Син виселяв матір з дому, але вона знайшла хитрий вихід…
…Гнат люто смикав металеву ручку вхідних дверей. Масивна дубова стулка жалібно торохтіла в одвірку, але не піддавалася.
— Чому це, в біса, ключі не підходять?
Поруч незадоволено тупцяла Ніка. Її світлі замшеві черевики вже вкрилися темними, потворними плямами від березневої дачної грязюки. Вона з огидою обтрушувала поділ дорогого пальта.
— Гнате, зроби вже щось!
Шура не поспішаючи повернула засув на вікні теплої веранди.
Трохи прочинила вузьку шибку — рівно настільки, щоб її було добре чути на вулиці.
— Замки нові, синку.
Гнат аж відступив від східців ґанку. Він ледь не вскочив у глибоку калюжу, в якій плавало торішнє листя.
— У якому сенсі нові?
Він загрозливо ступив назад до стіни цегляного будинку, нависаючи над підвіконням.
— Це моя власність! Я зараз поліцію викличу, мамо!
— Викликай, — миролюбно погодилася Шура.
Вона поправила комір домашньої кофти й акуратно змахнула невидиму пилинку з рукава.
— Заодно й швидку психіатричну прихопи. Бригаду міцнішу.
Ніка обурено пискнула з-за широкої спини чоловіка.
— Та годі вже цей колгоспний цирк влаштовувати! Ми з речами приїхали! У мене ноги наскрізь промокли!
Речей і справді не бракувало. Біля відчиненої хвіртки стояв забитий під самий дах дорогий чорний позашляховик.
На задньому сидінні громадилися картонні пакунки, коробки та якісь шурхітливі пакети з будівельного гіпермаркету.
— Мамо, відчиняй по-доброму, — гримнув Гнат.
Він знову штовхнув двері черевиком.
— Нам речі заносити треба. За годину вантажники приїдуть меблі з міста везти. У мене кожна хвилина оплачена!
— А старі куди? — поцікавилася Шура.
Вона дивилася на сина крізь щілину у вікні, ніби бачила його вперше в житті.
— На смітник! — втрутилася невістка.
Ніка з огидою зморщила напудрений ніс.
— Там саме лише смердюче мотлохиння! Ми тут нормальний дім робитимемо! Знесемо цей ваш совок дощенту!
Шура спокійно прикрила очі на знак того, що почула.
Старим мотлохом невістка називала добротний обідній гарнітур, який покійний чоловік Шури виточував власноруч довгими зимовими вечорами.
І нові крісла у вітальні теж, мабуть, записали в утиль.
— Не буде ніяких вантажників, Гнате, — рівно відповіла Шура.
Вона сперлася на підвіконня.
— Скасуй…
Усе це почалося рівно два місяці тому, у розпал водохресних морозів.
Гнат тоді приїхав один, без своєї вічно незадоволеної й вередливої дружини. Привіз торт, дивився ласкаво, метушився.
Гнат завжди приїжджав із дешевим магазинним медовиком, коли йому щось було гостро потрібно.
Він сам поставив чайник на плиту. Розливав заварку по чашках і переконливо розповідав про нові закони.
Співав солов’єм про якісь страшні податки на землю, які ось-ось введуть для всіх пенсіонерів.
— Розумієш, мамо, гайки закручують конкретно, — повчав син.
Він відкусив великий шматок торта, і крихти полетіли на чисту клейонку.
— У тебе тут п’ятнадцять соток хорошої землі. Податок буде п’ятдесят тисяч на рік. Фактично, це грабіж. Де ти їх візьмеш зі своєю пенсією?
— Боже мій, — ахнула тоді Шура.
Вона щиро злякалася, притиснувши долоні до щік.
— А що ж робити, синку? Це ж доведеться віддавати всю пенсію!
— Оптимізувати, — поважно видав Гнат.
Він відсунув порожню чашку на край столу.
— У мене через пільговий стаж знижки є. Оформимо як на ветерана праці. Субсидії, відрахування різні.
Перепишемо ділянку з будинком на мене — і все. Держава не отримає ні копійки зайвої.
— А як же жити? — боязко засумнівалася Шура.
— Та так само й житимеш! — щиро обурився син.
Він навіть сплеснув у долоні від такої материнської нетямущості.
— Твій будинок, мамо! Господь з тобою, хто ж тебе вижене? Це просто формальні папери для податкової. Ніхто твій устрій не зачепить.
Шура повірила. Наступного дня вони поїхали до міста, в ЦНАП. Вона слухняно розписалася всюди, де син ставив галочки олівцем.
Будинок, який вони з покійним чоловіком будували десять років, відмовляючи собі в усьому, за паперами перейшов до Гната.
Перший дзвіночок пролунав місяць тому.
Гнат приїхав у суботу вранці й привіз із собою якогось метушливого чоловічка з лазерною рулеткою.
Ніка теж приїхала. Вона ходила по кімнатах у брудному взутті й командувала.
