— Це й твій дім! Ти єдиний спадкоємець. Ми живемо в одній кімнаті, як підлітки. Речі нікуди скласти, я зимові куртки у своєї мами на антресолях зберігаю!
Андрій зашаркав капцями по плитці — мабуть, пішов ставити чайник.
— І що ти пропонуєш? Вигнати її?…
…Валентина лежала на дивані, відвернувшись обличчям до спинки. Затишний плед натягнула майже до самих вух.
З кухні крізь прочинені двері долинали квапливе шепотіння, дзвін посуду та роздратовані голоси.
Її старенький смартфон лежав поруч на журнальному столику. Екран давно згас.
Син із невісткою були свято переконані, що після вечірньої таблетки від тиску вона поринула в глибокий сон.
Інна навіть заглядала до кімнати хвилин десять тому. Постояла на порозі, прислухалася до рівного дихання свекрухи й помчала назад на кухню.
— Ти знову з кредитки замовив?
Голос Інни звучав уїдливо й не віщував спокійного вечора.
— А нам що, святим духом харчуватися?
Андрій відповідав зі звичною лінню, явно щось смачно жуючи.
— Я просила купити макарони й сосиски!
Невістка з гучним стуком кинула пластикову кришку на стіл.
— Ми ж домовлялися економити! У нас платіж за кредитку через три дні.
— Зароблю, не скигли, — син спробував мляво заперечити. — Я цілий день в офісі гарував, маю право нормально повечеряти!
— Нормально повечеряти? Ти притягнув два величезні набори ролів! Це майже третина того, що нам треба віддати за твою страховку на машину!
Андрій невдоволено буркнув, відсуваючи порожню коробку:
— Я сказав, що вирішу це питання. Дадуть премію — усе закриємо одразу.
— Ти цю премію ще з осені чекаєш! — Інна перейшла на приглушений шепіт, явно боячись розбудити свекруху. — А в нас прострочено розстрочку за телефон. За твій, до речі, телефон, який ти розбив на корпоративі!
— Інно, давай без скандалів. Мати розбудиш.
— Та спить вона, я заглядала! Таблетку свою випила й дрімає. Їй що переживати? Вона ж у своїй квартирі живе. — Невістка зашаруділа якимись пакетами. — Це ми тут на пташиних правах тулимося.
Я вже другий тиждень у черевиках із мокрою устілкою ходжу! Мені зимове взуття купити немає за що. А ми сидимо в цій двокімнатці, де навіть шафу нормально не відкриєш.
— Ми тут тимчасово. Усього півтора року.
— Тимчасово?! — голос Інни знову зрадницьки поповз угору, але вона вчасно схаменулася. — Ми збиралися на перший внесок накопичувати, пам’ятаєш?
Півтора року тому! Обіцяли собі, що перечекаємо пару місяців і візьмемо іпотеку. І де наша іпотека? Накрилася мідним тазом!
— Ну, ціни зросли, що я можу вдіяти?
— Зате твоя мама чудово влаштувалася! Зайняла найбільшу кімнату зі своїми старими меблями. Цей її сервант половину коридору займає.
У ванній не розвернутися. Я сьогодні вранці запізнилася на маршрутку, бо твоя мама вирішила прання затіяти о сьомій ранку!
— Це ж її квартира, взагалі-то. І пральна машина її.
— Це й твій дім! Ти єдиний спадкоємець. Ми живемо в одній кімнаті, як підлітки. Речі нікуди скласти, я зимові куртки у своєї мами на антресолях зберігаю!
Андрій зашаркав капцями по плитці — мабуть, пішов ставити чайник.
— І що ти пропонуєш? Вигнати її?
— Не виганяти. Пропоную проявити турботу про літню людину. На вулиці травень, погода чудова. У мами на дачі будиночок утеплений, дах торік перекрили.
— Вона на дачу їздить тільки влітку. І то на вихідні.
— Значить, час змінювати звички! — Інна заговорила швидше, ніби боячись, що чоловік її переб’є. — Повітря чисте, сусідки там її віку.
Клавдія он із квітня там сидить. Будуть разом розсаду поливати, здоров’я поправляти. А ми її кімнату здамо.
— Кому здамо?
