— Чому ти забула мені сказати, що ви розлучаєтеся?! — лементувала зовиця, стоячи в моєму передпокої з трьома гігантськими валізами яскраво-коралового кольору.
Вона стояла на вимитому до блиску паркеті, важка, наче грозова хмара, у величезних сонцезахисних окулярах на пів обличчя.
Та з макіяжем, нанесеним із таким розмахом, ніби просто з вокзалу збиралася крокувати червоною доріжкою Каннського кінофестивалю.
Я завмерла у дверях з келихом терпкого червоного. На мені був затишний шовковий халат, на обличчі — зволожувальна маска із зеленої глини, а з колонок на кухні тихо й вальяжно співав Френк Сінатра.
Мій ідеальний п’ятничний вечір. Перші повноцінні вихідні за останні пів року, коли я могла просто видихнути.
І тут — Анжеліка. Сестра мого тепер уже колишнього чоловіка Вадима.
— Привіт, Анжел, — максимально спокійно відповіла я, відпиваючи ковток й спираючись плечем об дверний одвірок. — По-перше, добрий вечір.
По-друге, зніми підбори, ти мені підлогу подряпаєш. А по-третє… чому я мала звітувати перед тобою про своє особисте життя?
— У якому сенсі — чому?! — вискнула Анжеліка, з гуркотом закочуючи найбільшу валізу просто в передпокій і на ходу скидаючи свої кричущо-червоні туфлі-човники. — Я до вас приїхала на місяць! На курси візажистів!
Вадим мені ще три місяці тому сказав: «Анжелочко, їдь до столиці, поживеш у нас, Катька тобі й готуватиме, і пратиме, і місто покаже, у неї все одно дистанційне навчання!»
Я купила квитки! Я розпланувала весь свій графік! Піднімаюся на поверх, дзвоню в двері, думала, ти мені відчиниш, смаколиків наготуєш… А Вадима немає!
Дзвоню йому, а він мені мекає у слухавку, що він у мами на дачі картоплю копає! І що ви з ним, виявляється, вже два місяці як офіційно розлучені! Ти взагалі в своєму розумі?!
Я дивилася на неї й відчувала, як усередині закипає не злість, а якась неймовірна, істерична іронія.
Щоб ви зрозуміли всю глибину картини, треба зробити невеличкий крок назад.
Ми з Вадимом прожили в шлюбі майже п’ять років.
І всі ці п’ять років його родичі — матуся Галина Петрівна та молодша сестричка Анжеліка — свято вірили, що трикімнатна квартира в центрі міста, де ми мешкали, — це беззаперечна власність Вадима.
Вадим був людиною з глибокими комплексами й жахливо марнославним. Своїм рідним у провінції він намалював картину ідеального успіху: він — успішний топменеджер, господар життя й елітної нерухомості.
Про те, що ця трикімнатна квартира дісталася мені у спадок від улюбленої бабусі ще до нашого знайомства, а сам Вадим працював посереднім менеджером з продажу з нестабільним доходом, його родина знати не бажала. І Вадим акуратно підтримував цю ілюзію.
Щоліта, щозими та на кожні свята моя квартира перетворювалася на безкоштовний пансіонат.
Галина Петрівна приїжджала «оздоровитися на столичних хлібах» і з порога починала вчити мене, як правильно мити підлогу та тушкувати голубці для її «хлопчика».
Анжеліка налітала набігами, згрібала мою фірмову косметику, парфуми, приміряла мої речі без дозволу й залишала після себе гори брудного посуду.
Вадим же надував щоки, ходив з важним виглядом і великодушно дозволяв своїм родичам «почуватися як дома».
Будь-які мої спроби встановити межі наражалися на шалені образи Вадима:
«Катю, ти безсердечна! Це ж моя родина! Я для них єдиний оплот у цьому житті! Тобі що, шкода місця у трьох кімнатах?»
Мені не було шкода місця. Мені було шкода свого життя, яке витікало на обслуговування чужого его.
Розлучення сталося два місяці тому. Останньою краплею стало те, що Вадим потай від мене взяв у кредит чималу суму.
Не для нас, а щоб купити Анжеліці новеньку іномарку — адже «дівчинці потрібно на чомусь їздити до університету».
А виплачувати цей кредит він планував із нашого спільного бюджету, який на 70% складався з моїх доходів.
Коли я дізналася про це, маска терплячої й люблячої дружини остаточно впала. Я спакувала його валізи за сорок хвилин, змінила замки й подала на розлучення.