— Ось цю недолугу перегородку прибираємо, — проголошувала невістка.
Вона тикала доглянутим пальцем з довгим манікюром у стіну кухні.
— Тут буде кухонний острів. А цю сільську піч — знести під три чорти. Місце тільки займає.
— А як же я пироги пектиму? — боязко запитала Шура.
Вона стояла біля входу у власну вітальню і почувалася чужою.
Ніка подивилася на неї, наче на порожнє місце.
— Олександро Петрівно, зараз ніхто дровами печі не топить. Століття технологій. Поставимо індукційну панель, радітимете.
Гнат тоді відвів матір убік, у коридорчик. Обійняв за плечі. Заспокоював, мовляв, це просто мрії Ніки на далеке майбутнє.
— Мамо, ну ти ж знаєш жінок, — вкрадливо говорив син.
Він заглядав їй в очі.
— Років через десять ремонт зробимо, коли з’являться гроші. А поки що просто приглядаємося. Замірник безкоштовний за акцією трапився, гріх було не скористатися.
Шура проковтнула липку образу. Удала, ніби повірила в ці казки.
А рівно тиждень тому тон синочка різко змінився на крижаний.
Він зателефонував у вівторок, пізно ввечері. Голос був жорсткий, діловий, без жодної улесливості. Наче з підлеглим на заводі розмовляв.
— Мамо, ти потихеньку збирай речі.
Шура тоді навіть не зрозуміла сенсу слів. Вона якраз перебирала насіння для весняної розсади за кухонним столом.
— Куди збирати? На ніч дивлячись?
— У коробки збирай, — відрізав Гнат.
У слухавці чувся монотонний шум шин. Мабуть, їхав з роботи трасою.
— На літню дачу до тітки Тоні переїдеш. Я з нею домовився. У понеділок будівельники на ділянку заходять.
Шура важко опустилася на табурет. Пакетик із насінням помідорів випав з ослаблих пальців.
— Гнатику, яка дача? Там же щитовий будиночок. Щілини завтовшки з палець. Я ж там замерзну до ранку.
— Нічого, масляний обігрівач купимо, — швидко промовив син.
Він явно хотів якнайшвидше закінчити цю неприємну для нього розмову.
— Ми з Нікою свою двокімнатну квартиру вигідно продали. Взяли в новобудові сто квадратів.
Але вона ще будується, ключі не дають. Нам два роки десь жити треба, а орендувати зараз — ціни височенні.
— А я? — майже пошепки запитала Шура.
— А що ти? — щиро обурився Гнат.
Його голос став відверто роздратованим.
— Мамо, давай без цих істерик і токсичності. Я тобі по десять тисяч на місяць скидатиму на продукти. Поживеш у тітки на свіжому повітрі. Не на вулиці ж залишаємо, справді.
— Я тобі будинок відписала, щоб податки не платити! — у відчаї крикнула Шура.
Вона відчула, як горло перехоплює спазм.
— Подарунок є подарунок, — жорстко відрізав син.
На задньому плані в динаміку пролунав верескливий голос Ніки: «Скажи їй, нехай холодильник не сміє забирати, ми свій уже на ОЛХ продали!».
— Все, мамо. Звільняй приміщення до вихідних. Це тепер моя особиста власність згідно із законом.
Він просто кинув слухавку.
Шура проплакала до самого ранку. У власному будинку, де кожен цвях був забитий при ній, вона раптом стала абсолютно безправною.
Рідний син просто викинув її на вулицю, як старий зношений килимок.
А на третій день вона полізла на запилену антресоль.
Шукала старий вовняний плед і теплий пуховик для переїзду в холодну розвалюху до сестри.
У найдальшому кутку, за коробками з ялинковими іграшками, натрапила на потерту папку з документами покійного чоловіка.
На самому дні, під старими квитанціями, лежали її власні пожовклі медичні виписки.
Десять років тому, коли чоловіка раптово не стало, Шура зламалася. Важкий зрив.
Місяць у профільному стаціонарі за містом. Жмені таблеток, суворий нагляд лікаря.
Гнат тоді навчався в місті, жив у студентському гуртожитку і навіть не вникав, де саме зникала мати.
Для нього вона просто «у лікарні відлежала з тиском».
Шура дивилася на сині круглі печатки. Сльози висохли самі собою. Жалість до себе кудись безслідно зникла, поступившись місцем холодній, спокійній люті.
Вона взяла папери, склала їх у просту папку і поїхала до міста…
— Гнате, виламай ці кляті двері!
Пронизливий голос невістки повернув Шуру до реальності березневого ранку.
— Я більше не ступлю в цей бруд! Виклич слюсарів, нехай відімкнуть замки! Ми тут господарі чи хто?!
Гнат знову щосили штовхнув дубові двері важким черевиком.
— Мамо, відчиняй по-доброму! Ти тут ніхто і звати тебе ніяк! У мене виписка з реєстру на руках!
Шура дістала з кишені кофти складений учетверо аркуш паперу.
