— Чула, ви переїхали в нову квартиру? Трикімнатну, у хорошому районі! Оце так щастя на вас звалилося!
Ліза всього пару місяців попрацювала на пів ставки після практики — і відразу таке придбання.
Артеме, а ти не знаєш, звідки у твоєї молодої дружини у двадцять років такі можливості? Не кожен дорослий чоловік на таке житло за все життя заробить…
…— Де справедливість, Ксюшо? Поясни мені, подруго! Твоя Лізка з чотирнадцяти років гуляла з усією округою, тягалася зі старшокласниками з трьох різних шкіл.
А в двадцять років раптом раз — і стала господаркою трикімнатної квартири в елітному районі!
— Ларисо, припини! Що ти собі дозволяєш? Це моя донька!
— А я кажу те, що всі знають! Звідки у неї в двадцять років таке багатство? Якраз після літньої практики, де вона на пів ставки залишилася.
Який щедрий роботодавець трапився, правда? А її чоловік, це наївне хлопчисько!
Він за нею з першого класу хвостиком бігав, навіть питань не поставив! Живуть собі, двох дітей виховують, ніби нічого й не сталося.
— Артем кохає її! І ця квартира… це не твоя справа, звідки вона! Ліза багато працює!
— На пів ставки у двадцять років на трикімнатну квартиру не заробляють, Ксюшо! Кого ти намагаєшся обдурити? Себе? Чи мене?
Та у вас це сімейне. Ти сама Лізу в сімнадцять років народила від одруженого тридцятирічного коханця. Яблуко від яблуні недалеко падає.
— Замовкни! — не витримала Ксюша. — Ти просто заздриш. Випліскуєш злобу, бо у самої життя не склалося!
— Так, я заздрю! Мені сорок вісім років, я все життя живу чесно. Працюю, копійки рахую, винаймаю крихітну однокімнатку на самій околиці міста.
Чоловіки на мене навіть не дивляться, дітей у мене немає. Чому мені, нормальній, порядній жінці — нічого, а твоїй доньці, яка з дитинства поводилася, м’яко кажучи, легковажно, дісталося все?
Люблячий чоловік, розкішна квартира, забезпечене життя! Де в цьому світі справедливість?
— Справедливість у кожного своя, Ларисо, — Ксюша тремтячими руками підхопила сумку. — Я думала, ми подруги.
Прийшла поділитися радістю, що у Лізи все добре, що діти здорові. А ти вилила на мене стільки бруду…
— Це, Ксюшо, правда. Просто вона тобі очі коле! Згадай, як Ліза в школі вчилася. Вчителі за голову хапалися!
Вона ж з усіма хлопцями зустрічалася. А за Артема вийшла тільки тому, що він єдиний до неї не торкався до весілля!
— Артем обожнює її з дитинства. Він готовий заради неї на все. Якщо його не цікавить минуле Лізи, то чому це має хвилювати тебе?
— Тому що це несправедливо! Чому порядність у цьому світі знецінилася? Я все життя берегла себе, чекала на чисті стосунки, нікого не обманювала.
І до чого прийшла? До самотності в напівпорожній орендованій квартирі з видом на промзону? А ті, хто живе як попало, отримують квартири в центрі!
— Чоловіки не дивляться на тебе не тому, що ти занадто правильна. А тому, що ти зла і заздрісна! Прощавай.
Після відходу близької подруги Лара налила собі дешевого напівсолодкого й набрала номер своєї давньої знайомої Валентини.
— Алло, Валю? Ти уявляєш, я сьогодні з Ксюшею посварилася. Висловила їй усе, що думаю про її сімейку.
— Привіт. Знову ти за своє? Через що цього разу?
— Та через її Лізу! Ксюша прийшла хвалитися, що вони закінчили ремонт у новій трикімнатній квартирі. У центрі, Валю! Уявляєш? І це у дівчини у двадцять років!
— Ну, я чула, що у Лізи з’явилася квартира. А тобі що з того?
— Як це що? Та всі ж розуміють, яким шляхом вона їй дісталася! Влаштувалася після літньої практики на пів ставки, і за пару місяців — власна нерухомість!
Там явно замішаний якийсь багатий покровитель, начальник чи спонсор.
А її Артем, свята простота, вуха розвісив і радіє. Виховує двох дітей і думає, що його дружина — янгол!
— Ларо, ну навіть якщо й так, то яке тобі діло? — зітхнула Валентина у слухавку. — Це їхнє життя. Артем задоволений, Ліза влаштувалася, діти в теплі. Навіщо ти туди лізеш?
— Мене обурює ця несправедливість, Валю! — Лариса зробила ковток. — Чому їм усе сходить з рук? Ксюша сама народила ще до повноліття від одруженого чоловіка, який її потім покинув.
Ліза обіймалася з усіма старшокласниками, про неї знали у всьому районі! І тепер вона така благополучна дама, господарка елітного житла.
А я? Я сорок вісім років живу по совісті. Працюю чесно за копійки. Ні сім’ї, ні свого куточка. Чому так?
— Ларо, вибач мені, звісно, але ти сама обрала цей шлях, — відповіла Валентина. — Ти все життя тільки й робила, що засуджувала інших.
Цей поганий, той не так подивився, Ксюша неправильна, Ліза легковажна.
Ти чекала на якусь ідеальну людину, яка оцінить твою правильність і принесе все на тарілочці. Але так у житті не буває.
— Тобто ти її виправдовуєш? — голос Лариси затремтів. — Вважаєш, що це нормально?
— Я нікого не виправдовую. Я просто кажу, що життя складніше за твоє уявлення про нього.
Ліза, якою б вона не була, вміє ладити з людьми, вона активна, пробивна. Вона вхопилася за свій шанс.
