Дар’я приходила до них щонеділі з пирогом і порадами. Пиріг був смачний, на кефірі, з яблуками — щоразу однаковий.
А от поради зовиці змінювалися: ставали дедалі їдкішими й щоразу влучніше поціляли в болючі місця.
Ірина була невисокою, але стрункою, з темним волоссям, у якому вже виблискували пасма ранньої сивини.
Вона не робила зачісок — просто розпускала пасма до плечей і забувала про них до вечора.
Коли нервувала, смикала край кофти — будь-якої, чи то джемпера, чи светра — і крутила тканину між пальцями доти, доки чоловік не цитькав:
– Та годі вже смикати!
Ірина працювала вихователькою в дитячому садку. З дітьми вона ладнала значно краще, ніж із дорослими, зокрема зі своєю зовицею Дар’єю.
Дар’я, старша сестра чоловіка, була вузькоплечою, худою, з коротким сивим каре, яке повсякчас поправляла долонею так, ніби торкалася дорогої речі.
Колишня хореографка, тепер вона керувала гуртком для дівчаток у Будинку культури.
Носила прості бавовняні блузки, застебнуті на всі ґудзики, і під час розмови здавалося, ніби вона придивляється до тебе й оцінює, чи пройшов ти кастинг.
Тієї неділі Дар’я прийшла на обід. Ігор, чоловік Ірини, відчинив сестрі двері й одразу поніс її пиріг на кухню.
За столом Дар’я скуштувала окрошку, промокнула губи серветкою і звернулася до брата своїм особливим голосом — співучим, покровительським:
– Окрошку вона пересолила, братику. Невже не могла нормально приготувати, з душею, а не нашвидкуруч?
Ірина промовчала й підсунула до себе хліб.
Донька Олена, підліток, яка вже таємно фарбувала вії й час від часу огризалася, лише відірвала погляд від тарілки й знову опустила очі.
Ігор глянув на дружину й теж промовчав.
Після обіду, коли Ірина мила посуд, Ігор зайшов на кухню у своєму незмінному в’язаному жилеті поверх сорочки й кинув:
– Ну, Даша має рацію. Окрошка справді була занадто солоною.
– Якщо щось не подобається — готуй сам, — відрізала Ірина. — Рецепти на полиці. Сіль у шафі. Де каструля, знаєш.
Ігор буркнув щось, поколупав задирку на великому пальці й пішов до телевізора.
Ірина витерла руки, повісила рушник на гачок і подумала, що це перемогла. Маленька, крива, але перемога.
До дня народження Олени Ірина готувалася ретельно. Замовила ванільний торт із полуницею, який так любила донька, купила кульки, вигадала конкурси.
Дар’я приїхала вранці допомагати. Проте допомога, як завжди, виглядала зовсім не так, як уявляла Ірина.
Дар’я привезла інший торт, шоколадний, «бо шоколадний — урочистіший».
Замінила серветки зі словами: «Ці якісь дешеві, я привезла нормальні».
З нею приїхала її подруга Наталя, яку Ірина бачила вдруге в житті. Наталя сіла в кутку й торохтіла без упину, перескакуючи з теми на тему.
Дар’я, розставляючи свої серветки, обернулася до Олени й промовила при всіх голосом найдобрішої тітоньки:
– Мама в тебе хороша, Оленко, але свята влаштовувати… Ну, це не її. Смак або є, або його немає. Правда ж, сонечко?
Олена почервоніла, поглянула на матір і опустила очі. Ірина стиснула губи.
При дитині… Вона це сказала при її власній дитині.
Ігор, який саме зайшов по склянки, почув кінець фрази й додав:
– Даша краще на цьому знається, вона ж творча в нас хореографка, у неї смак є. Не ображайся, Іро.
Ірина не зрозуміла, до чого тут хореографія, але не образилася. Вона запам’ятала.
Ближче до вечора, коли друзі Олени розійшлися, а в квартирі залишилися тільки свої, Наталя опинилася з Іриною на кухні.
Вона терла долоні, дивилася в підлогу і раптом випалила, за звичкою спершу сказавши, а тоді подумавши:
– А ти молодець, що терпиш. Я б давно послала. Даша ж усім розповідає — і подругам, і на гуртку, — що Ігор без неї пропаде. І ти також.
Ірина здивовано обернулася до неї:
– У сенсі — всім розповідає? Це кому? І що значить «пропадеш»?
Наталя знітилася, ще дужче затерла долоні й пробурмотіла щось на зразок: «Ну, вона це так, не зі зла». Але було пізно.
Перед сном Ірина замислилася: а що, як поговорити з чоловіком і попросити, щоб він уплинув на сестру?
Але одразу ж схаменулася — не можна, буде скандал, Ігор образиться, почне доводити, що сестра бажає їм лише добра.
Через два тижні в Олени був шкільний концерт. Дар’я напросилася в глядачі:
– Я ж хореографка, мені цікаво, як зараз у школах ставлять номери.
Після концерту всі, зокрема й усюдисуща Наталя, яка, наче вірний зброєносець Дар’ї, теж прийшла подивитися, приїхали до Ірини.
Вона накрила стіл, розмова закрутилася, і все нібито йшло добре.
Увечері, коли Олена пішла до своєї кімнати, Дар’я та Наталя вийшли на балкон. Ігор зайшов на кухню налити води.
Балконні двері були причинені, і трохи підпилі дами розмовляли досить голосно, тож він почув дещо цікаве.
– Ірка — то таке, — говорила Дар’я. — Наївна, що з неї взяти. Але Ігор мій той ще красень: м’якотілий, ні риба ні м’ясо.
Я йому життя влаштовую, хочу звести його з тобою, а він сидить у своєму жилеті й нігті гризе. Якби не я, взагалі б пропав.
– Чи ти ж йому цього не кажеш? — поцікавилася Наталя, повсякчас потираючи долоні.
– Йому?! — Дар’я пирхнула. — Та він би дибки встав. Ні, йому я інше кажу: що дружина в нього нікудишня, що без мене він не впорається.
А він і вірить. Зручно ж: я — хороша сестра, вона — погана дружина. Думаю, скоро я його дотисну.
Ігор остовпів. Сестра… Його рідна сестра, яка щонеділі привозила пироги й повторювала: «Я ж бажаю тобі добра».
Яка так плакала, коли не стало матері. Він тоді втішав її, вона притискалася чолом до його плеча, і він думав: «Ось вона, рідна душа».
А виявляється, вона весь цей час методично руйнувала його сім’ю!
Ірина стояла біля входу до кухні. Вона теж почула — не все, але достатньо.
Жінка дивилася на чоловіка й чекала. Чекала, що він зробить: повернеться до неї, вийде на балкон чи знову промовчить.
Ігор поставив склянку на стіл і ступив на балкон. Дар’я обернулася, побачила брата. Її погляд метнувся до Наталії й назад.
– Ігорю… — почала вона своїм м’яким, співучим голосом.
Він мовчав. Дивився на неї; руки безвільно висіли, в’язаний жилет перекосився, і чоловік справді мав вигляд безвольної істоти, як і казала сестра.
Але це мовчання було іншим. Не тим звичним, яке зазвичай передувало покірному «угу, ну так, гаразд».
Ірина теж зайшла на балкон.
– Ігорю, — вона зупинилася за крок від нього. — Ти все чув?
Він кивнув, не повертаючи голови.
– А я чую це роками, — продовжила Ірина. — Тільки не від неї. Від тебе. Твоїми вустами, але її словами.
«Їжу пересолила». «Свята влаштовувати не вмієш». «Дітей не вмієш виховувати» — це теж було, пам’ятаєш?
Мені, виховательці, яка чужих дітей на ноги ставить! Це все були не твої думки. Це були її слова. Правда ж?
Дар’я рушила до виходу з балкона, але Ірина навіть не глянула в її бік.
– І справа не в Дар’ї. Справа в тобі. Ти жодного разу за всі ці роки не підійшов до мене й не запитав: «Іро, а це правда?»
Ти вірив їй, бо так було зручніше. Вона думає, вона вирішує, ти слухаєш. А я — терплю.
Ігор обернувся. Його очі налилися сльозами, губи тремтіли, він намагався щось сказати — можливо, «вибач», а можливо, «я не знав», — але Ірина зупинила його жестом:
– Не треба. Я втомилася від слів. Від твоїх — особливо.
Вона вийшла з кухні.
Дар’я мовчала — вперше за всі роки їй забракло слів.
Наталя терла долоні з такою силою, наче намагалася здерти з них шкіру…
Ірина пішла від чоловіка й подала на розлучення. Вона зняла однокімнатну квартиру неподалік від дитячого садка й перевезла туди їхні з Оленою речі.
Донька ходила до тієї самої школи, їла мамині обіди й жодного разу не запитала, чому вони поїхали.
Підлітки іноді розуміють набагато більше, ніж показують.
Ігор залишився в квартирі сам. Дар’ї він відтоді не зателефонував жодного разу.
Вона теж не дзвонила — образилася. На кого — й сама не знала: на брата, на невістку чи на себе. Вела свої гуртки й ні до кого не ходила в гості.
Ігор телефонував колишній дружині раз на тиждень. Питав про Олену, кілька разів намагався заговорити про те, щоб «почати все спочатку», але Ірина відрізала це так різко, що він облишив спроби.
Чи шкодує Ірина? Хіба що про те, що терпіла це занадто довго.