Просунула його крізь прочинену шибку вікна назовні. Папірець плавно злетів прямо під ноги розлюченому синові.
— Почитай, Гнатику. Копія. Оригінал у надійному місці.
Гнат з огидою підняв аркуш двома пальцями. Ніка тут же сунула цікавого носа йому під лікоть, бруднячи своє світле пальто об його куртку.
— Що це за марення божевільного? — син нерозуміюче втупився в друкований текст. Він пробіг очима по рядках і нахмурився. — Яка ще заява? Яке скасування дарування?
— Звичайне, — охоче пояснила Шура.
Вона схрестила руки на грудях і трохи притулилася до віконної рами.
— Я ж літня жінка. Дуже вразлива. У мене й офіційний діагноз у картці є.
— Який ще діагноз? — огризнувся Гнат.
Його обличчя вкрилося потворними червоними плямами від гніву.
— Психічний розлад, синку. Важкий, затяжний.
Шура дивилася прямо на нього, не відводячи погляду.
— Я стояла на обліку. В обласному диспансері. Добрі люди підказали, що через суд справа виграшна.
Скажу, що на момент підписання дарчої перебувала в затьмаренні.
Що не усвідомлювала наслідків, а рідний син залякав податками, ввів в оману стару хвору жінку.
— Ти при своєму розумі?! — закричав Гнат на всю вулицю. Він у люті зім’яв папір у кулаці. — Ти нормальна!
Ти на ринку навесні розсаду продаєш, копійку до копійки рахуєш без калькулятора! Яка ти хвора?!
— За документами — не зовсім, — спокійно погодилася Шура. Вона трохи нахилилася до вікна. — А якщо спробуєш зараз ламати двері, я вибіжу на вулицю в одній нічній сорочці.
Прямо в брудний сніг. Подряпаю собі обличчя і кричатиму не своїм голосом, що рідний син на мене руку піднімає і пенсію відбирає.
Гнат остовпів. Він навіть рота роззявив від такої нечуваної зухвалості.
— Сусіди миттю викличуть дільничного, — продовжувала Шура. Її голос звучав лагідно, майже ніжно, як у далекому дитинстві, коли вона читала йому казки. — Михайлович приїде.
А я йому цю довідку з печаткою покажу. І синець на руці покажу — я вчора зопалу об бочку в городі вдарилася.
Як думаєш, синку, кому тут повірять? Бідній божевільній вдові, яку все село тридцять років знає, чи здоровому бугаю на дорогій машині, який виселяє матір?
Ніка відкрила було рота, щоб щось викрикнути, але не видала ні звуку. Вона тільки кліпала очима.
— Це чисте шахрайство! — вичавив Гнат. Він нервово озирнувся на похилений сусідський паркан, немов чекаючи побачити там глядачів. — Ми тебе посадимо за такі фокуси!
— Саджай, — легко дозволила Шура і посміхнулася. — Тільки психічно хворих не саджають, Гнатику. Їх лікують.
Відправлять мене в санаторій на місяць, підгодують вітамінами за державний кошт. А ось тебе з роботи на твоєму хваленому заводі виженуть.
Вона зробила паузу.
— Я ж прямо до твого директора піду. Прямо в приймальню. Буду плакати й просити захисту від сина-нелюда.
Кому серед начальників цеху потрібна людина, яка рідну матір на мороз вигнала?
Гнат важко задихав. Він дивився на матір і з жахом розумів, що вона зовсім не жартує.
Безкоштовний затишний будинок щойно вислизнув з рук.
Воювати з матір’ю, яка має на руках залізобетонні медичні діагнози та абсолютну готовність влаштувати грандіозний скандал на все село, — собі дорожче.
Жити їм все одно зараз ніде, а репутацію на роботі він будував роками.
Ніка істерично смикнула чоловіка за рукав куртки.
— Гнате! У нас будівельникам заплачено аванс! До нас їдуть меблі з Італії! Роби щось негайно!
— Заткнися, — просичав Гнат крізь стиснуті зуби.
Він із злістю копнув порожній пластиковий таз, що стояв біля східців. Таз із гуркотом відлетів у кущі смородини.
— Поїхали звідси. Швидко.
— Куди поїхали?! А будинок?! А мої гроші?!
— Я сказав, сідай у машину, негайно! — гримнув він так, що дружина здригнулася всім тілом і відступила.
Шура зачинила вікно й засунула тугий засув.
Вона спокійно дивилася крізь чисте скло, як син зі злості штовхає колесо свого величезного позашляховика.
Як Ніка, загрузнувши світлими замшевими черевиками у весняній грязюці й упустивши будівельний пакет, плентається до пасажирських дверей, голосно голосячи на всю вулицю.
У будинку було тепло і пахло свіжим хлібом. За стіною розмірено цокав старий годинник із зозулею.
Шура поправила на підвіконні дерев’яну скриньку із зеленою розсадою помідорів. Переїжджати в холодну розвалюху до Тоні вона більше не збиралася.