А ти сидиш на своїй околиці й тільки ображаєшся на весь світ. Так ти до кінця днів сама й залишишся.
— Дякую за «розуміння», Валю. Я думала, ти мене підтримаєш.
— Я тебе розумію, Ларо, але виправдовувати твою заздрість не буду. Тобі майже п’ятдесят, пора б уже навчитися жити своїм життям, а не чужим. Гаразд, мені час, чоловік з роботи прийшов. Бувай.
Лариса кинула телефон на диван.
— І ця туди ж!
Через тиждень Лариса вирушила до великого торгового центру — там бували хороші знижки на продукти. Проходячи повз магазини, вона раптом побачила знайомі обличчя.
Назустріч їй йшла Ліза — молода, доглянута, у дорогому пальті, тримаючи за руку маленького сина.
Поруч ішов Артем, дбайливо котячи перед собою візок із другою дитиною.
Лариса несподівано розлютилася. Вона поправила свій старий пуховик і рішуче ступила вперед, перегородивши їм дорогу.
— О, які люди! — голосно вимовила Лариса, натягнувши фальшиву посмішку. — Лізонько, Артеме, привіт!
Молоді люди зупинилися.
— Доброго дня, тітко Ларо.
— Давно вас не бачила! — Лариса зазирнула у візок. — Ой, яка дитина вже велика. На кого схожа? На тата? Чи… на когось іще?
Артем привітно посміхнувся.
— На Лізу схожа, Ларисо Василівно. Вся у маму вдалася.
— Це добре, — процідила Лариса, не відриваючи погляду від Лізи. — Головне, щоб не в маму її шкільних років. Лізочка ж у нас така активна була, ух!
Весь район її пам’ятає, кілька шкіл досі не можуть забути її «товариськість». Правда ж, Лізо?
Артем здивовано подивився на дружину, потім на Ларису.
— Тітко Ларо, вам щось потрібно? — запитала Ліза спокійно.
— Та ні, просто цікавлюся, як у вас справи. Чула про вашу нову трикімнатну квартиру в центрі.
Артеме, а ти справді не знаєш, звідки у твоєї молодої дружини такі можливості? Не кожен дорослий чоловік на таке за все життя заробить.
Ти б, Артем, очі розплющив. Весь район знає, яка твоя Ліза «скромниця». Вона ж класу з…
— Досить, — різко обірвала її Ліза. — Тітко Ларо, погляньте на себе. Ви наче доросла жінка.
І стоїте тут у старому, поношеному пуховику, у пакеті у вас батон за акцією, і ви мені ще чимось дорікаєте?
— Та як ти смієш зі мною так розмовляти, малолітко! — обурилася Лариса.
— Я смію, бо ви перейшли всі межі, — продовжила Ліза. — Ви все життя заздрили моїй мамі, тепер заздрите мені.
Сидите у своїй квартирі, самотня, нікому не потрібна, і накопичуєте образу на весь світ. Мій чоловік знає про мене все. Він кохає мене і довіряє мені.
А квартиру мені подарував мій рідний батько — той самий, який пішов від мами багато років тому.
Перед відходом він залишив мені цей спадок, щоб хоч якось спокутувати провину. Але вам же простіше вигадати брудну історію, щоб виправдати власні невдачі, правда?
Лариса завмерла, роззявивши рота. Інформація про спадщину вибила у неї ґрунт з-під ніг.
Вона дійсно нічого про це не знала — Ксюша ніколи не розповідала їй про батька Лізи.
— Батько?.. — пробурмотіла Лариса. — Який ще спадок…
— А тепер відійдіть з дороги, Ларисо Василівно, — твердо сказав Артем, обіймаючи дружину за плечі. — І більше ніколи не наближайтеся до нашої родини. Інакше я розмовлятиму з вами по-іншому.
Прийшовши додому, Лариса довго не могла заспокоїтися. А потім усе-таки набрала номер Ксюші. Трубку довго не брали.
— Так, Ларисо. Що ще тобі потрібно?
— Ксюшо… я сьогодні зустріла Лізу з Артемом у торговому центрі, — швидко, задихаючись від слів, почала Лариса. — Ми… ми поговорили.
Ліза сказала про батька, про квартиру… Чому ти мені про це не розповідала? Ми ж стільки років спілкувалися!
— А навіщо тобі про це знати, Ларо? — втомлено запитала Ксюша. — Щоб що? Щоб ти обговорювала нас за спиною?
Мій колишній чоловік тяжко хворів останні роки. Він розшукав Лізу, хотів налагодити стосунки, оформив на неї квартиру.
Ми вирішили не розповідати про це всім підряд, щоб не привертати зайвої уваги. Але ти ж все-таки вигадала наймерзеннішу версію, яку тільки могла.
— Ксюшо, ну вибач мені… — заскиглила Лариса. — Я просто… мені так важко зараз. Ти ж знаєш моє становище.
Власниця хоче виставити квартиру на продаж, мені доведеться шукати нове житло, а ціни зараз шалені.
Я на роботі втомлююся, спина болить, і грошей ледь вистачає на життя. А тут у твоєї дівчинки — трикімнатна квартира!
Ну погодись, будь-хто на моєму місці відчув би несправедливість!
— Ні, Ларо, не будь-хто, — тихо відповіла Ксюша. — Доброзичлива людина пораділа б за доньку подруги. Ну або хоча б промовчала. А ти більше мені не дзвони, я з тобою спілкуватися не хочу.
Подруга кинула слухавку.
Від Лариси відвернулися всі, подруг вона втратила.
Вона так і живе сама, працює і ледве-ледве зводить кінці з кінцями.