Вадим скиглив, благав, потім погрожував, а коли зрозумів, що повернути мене не вдасться, тихо переїхав на орендовану квартиру, а згодом і зовсім утік до мами — зализувати рани й заощаджувати гроші.
Але зізнатися своїй матусі й сестричці в тому, що його виставили за двері з чужої квартири, у нього не вистачило мужності.
Він просто мовчав. І сподівався…
На що він сподівався? Що Анжеліка приїде, а я за старою звичкою мовчки зітхну й дозволю їй пожити?
— Анжеліко, — промовила я, акуратно поставивши келих на консольний столик біля дзеркала. — Давай з’ясуємо кілька моментів.
— Що тут з’ясовувати?! — наступала зовиця, скидаючи свій стильний жакет просто на мій пуф. — Ти мала мене попередити!
Я б не купувала квитки! Я б не платила за курси! Ти розумієш, що зірвала мені всі плани? Де я тепер житиму?!
— По-перше, — я зробила крок уперед і вказала пальцем на жакет, — підніми річ і повісь на вішалку. Ти не в готелі.
По-друге, я тобі нічого не винна. Ані попереджати, ані звітувати. Ми з твоїм братом — чужі люди. По-третє… чому ти кричиш на мене, а не на Вадима?
Анжеліка на секунду задихнулася. Її ідеально намальовані брови злетіли аж до самого чола.
— А що тут Вадим?! Вадим — чоловік! Він працює, він зайнятий! Він мені сказав, що у вас просто тимчасовий розлад, але квартира ж його! Він має право мене тут поселити!
Я не втрималася й голосно, від душі розреготалася. Цей сміх луною рознісся високим передпокоєм.
— Чого ти регочеш?! — розгнівалася зовиця. — Ти зовсім з глузду з’їхала від своєї самотності?
— Анжелочко, мила моя, — з посмішкою сказала я, витираючи куточок ока. — А скажи-но мені, твій геніальний братик хоч раз показував тобі документи на цю квартиру? Документи про власність? Свідоцтво? Хоч якийсь папірець?
Анжеліка завмерла. У її очах промайнула перша тінь сумніву.
— Ну… він казав, що купив її до вашої зустрічі… На інвестиціях заробив…
— Він заробив лише виразку від чіпсів і купу боргів, — відрізала я. — Ця квартира належала моїй бабусі. Вона належить мені на праві власності.
Вадим був тут просто прописаний — і то тимчасово. Два місяці тому я анулювала його реєстрацію. Зараз він не має до цього житла взагалі жодного стосунку. І ти — тим більше.
Анжеліка зблідла. Червона помада на її губах тепер виглядала карикатурно.
— Як… не його? — прошепотіла вона. — А як же… а як же пентхаус? А місце для машини в підземному паркінгу?
— Яке місце для машини? У нього навіть власного велосипеда не було! — я склала руки на грудях. — Анжел, твій брат — звичайна мильна бульбашка.
Він п’ять років жив за мій рахунок, створюючи перед вами вигляд успішного бізнесмена. А коли я втомилася оплачувати його забаганки й твоє авто, я виставила його за двері.
Анжеліка стояла посеред передпокою, переводячи погляд з мене на свої величезні коралові валізи. У її голові відбувався важкий, болісний процес руйнування ілюзій.
— Я… я не вірю, — пробурмотіла вона. — Ти все брешеш! Ти просто мстишся йому! Ти хочеш нас вигнати, бо заздриш!
— Заздрю? Чому? Твоїм валізам? — я зітхнула. — Діставай телефон. Набирай брата. Увімкни гучний зв’язок. Давай разом послухаємо казки віденського лісу.
Анжеліка тремтячими пальцями витягла з сумочки новенький айфон (куплений, до речі, на ті самі кредитні гроші) і набрала номер Вадима.
Пролунало три довгих гудки, перш ніж у динаміку пролунав задиханий голос мого колишнього чоловіка:
— Анжелочко! Ну що ти там? Доїхала? Ти біля будинку?
— Вадиме… — голосом, сповненим драматизму, промовила сестра. — Я в квартирі. Тут Катя.
На тому кінці дроту зависла тиша. Чутно було лише, як десь на задньому плані кудкудакають кури й кричить Галина Петрівна, скликаючи гусей.
— У якій квартирі? — обережно запитав Вадим.
— У твоїй! — вигукнула Анжеліка. — Тобто… Катя каже, що це ЇЇ квартира! Вадиме, що відбувається?! Вона мене не впускає! Вона каже, що ви розлучилися, а ти взагалі без копійки й живеш у мами!
