Чоловік говорив тихо, швидко, з якоюсь хижою інтонацією. — Так, Артуре, я все розумію, — промовив Максим. — Але мені потрібні гарантії. Я завмерла. Артур був його давнім знайомим — адвокатом, який спеціалізувався на шлюборозлучних процесах і поділі майна. Моє серце пропустило удар…
Вигравши в лотерею, я вирішила зробити чоловікові сюрприз, але випадково почула його розмову по телефону…   …Маленький прямокутник із щільного паперу тремтів у моїх руках. Я сиділа на
Крісло піді мною розвалилося в суботу, а протистояння почалося в понеділок. Хоча… щиро кажучи, воно було завжди. Просто раніше все відбувалося тихіше. На дачу до свекрухи ми їздили майже щовихідних, поки я була заміжня за Левом. Дача стара, колись добротна, з масивною верандою на стовпах і з парканом, який Лев безперестанку латав. Свекруха Зоя Геннадіївна зустрічала нас на ґанку у своїй незмінній водолазці — темній, обтягуючій, яку вона носила навіть у спеку, наче панцир…
«Крісло витримувало всіх, крім тебе», — написала свекруха. І я відповіла…   …Крісло піді мною розвалилося в суботу, а протистояння почалося в понеділок. Хоча… щиро кажучи, воно було
Мене звати Кіра. Мені двадцять дев’ять років, чоловікові — тридцяти один. Він працює системним адміністратором у великій компанії, я — провідна спеціалістка у відділі постачання. Зірок з неба не хапаємо, але заробляємо як для нашого регіону цілком пристойно. Єдиною й найболючішою нашою проблемою всі ці три роки було житло…
У четвер мені зателефонувала менеджерка з агентства нерухомості. Її голос звучав здивовано й трохи розгублено…   …Кажуть, що за кожним чоловіком, який не здатний сказати «ні» своїй матері,
— Давай тільки факти. Рахунки виставлені, склади опечатані? Марина мовчки спостерігала, як чоловік метушиться від вікна до дверей. Простора вітальня їхньої квартири здавалася йому зараз надто тісною. Він раз у раз потирав шию, ніби на нього тиснув невидимий комір. — Мариночко, це справжня катастрофа! — Олег різко зупинився й розтріпав волосся. — Цей хитрий Вадим усе під себе підібрав! Він же постачальникам розіслав фальшиві листи від мого імені! Завтра ми залишимося з голим задом! Розумієш?…
Щоб врятувати фірму від боргів, чоловік згадав про дружину, але прорахувався…   …— Давай тільки факти. Рахунки виставлені, склади опечатані? Марина мовчки спостерігала, як чоловік метушиться від вікна
— Ти їй знову половину вечері в лотки пакуєш? Євген відклав телефон на обідній стіл і поглянув на три пластикові контейнери біля плити. — Не половину, а те, що залишилося, — огризнулася Варя. Вона з зусиллям затиснула кришку на останньому контейнері й склала їх один на один. — Антоніна Василівна сама попросила. Сказала, що завтра візьме на роботу, аби не бігати до їдальні. — Ну й чудово. Чого ти так нервуєш? Варя кинула лопатку в раковину й з гуркотом закрутила кран…
— Я після роботи не наймалася на другу зміну, щоб годувати твою матір із лотків!…   …— Ти їй знову половину вечері в лотки пакуєш? Євген відклав телефон
— Вірочка, ну ти ж у нас сильна, самостійна, — часто казала мати, віддаючи найкращу сукню чи останній шматок торта молодшій доньці. — А Аліночці треба допомагати, вона така тендітна. Їй у житті буде складніше. Але життя показало зовсім протилежне. «Тендітна» Аліна пурхала по світу з легкістю метелика. Вона ледве закінчила інститут, але одразу ж, немов за помахом чарівної палички, витягла щасливий квиток — вийшла заміж за Ігоря. Ігор був на десять років старший, володів мережею будівельних магазинів, обожнював свою молоду дружину й готовий був покласти до її ніг увесь світ. Віра ж вивчилася на бухгалтера, тихо вийшла заміж за однокурсника. Через три роки так само тихо розлучилася й переїхала до скромної однокімнатної квартири на околиці міста. Вона й надалі залишалася для матері «зручною» дочкою…
