зачинивши за собою двері.
За стіною вони сварилися до вечора. Я чула пронизливий шепіт Неллі й голос Германа — розгублений, тихий, як у людини, що прокинулася в незнайомому місці. Потім усе стихло.
Вранці в коридорі я побачила дві сумки, зібрані абияк: з однієї стирчав рукав сорочки сина, з іншої — куток рушника.
Вони поїхали мовчки. Герман зупинився біля дверей, обернувся, хотів щось сказати, але так і не зміг. А Неллі вийшла першою, навіть не озирнувшись.
Минула зима. Сніг розтанув, у дворі знову залунали дитячі голоси, а мій телефон мовчав.
Герман не дзвонив ні на Новий рік, ні потім. Неллі, звісно, теж.
Кажуть, вони знімають житло десь на околиці, і Неллі звинувачує Германа, що він не зміг переконати матір, а син мовчить, як мовчав завжди.
Дашка приїжджає щовихідних. Привозить продукти, кефір, який я люблю, яблука. Ми не обговорюємо Германа: вона не питає про брата, я не розповідаю.
Новину про квартиру Даша сприйняла спокійно, нічим не показавши ні радості, ні зловтіхи.
Вона взагалі не з тих, хто тріумфує. І мене вона виганяти не збирається — на відміну від рідного сина.
Я живу одна, в тиші. І все тут саме так, як зручно мені. Сріблясті штори Неллі я зняла і склала в пакет — нехай забере, якщо захоче. Та прки не захотіла.