Пролунало судомне зітхання.
— Катя… Катя там? — пролепетав «успішний топменеджер». — Анжел, не вмикай гучний зв’язок…
— Обійдешся! — гримнула я просто в телефон. — Привіт, Вадиме! Розкажи сестричці, як ти володів елітними квадратами в центрі міста.
А то дівчина приїхала на все готове, думала, тут знову безкоштовний ресторан і покоївка в моїй особі.
— Кать… ну навіщо ти так… — голос Вадима опустився до жалюгідного фальцету. — Анжело, послухай мене… Там просто юридичні нюанси…
Ми з Катею поки що роз’їхалися… Квартира тимчасово оформлена на неї з податкових міркувань…
— Вадиме, замовкни, — холодно перервала його я. — Якщо ти зараз же не поясниш своїй сестрі, що їй треба забрати свої валізи й виметатися з мого дому, я просто зараз надішлю твоїй мамі скани твоїх виконавчих листів щодо кредитів.
І роздруківку твоїх листувань із тією дівчиною, через яку ти профукав свою останню роботу.
— Катю, не треба! — вигукнув Вадим. — Анжело! Слухай мене уважно! Забирай речі й іди на вокзал! Або в готель!
— У який готель?! — верещала Анжеліка. — У мене немає грошей на готель! Ти мені обіцяв, що я житиму безкоштовно! Ти мені сам на квиток скинув гроші!
— Я не знав, що Катя буде вдома! — випалив Вадим і тут-таки посивів, мабуть, усвідомивши, що бовкнув.
— Ах ти… — Анжеліка втратила дар мови. — Тобто ти думав, що вона поїде, а я потайки житиму в її квартирі?! Ти зовсім дурень, Вадику?!
— Анжело, я все поясню…
Анжеліка скинула дзвінок. У передпокої знову запанувала тиша. Але тепер це була зовсім інша тиша. Не агресивна, а приголомшена.
Зовиця повільно опустилася на пуф — просто на свій жакет, про який щойно так бідкалася. Її пихатий вигляд миттєво зник.
Переді мною сиділа не горда красуня, а розгублена 22-річна дівчина з провінції, яку власний брат використав як пішака у своїй дурній грі.
— Він… він мені збрехав, — тихо промовила вона, дивлячись у підлогу. — Він сказав, що ви просто трохи посварилися… Він сказав, що квартира ваша спільна, але ти поїхала до подруги на місяць…
— Твій брат — патологічний брехун, Анжело, — м’якше сказала я, схрестивши руки на грудях. — Він звик створювати видимість розкішного життя за чужий рахунок. Коли ми жили разом, я закривала на це очі, бо кохала його. Але всьому є межа.
— І що мені тепер робити? — у її очах заблищали справжні, не удавані сльози. — У мене завтра о дев’ятій ранку курси. У мене з собою всього кілька тисяч…
Я думала, на їжу та проїзд вистачить, ти ж годуватимеш… А на готель у мене грошей немає. Повертатися додому? Мама буде сміятися… Та й Вадим там…
Я подивилася на неї. Усередині мене не було ненависті до Анжеліки. Так, вона була розбалуваною, безсоромною і звикла сидіти на шиї в інших.
Але в цьому випадку вона стала жертвою брехні свого незрілого братика.
Однак перетворюватися назад на добрячку-Катю, яка підстелить солому й візьме чужі проблеми на свої плечі, я більше не збиралася. Урок було засвоєно надійно.
— Варіант повертатися додому — чудовий, — сказала я. — Але якщо ти справді хочеш вчитися… давай порахуємо.
— Що порахуємо? — схлипнула вона.
— Ринкову вартість твого проживання.
Анжеліка підвела очі, не розуміючи, жартую я чи ні.
— У мене є маленька кімната — колишній кабінет Вадима, — продовжила я суворим, діловим тоном. — Там стоїть розкладний диван. Я можу здати тобі її на місяць.
— В оренду? — заїкнулася зовиця.
— Саме так. Але оскільки грошей у тебе немає, оплата буде натуральним обміном. Або послугами.
— Якими ще послугами?! — напружилася вона.
— Ти приїхала вчитися на візажистку й стилістку. Отже, ти повністю береш на себе вологе прибирання всієї квартири двічі на тиждень, щовечора миєш посуд і виносиш сміття.