Сестра завжди була улюбленицею в родині, доки не з’ясувалася правда про те, чия насправді її молодша дитина…   …З самого дитинства в їхній родині існувало негласне, але непорушне
Свекруха завжди називала мене «пустушкою» — ласкаво, з посмішкою, ніби давала кличку собаці. Неллі Аркадіївна взагалі була майстринею на образи. При цьому зовнішність вона мала милу, і ніхто б не сказав, що вона така людина. Приваблива жінка, підтягнута, з густою косою через плече, яку вона перекидала з одного боку на інший перед тим, як сказати чергову гидоту — немов готувалася до виступу. У її домі не було ані пилинки, а на кухні панував ідеальний порядок. Навіть солонка стояла рівно по центру підставки. Я поруч із нею, звісно, виглядала не дуже: висока, розпатлана, у піджаку поверх футболки, з розпущеним волоссям. Свекруха називала мене «розхлябаною»…
Свекруха завжди називала мене «пустушкою» — ласкаво, з посмішкою, ніби давала кличку собаці. Неллі Аркадіївна взагалі була майстринею на образи. При цьому зовнішність вона мала милу, і ніхто
— Зніми взуття, я щойно вимила підлогу. — Та мені начхати на твою підлогу! — Дмитро скинув черевики просто на вологому килимку біля порога. — Радій. Домоглися свого ці офісні щури. Наталія мовчки відсунула відро з водою вбік. Вона щойно закінчила мити сходову клітку на своєму поверсі — брала два сусідні під’їзди як вечірній підробіток до основної зміни. — Хто домігся? — спокійно запитала вона. — Ці хитруни в офісі! — чоловік штовхнув знятий черевик так, що той відлетів до стіни передпокою. — Підставили мене. Списали нестачу на завідувача складу. Усе, Наталко. Я вільний як вітер. Звільнили за статтею…
— Дружина має підтримувати чоловіка, а не тремтіти за свої копійки!..   …— Зніми взуття, я щойно вимила підлогу. — Та мені начхати на твою підлогу! — Дмитро
— П’ятдесят відсотків зверху, і це я ще по-божому, як своїм! Тамара Петрівна поправила окуляри й із ледь прихованим тріумфом оглянула сяючу кухню. — Тамаро Петрівно, ви жартуєте? — Андрій завмер із чашкою кави в руці. — Ми ж домовлялися. — Ми домовлялися про ту «зруйновану» халупу, в яку ви в’їхали чотири роки тому, — відрізала господиня. — А тепер все інакше. Ви погляньте навколо: плитка, шпалери чистенькі, сантехніка не тече. Це вже зовсім інший рівень житла, дітки. — Але цей «рівень» створили ми! — Олена відчула, як до горла підкочується клубок образи. — За свої гроші, своїми руками…
— П’ятдесят відсотків зверху, і це я ще по-божому, як своїм! Тамара Петрівна поправила окуляри й із ледь прихованим тріумфом оглянула сяючу кухню. — Тамаро Петрівно, ви жартуєте?
Я вискочила з машини, забувши заглушити двигун. — Гей! — крикнула я, намагаючись перекричати шум генератора. — Що ви тут робите? Це приватна територія! Один із робітників, витираючи піт з чола, ліниво сперся на лопату й кивнув у бік ділянки: — Усі питання до господаря, дівчино. Ми — наймані робітники. «До господаря?» — луною віддалося в голові. Я швидким кроком попрямувала до будинку. До нашого будинку. Двері на веранду були відчинені. Зсередини лунали звуки радіо та чужі голоси. На ґанок вийшов кремезний чоловік років п’ятдесяти в розтягнутій футболці та шортах. У руках він тримав чашку. Мою улюблену жовту чашку зі щербинкою на краєчку. — Доброго дня, — нахмурився він, розглядаючи мене. — Ви до кого?…
Брат продав батьківську дачу без мого відома. Гроші витратив, а коли я приїхала, нові господарі вже ставили паркан…   …Запах нагрітої на сонці соснової хвої завжди був для

You cannot copy content of this page