— Квартирантам! Студента пустимо або якусь тиху дівчинку. Хоч гроші з’являться, щоб борги закрити. Пристойна сума на місяць набігатиме.
— Квартира повністю на маму оформлена, — заперечив Андрій, але вже без колишньої впевненості. — Ми з тобою тут просто живемо.
— Ой, та хто там розбиратися буде! Ти син чи хто? Сім’я, зрештою! Вона заради тебе має сама розуміти ситуацію. Телефонуй Риммі.
Валентина нахмурилася під ковдрою. Яка ще Римма?
Ріелторка з сусіднього під’їзду, хитра дамочка, яка вічно крутилася біля пенсіонерів і пропонувала «вигідні обміни»?
Ця вертихвістка вже кілька разів заглядала до них під приводом збору підписів за ремонт під’їзду, але надто вже пильно оглядала планування й ставила зайві питання.
— Прямо зараз телефонувати? — Андрій явно намагався ухилитися від цього завдання.
— Прямо зараз. Домовляйся про оренду. Нехай шукає мешканців на наступний тиждень.
А маму ми перед святами відвеземо на ділянку. Якраз посадить свою розсаду. Замовимо їй таксі, завантажимо сумки — і справа з кінцем.
Пролунав звук стільця, що відсувається. Валентина миттєво уявила, як син із відчаєм дістає телефон із кишені домашніх штанів і мружиться, дивлячись на екран.
Останнім часом у нього погіршився зір, а окуляри він категорично соромився носити.
— Гаразд, набираю. Тільки якщо матуся буде пручатися, сама з нею сваритимешся. Я вмиваю руки.
— Не буде вона пручатися. Я їй усе гарно розпишу.
Валентина затамувала подих. Їй було важко слухати цей діловий шепіт, але вона трималася.
Жодних слів, жодних сліз. Було лише чітке усвідомлення, що ці півтора року вона терпіла даремно.
Годувала їх, платила за комуналку, прибирала за ними посуд. Оплачувала світло, яке невістка забувала вимикати. І заради чого? Щоб її запхали в таксі разом із розсадою?
На кухні увімкнули гучний зв’язок. Пролунали довгі гудки.
— Алло, — жіночий голос із динаміка пролунав різко, хрипко й підозріло знайомо.
— Риммо? Привіт, це Андрій. З п’ятого поверху.
— Який ще Андрій з п’ятого поверху? Чого дзвониш посеред ночі? — голос на тому кінці дроту явно не налаштувався на діловий лад.
— Ну, Андрій. Ми з вами вчора віталися, — син розгубився, але наполягав на своєму. — Слухайте, справа ось у чому. Нам потрібні мешканці.
— Які мешканці? Ти що, з глузду з’їхав?
Голос Інни на задньому плані невдоволено зашипів:
— Чого вона така груба? Нормально спілкуватися не вміє? Скажи про відсоток!
Андрій нервово прокашлявся:
— Риммо, зачекайте з лайкою. У нас варіант чудовий. Кімната простора, з балконом. Ремонт, звісно, старенький, але жити можна.
Мама зовсім знесилила. Спить цілими днями, тиск шаленіє. Ми вирішили її на дачу відправити назавжди.
Повітря там, природа, усе таке. А її кімнату здати хочемо. Допоможете нам з квартирантами?
У слухавці на секунду запала тиша. Лише телевізор у сусідів за стіною нерозбірливо бурмотів вечірні новини.
Валентина обережно підняла голову над пледом, щоб краще чути. І тут до неї остаточно дійшло.
У телефонній книзі сина номери розташовувалися за алфавітом.
Римма-ріелторка йшла одразу після Римми-тітки — рідної старшої сестри Валентини, жінки суворої, схильної до рішучих дій і такої, що не соромиться у висловлюваннях.
Син зі своїм кепським зором просто натиснув не на той рядок!
— Кого ти там виселяти зібрався? — голос із телефону загудів так, що динамік смартфона злегка захрипів.
— Ну, маму. А кого ж іще? — Андрій гарячково намагався збагнути, що відбувається. — Їй там буде краще. У неї там ці… огірки.
