— Миколо, це що? — Олена здивовано зсунула брови.
— Вирішення нашої проблеми, — він відкинувся на спинку стільця й склав руки на грудях із виглядом переможця. — Дарині там буде краще.
У них гуртки, басейн, охорона по периметру. А ми нарешті поживемо як нормальні люди. Без цих її вічних істерик і грюкання дверима.
Олена довго дивилася на усміхнених картонних дітей. У голові повільно вкладався сенс сказаного.
— Тобто, — вона підняла на чоловіка очі, — ти пропонуєш віддати мою доньку в інтернат?…
…Микола жбурнув ключі від машини на тумбу в передпокої з такою силою, що брелок сигналізації жалібно задзвенів об дерево.
Він зняв куртку, недбало кинув її повз гачок і штовхнув ногою білі кросівки, що стояли біля порога. Спортивне взуття відлетіло до плінтуса, залишивши брудний слід на килимку.
— Знову її взуття валяється посеред проходу! — невдоволено буркнув він, проходячи до кухні. — У нас не квартира, а склад підліткового мотлоху. Сил уже немає через це перечіплятися.
Олена мовчки підняла чоловікову куртку, повісила на місце й акуратно відсунула кросівки доньки в куток.
Дарина зараз була у репетитора з математики, і в домі панувала та сама тиша, яку Микола так любив. Але це не рятувало його від роздратування.
Він завжди повертався з роботи в стані людини, яка самотужки врятувала світ, запобігла всесвітній катастрофі й тепер вимагає овацій, гарячої вечері та повного, беззаперечного підпорядкування.
— Вечерятимеш? — рівно запитала Олена, заходячи слідом за ним.
— А є варіанти? Я гарую як проклятий, тож маю право на нормальну їжу у своєму домі. Бажано з м’ясом.
Він важко опустився на стілець, витягнув ноги під столом, перегородивши прохід, і втупився в телефон.
Олена поставила перед ним тарілку з м’ясом по-французьки й поклала виделку.
Вона не стала нагадувати, що працює рівно стільки ж годин, скільки й він. У такому самому офісі, тільки на іншому кінці міста.
І що продукти для цієї вечері вона тягла у двох важких пакетах сама, під дощем, бо Микола «не для того брав машину, щоб возити в ній брудну картоплю й смердючу рибу чи м’ясо».
Два роки тому, коли вони щойно одружилися й Микола переїхав до її двокімнатної квартири, все здавалося інакшим.
Він був турботливим, грав із Дариною в настільні ігри, купував торти щоп’ятниці й обіцяв перетворити їхній балкон на квітучий сад.
Але якось непомітно, крок за кроком, він укорінився в думці, що ця квартира — його особиста садиба.
А дружина з донькою тут — просто обслуга, яка чомусь має нахабство іноді плутатися під ногами.
Микола мовчки їв, голосно стукаючи виделкою об тарілку. Олена протирала стільницю біля раковини, збираючи крихти.
— Слухай…
Він раптово відсунув порожню тарілку й дістав із внутрішньої кишені піджака, що висів на спинці стільця, щільний глянцевий аркуш.
— Я сьогодні вдень поговорив із хлопцями на роботі. І ми з Саньком знайшли чудовий варіант. Просто шик.
Він кинув на стіл кольоровий буклет. Олена витерла долоні паперовим рушником і підійшла ближче.
На обкладинці посміхалися діти в однаковій бордовій формі. За їхніми спинами виднілися високі сосни й гарна цегляна будівля, схожа на санаторій.
«Приватний пансіон повного дня. Гармонійний розвиток і залізна дисципліна», — гласив напис великим шрифтом.
— Миколо, це що? — Олена здивовано зсунула брови.
— Вирішення нашої проблеми, — він відкинувся на спинку стільця й склав руки на грудях із виглядом переможця. — Дарині там буде краще.
У них гуртки, басейн, охорона по периметру. А ми нарешті поживемо як нормальні люди. Без цих її вічних істерик і грюкання дверима.
Олена довго дивилася на усміхнених картонних дітей. У голові повільно вкладався сенс сказаного.
— Тобто, — вона підняла на чоловіка очі, — ти пропонуєш віддати мою доньку в інтернат?
— Ну навіщо ти перекручуєш? Вічно з мухи слона робиш! — Микола досадливо скривився. — Який інтернат? Це елітний пансіон! За містом.
Свіже повітря, п’ятиденка. На вихідні будемо її забирати. Можливо. Якщо не захочемо відпочити вдвох або не поїдемо на дачу до моєї матері.
Він говорив це так буденно, ніби йшлося про купівлю нової мікрохвильовки чи зміну інтернет-тарифу.
— А що не так із нашим життям зараз? — голос Олени став тихішим.
— Та все не так! — Микола розвів руками, ледь не змахнувши зі столу сільничку. — Я приходжу додому й хочу тиші!
А твоя малолітня фіфа то у ванній засяде на дві години зі своїми баночками, то з подружками по телефону хихикає на всю квартиру.
Мене відверто дратує цей тупіт уранці, коли я ще сплю. Їй чотирнадцять, Олено! Найгірший вік. Вона грубіянить, не миє за собою чашки…
— Вона підліток, