— Це наша відпустка, Максиме. Романтична. Ми планували її пів року. Ти хочеш поселити свою матір за пів метра від нашого ліжка? А там один туалет, один душ, хропіння, розмови про недуги з ранку до ночі?…
…Дар’я стояла на колінах перед розкритою валізою, а навколо неї, наче різнокольорові острівці на бежевому покривалі, лежали акуратні стопки літніх речей. Сарафани, шорти, згорнуті в трубочку купальники.
У кімнаті пахло нагрітою праскою та сонцезахисним кремом — вона якраз переливала його з тріснутого тюбика в дорожній флакон.
Через чотири години у них був рейс. Перша справжня відпустка на морі за два роки.
Дар’я забронювала столики в ресторанах, купила нову білизну, шовковий халат для сніданків на терасі.
Усе було продумано до дрібниць — навіть те, скільки пляшок червоного й вишуканого сиру вони привезуть назад.
Максим стояв у дверях, притулившись до одвірка, і крутив у руках паспорт. Стукіт твердої обкладинки по долоні дратував, але Дар’я не звертала уваги — передчуття відпустки згладжувало будь-які гострі кути.
— Плавки я візьму, — сказав він приглушено. — І капці теж. Тільки доведеться переглянути багаж. Прибери косметичку й праску. Місця не вистачить.
Дар’я підняла голову, віддуваючи пасмо волосся, що впало на обличчя.
Вони оплатили два багажні місця по двадцять три кілограми, валіза була заповнена ледь наполовину.
Вона спеціально взяла велику — на зворотному шляху хотіла заповнити її сувенірами.
Максим відійшов до вікна й, не обертаючись, мовив те, що, мабуть, репетирував останні пів години на балконі, викурюючи одну за іншою:
— У нас тепер одне місце для багажу на двох. Друге зайняте. Я вже купив мамі квиток, а вона летить без багажу. Вона їде з нами.
У неї проблеми зі здоров’ям, їй потрібне морське повітря. Житиме в нашому номері, щоб не переплачувати за окремий. Не подобається — здавай свій квиток і сиди вдома, а ми з мамою поїдемо удвох.
Дар’я кліпнула раз, другий. Слова доходили насилу, ніби крізь густий туман. Вона повільно підвелася з колін, обійшла ліжко, щоб бачити обличчя чоловіка, а не профіль.
— Максиме, зачекай. У нас номер «делюкс» з одним ліжком «кінг-сайз». Вісімнадцять квадратів, одна шафа. Де житиме твоя мама?
— Там є диван, — швидко, занадто швидко відповів він. — Я бачив на фото. Невеликий, але поміститься.
— Це наша відпустка, Максиме. Романтична. Ми планували її пів року. Ти хочеш поселити свою матір за пів метра від нашого ліжка? А там один туалет, один душ. Буде хропіння та розмови про її недуги з ранку до ночі?
— Не смій так говорити про мою матір! — гримнув він, зробивши крок до неї. — Вона літня жінка, їй потрібен відпочинок.
Окремий номер я зняти не можу: сезон, ціни злетили. Підселення — єдиний варіант. Готель дозволив, я доплатив копійки.
Дар’я дивилася на нього і бачила чужу людину. Ще вчора ввечері він відкорковував ігристе й мріяв про заходи сонця на балконі.
Зараз перед нею стояв чоловік, який уже все вирішив і просто нав’язував свою волю, прикриваючись святим словом «обов’язок».
— Ти вирішив заощадити на моєму комфорті? Ти не запитав мене, ти поставив перед фактом за чотири години до вильоту!
— А ти, я бачу, королева? Комфорт їй подавай, приватність! У людини останній шанс море побачити, а ти про свої мереживні наряди піклуєшся! Я плачу за цей банкет — отже, і правила мої!
Він штовхнув валізу ногою, і пластиковий корпус відгукнувся гучним тріском.
— Вибір простий. Або ти збираєш мамині речі — я зараз спущуся до машини за її сумками, — і ми їдемо разом. Або залишаєшся тут і чекаєш, поки ми повернемося.
— Я нікуди не поїду в такому складі, — твердо сказала Дар’я. — Здай мій квиток.
Максим не став закривати валізу. Його пальці вчепилися в стопку її одягу — шовкова блузка, лляні шорти, улюблений сарафан в одну мить перетворилися на безформну грудку.
— Раз ти не їдеш, твої речі там не потрібні! — проричав він і жбурнув одяг у куток, за комод. Тканина глухо плюхнулася на ламінат.
Дар’я завмерла. Це була не просто зневага до її думки — це був напад на її особистий простір.
Максим схопив пакет із нижньою білизною, розірвав його з тріском. Мереживна білизна, ніжна сорочка розлетілися по кімнаті.
Один предмет завис на ручці дверей, інший упав йому під ноги, і він, не дивлячись, наступив на нього черевиком.
Вона кинулася, щоб схопити його за руки, але він відштовхнув її так, що вона відлетіла назад і вдарилася стегном об кут столу. Біль пронизав ногу, але адреналін заглушив його майже миттєво.