— Ти, недорозвинений, зовсім з глузду з’їхав?! — трубка вибухнула добірним криком. — Я тобі що, ріелторка?
Я тобі зараз таку дачу влаштую, що ти в мене на вокзалі житимеш у коробці з-під телевізора! Ти в чиїй квартирі командуєш, паразите?!
— Тітонько Риммо?.. — слова в сина застрягли в горлі. Він закашлявся.
— Ану дай телефон матері! Швидко!
— Вона… вона спить. Таблетку випила.
— Розбуди! Інакше я зараз сама до вас приїду, мало не здасться!
Дзвінок резко обірвався. На кухні стало підозріло тихо. Навіть брязкіт посуду припинився.
— Ти куди натиснув, дурнику?! — Інна перейшла на лютий шепіт.
— Я… я не подивився. Літери дрібні, я ж без окулярів!
— Видали номер! Швидко заблокуй її!
— Та як я заблокую, це ж тітка Римма! Вона завтра зранку тут буде з дільничним!
У цю саму мить на журнальному столику ожив смартфон Валентини.
На яскравому екрані великими літерами світилося: «Римма Сестра». Знайома мелодія рознеслася по всій квартирі, руйнуючи ілюзію глибокого сну.
У передпокої одразу ж почулися поспішні кроки. Андрій зазирнув у кімнату. Його обличчя вкрилося червоними плямами, очі бігали по стінах.
За його спиною маячила бліда Інна, нервово смикаючи край своєї кофтинки.
Валентина не поспішаючи відкинула плед, сіла на диван і поправила домашній одяг. Дзвінок продовжував лунати, заповнюючи простір кімнати.
Вона відхилила виклик і подивилася на родичів, які застигли у дверному отворі.
— Ну що, мешканці?
Валентина простягнула руку до тумбочки, схопила зв’язку ключів Андрія й поклала їх собі в кишеню. Дзенькіт металу пролунав дуже чітко.
— Я вас почула. Можете збирати речі просто зараз.
— Мамо, ти неправильно зрозуміла.
Андрій спробував вичавити з себе жалюгідну посмішку, притулившись плечем до одвірка.
— Ми просто обговорювали… гіпотетично. Розглядали варіанти на літо. Тобі ж самій там подобається, там же сусідки…
— Гіпотетично ви підете жити в орендовану хату, — зупинила його мати.
Вона говорила без крику. У її віці витрачати нерви на порожні скандали було недозволеною розкішшю.
— У вас рівно година. Сумки — на антресолях у коридорі.
Інна підхопилася, уїдливо примружившись. Страх перед тіткою Риммою миттєво змінився звичною нахабністю:
— Та будь ласка! Дуже вже треба в цій старій квартирі сидіти з вашими порядками! Андрію, ходімо збиратися.
Ми собі краще житло знайдемо! Сама потім прибіжить, коли в старості нікому буде подати склянку води!
— Бог подасть, — миролюбно відповіла Валентина. — Коробки від ролів не забудьте взяти.
Сперечатися не було про що. Та й не хотілося.
За дві години в передпокої стояли поспіхом зібрані спортивні сумки й шурхітливі пакети з речами.
Андрій тупцював біля порога, не піднімаючи очей на матір. Інна поспішно одягала куртку, демонстративно відвертаючись до дзеркала й смикаючи блискавку.
— Це ти в усьому винен! Не міг окуляри вдягнути! — шипіла невістка, запихаючи в сумку косметичку.
— А хто мене змушував дзвонити пізно вночі?! — огризнувся Андрій, підхоплюючи важкий баул.
Валентина стояла біля вікна, не втручаючись у процес зборів. Вона просто чекала, коли за ними зачиняться двері.
Ніхто нікого на дачу не виселив ні навесні, ні влітку. Через два тижні в квартирі було незвично чисто й просторо.
Андрій з Інною переїхали до її батьків, де, за чутками, невістка вже встигла посваритися з власною матір’ю через полички в холодильнику.
Тітка Римма заглядала в гості через день. Приносила свіжий шоколадний пиріг на кефірі, ставила його на обідній стіл і хитро поглядала на сестру, розпитуючи про новини.
Жила собі Валентина й горя не знала. Немов бабуся пошепотіла.