Ти не чіпаєш мої продукти в холодильнику — купуєш собі їжу сама за свої гроші (макарони та гречка тобі на допомогу). Жодних друзів, жодних хлопців, жодної гучної музики після дев’ятої вечора.
Як бонус — у вихідні ти робиш мені професійний макіяж і укладку, відпрацьовуючи свої навички на мені.
Якщо хоча б одне правило порушується — твоя валіза вилітає на сходову клітку протягом п’яти хвилин. Без розмов і без дзвінків Вадиму.
Анжеліка кліпала віями, осмислюючи почуте.
— Але… але ж я твоя… тобто… колишня зовиця!
— Саме тому умови такі суворі, — посміхнулася я. — У хостелі на околиці з тебе здерли б гроші, а умови там були б удесятеро гірші.
У тебе є три хвилини, щоб прийняти рішення. Або ти погоджуєшся, береш швабру й доводиш, що ти доросла дівчина, або я викликаю тобі таксі до вокзалу. Час пішов.
Анжеліка дивилася на мене так, ніби побачила перед собою інопланетянку.
Раніше Катя бігала навколо неї з підносами, запікала качку до її приїзду й боязко посміхалася у відповідь на хамські зауваження.
Тепер перед нею стояла господиня свого життя, яка точно знає ціну кожному метру й кожній хвилині свого часу.
— А… а інтернет є? — тихо запитала вона через півтори хвилини.
— Високошвидкісний, — відповіла я. — Пароль дам після того, як ти вимиєш передпокій від слідів своїх валіз.
Анжеліка важко зітхнула, витерла сльози, акуратно повісила свій ефектний жакет на вішалку й взялася за ручку валізи.
— Де в тебе відро й ганчірка? — буркнула вона…
Минув місяць. Це був найдивніший, але, мабуть, найповчальніший місяць у житті Анжеліки.
Перший тиждень вона намагалася дутися й вдавати з себе благородну страждальницю. Але коли побачила, що на мене її зітхання й скорботні міни не діють анітрохи, швидко змінила тактику.
Зрозумівши, що жити в чистоті й комфорті хочеться, вона навчилася користуватися пилососом, дізналася ціну картоплі в супермаркеті й несподівано для самої себе захопилася навчанням.
Щовечора, повертаючись з курсів, вона мовчки мила посуд, а потім сідала на кухні й розповідала мені про пензлі, текстури та основи під макіяж.
Я слухала, давала поради щодо спілкування з клієнтами й іноді пригощала її чимось смачненьким.
А по суботах вона чаклувала над моїм обличчям. Треба визнати, талант у дівчини справді був.
За два дні до її від’їзду до квартири знову спробував прорватися Вадим.
Він приїхав без попередження, сподіваючись, мабуть, на сімейне примирення або хоча б на те, що сестричка вмовила «злобну Катьку» змінити гнів на милість.
Коли я відчинила двері, Вадим стояв із букетом напівзів’ялих хризантем і винуватою посмішкою.
— Катю… Привіт. Я тут подумав, може, поговоримо…
Він не встиг закінчити. З глибини коридору вискочила Анжеліка зі шваброю в руках.
За цей місяць вона не тільки навчилася вести господарство, а й повністю переглянула своє ставлення до «успішного старшого брата».
— Ти чого приперся?! — закричала вона на весь під’їзд, затягуючи мене собі за спину. — Брехав мені?! Мамі брешеш?! Кредити набрав, а сам на Катиній шиї сидів?!
Забери свої віники й забирайся звідси, поки я тобі цим відром по голові не настукала! Катя зайнята, ми з нею робитимемо макіяж на вечір!
Вадим від несподіванки відступив, спіткнувся об килимок, розсипавши хризантеми, і з жахом подивився на рідну сестру, яка з розбалуваної маминої принцеси перетворилася на вірну охоронницю мого спокою.
— Анжело… ти що? — остовпів він.
— А що незрозуміло! Забирайся геть, я сказала!
Двері зачинилися з приємним, важким клацанням. Ми стояли у передпокої й дивилися одна на одну. А потім одночасно розреготалися.
— Ну що, — сказала я, поправляючи халат. — Пішли робити «смокі-айс»? У мене сьогодні побачення.
— Пішли, — посміхнулася Анжеліка, вміло підкручуючи пензлик. — Я тобі такі стрілки намалюю — твій новий залицяльник з глузду зійде. І повір мені, Катю… цього разу ми відразу перевіримо, чи є у нього власна квартира!
Я подивилася на своє відображення в дзеркалі. Життя після розлучення тільки починалося. І воно було прекрасним.