Він схопив її косметичку — важку, наповнену дорогими кремами, які вона купувала місяцями, — і з розмаху кинув через усю кімнату.
Пластик хруснув, щось розбилося. Крізь розірвану блискавку по шпалерах потік білий лосьйон з розбитого флакона, змішуючись з ароматом дорогих парфумів і задушливим запахом агресії.
— Ось так, — важко дихаючи, сказав Максим. — Тепер місце є.
Дар’я повільно сповзла на підлогу, притиснувшись спиною до ліжка. Зім’ятий сарафан у кутку, розтоптана білизна, жирна пляма на стіні — усе це здавалося сюрреалістичним кошмаром.
Чоловік, з яким вона жила три роки, перетворився на когось іншого. Або просто зняв маску, яку носив увесь цей час.
— Навіщо ти це робиш? — запитала вона тихо, без емоцій. — Ти ж розумієш, що після цього я точно нікуди з тобою не поїду.
— Поїдеш, — впевнено заявив він, витираючи руки об джинси. — Куди ти подінешся? Квитки не повернути. Ти поїдеш і будеш посміхатися. Мама не повинна бачити твою кислу фізіономію.
Далі він почав загинати пальці, перераховуючи пункт за пунктом. Вона встає о п’ятій тридцять і займає лежак під парасолькою, поки вони не зберуться.
Вона ходить з мамою вздовж шведського столу на сніданку й стежить, щоб там було тільки парене й варене.
Вона заходить з мамою у воду й тримає її за руку, бо мама боїться глибини, а сам Максим плаває далеко — «це твоє завдання».
Вночі, коли мама встає до туалету, світло у ванній не вимикають, двері залишають прочиненими, а якщо Дар’ї це заважає — нехай одягне маску на очі.
І не дай Боже вона зітхне, коли мама шаркатиме капцями повз ліжко.
— А якщо вона захропить? — запитала Дар’я. — Вона ж хропе, Максиме. Голосно.
— Потерпиш! Вставиш беруші. Ти молода, здорова, тобі аби поспати. Ми веземо її оздоровлюватися, а не слухати твої примхи.
— Знаєш, що цікаво, Максиме, — сказала вона, піднімаючись на тремтячих ногах. — Ти жодного разу не сказав «ми». Скрізь тільки «ти». А ти сам що робитимеш?
— А я відпочиватиму. Я оплатив цю поїздку. Моя робота закінчилася в той момент, коли я провів карткою по терміналу.
Далі — твоя вахта. Чоловік добуває ресурси, жінка забезпечує затишок. Так жили наші предки.
Чи ти думала, що штамп у паспорті — це лише право витрачати мої гроші? Це обов’язки. І зараз час розраховуватися.
Він підійшов до комода, схопив її парфуми, зневажливо покрутив їх у руках і грюкнув флаконом об стільницю.
— Прибери цю смердючку, у мами алергія. У тебе є година. Не збереш мамині речі — викину твої шмотки у вікно, поїдеш у тому, у чому стоїш.
Він розвернувся й вийшов із квартири, грюкнувши дверима, — пішов до машини за маминими сумками.
Дар’я залишилася сама серед руїн свого гардероба. Тиша в квартирі дзвеніла, але це була не порожнеча — це була ясність.
Більше не було питань «за що» і «чому». Була лише одна відповідь на все це божевілля.
Звук ключа в замку пролунав наче постріл зі стартового пістолета. Максим увійшов, тягнучи дві величезні сумки, від яких густо пахло ліками, старою вовною і чимось ще. Запах миттєво витіснив залишки її парфумів.
— Чому валіза порожня? — гримнув він, кидаючи баули просто на її шовковий халат.
Дар’я не зрушила з місця. Вона дивилася на нього сухими очима, в яких більше не було ані кохання, ані образи — лише холодна, майже анатомічна цікавість.
— Я чекаю, — тихо сказала вона. — Прочитай увесь список, будь ласка. Хочу розуміти обсяг робіт.
Він повторив усе спочатку, насолоджуючись своєю владою, впевнений, що зламав її. Наприкінці додав:
— Мати вже їде на таксі. Буде тут через двадцять хвилин. Іди на кухню, випий води й заспокойся. Через десять хвилин валіза має бути готова.
Він пішов на кухню. Дар’я залишилася сама. Вона підійшла не до шафи, а до письмового столу, де стояв увімкнений ноутбук Максима.
Він завжди залишав його відкритим — був надто самовпевненим, щоб щось приховувати від «дурної дружини».
Пальці Дар’ї літали над клавіатурою з лякаючою легкістю. Вкладка з сайтом бронювання. Кнопка «скасувати бронювання».
Спливаюче вікно червоними літерами: штраф за скасування в день заїзду — сто відсотків, сума не підлягає поверненню.
Курсор завмер на частку секунди. Вона згадала розтоптану білизну, жирну пляму на стіні, принизливий список обов’язків доглядальниці. Натиснула «підтвердити».
Прийшло повідомлення: «Ваше бронювання скасовано». Двісті тисяч розчинилися в цифровому небутті.
Але цього було замало. Вона відкрила банківський застосунок — пароль збережено в браузері, Максим ніколи не підозрював дружину в здатності на таке.
На його рахунку лежало ще сто п’ятдесят тисяч — подушка безпеки на випадок форс-мажору в поїздці.
Дар’я переказала все до копійки на свою картку з коментарем: «На нові ганчірки».
— Ти чого застрягла? — Максим повернувся до кімнати зі склянкою води, незадоволений. — Води попила, так? Валіза все ще порожня. Ти дограєшся, Дашо.
— Не переймайся, — сказала вона, обертаючись на стільці з крижаною усмішкою. — Я вже звільнила тобі місце. І не тільки у валізі.
— Ти про що бурмочеш? Мама вже майже тут.
— Твоя мама нікуди не летить. Як і ти. Квитки у вас на руках — можете летіти. А ось жити вам буде ніде. Я скасувала бронювання. Готель утримав усю суму. Грошей немає. Номера немає.
Максим зблід. Відсунувши стілець, він втупився поглядом у монітор, очі бігали по рядках листа про анулювання. Він хапав ротом повітря, наче риба, викинута на берег.
— Ти! Що ти накоїла? Це двісті штук, неповоротні!
— Я все чудово розумію. Ти ж хотів заощадити, поселити нас утрьох, щоб не переплачувати? Я вирішила проблему радикально. Тепер платити взагалі нема за що.
— Я тебе приб’ю! — прошепотів він, стискаючи кулаки.
— Ти нічого не відновиш, — спокійно продовжила Дар’я. — Номер уже пішов у продаж, сезон. І грошей на новий у тебе немає.
До речі, — вона показала телефон із повідомленням про надходження коштів, — залишок з картки я теж забрала. Компенсація за моральну шкоду та зіпсовану косметику.
Ти ж сам сказав: я плачу, отже, я все й вирішую. Тепер плачу я. І я вирішила, що ти банкрут.
Максим стояв, приголомшений масштабом катастрофи. Його план зруйнувався за одну хвилину.
Він дивився на дружину і бачив перед собою ворога, якого сам виростив своєю зневагою.
— Поверни гроші! Негайно перекажи назад, інакше я…
— Інакше що? — Дар’я зробила крок йому назустріч, дивлячись прямо в очі. — Піднімеш на мене руку? Давай.
Тільки пам’ятай — квартира оформлена на мого батька. Один дзвінок — і ти вилетиш звідси не просто з речами, а з вовчим квитком.
Забув, хто допоміг тобі влаштуватися на цю роботу? Хочеш утратити не тільки відпустку, а й кар’єру?
Це був удар, який остаточно протверезив його. Він знав: вона не блефує.
— Ти божевільна! Мама вже в таксі. Куди я її відвезу — бомжувати на пляжі?
— Це твої проблеми, годувальнику. Ти ж чоловік, ти любиш ухвалювати рішення одноосібно. Ось і ухвалюй. Зніми ліжко в хостелі, постав намет. Мені байдуже.
Дар’я схопила одну з картатих сумок, що важко пахла корвалолом і старістю, і потягла її через усю спальню до коридору.
Максим побіг за нею, не розуміючи, за що хапатися — за телефон, щоб перевірити рахунок, чи за речі.
— Звільняю територію, — сказала вона, різким рухом відчиняючи вхідні двері. — Ти сказав: не подобається — сиди вдома.
Мені дуже подобається ця ідея. Я залишаюся. А ти йдеш. Разом зі своєю мамою, її тиском і своєю зіпсованою відпусткою.
Сумка важко перевалилася через поріг. Дар’я виштовхнула другу слідом.
— Геть! — крикнула вона так, що в сусідів напевно затремтіли дверні вічка.
Максим мовчки схопив свій рюкзак і, кинувши погляд, сповнений отрути, вийшов на сходову клітку до цих сумок.
— Ти пошкодуєш! Приповзеш до мене, коли гроші скінчаться! Кому ти потрібна така істеричка?
Дар’я з розмаху зачинила двері. Звук замка пролунав як фінальний акорд.
Вона притулилася спиною до холодних металевих дверей. У квартирі було тихо — ідеально тихо. Жодного бурмотіння, жодних вказівок, жодного запаху ліків.
Дар’я пройшла до спальні. На підлозі валялися її речі, пом’яті, брудні. На стіні розпливалася жирна пляма від крему.
Номер у готелі згорів. Сім’я розпалася. Чоловік зненавидів її назавжди.
Вона підійшла до валізи, штовхнула її ногою, щоб закрити, і сіла зверху. Дістала телефон, відкрила застосунок для подорожей і почала вводити в пошук: Мальдіви, готель тільки для дорослих, на одну особу.
— Тиск, виходить, — прошепотіла вона в порожнечу квартири й уперше за цей вечір посміхнулася. Посмішка вийшла хижою. — Ну що ж. Морське повітря корисне всім. Особливо тим, хто вміє за себе постояти.
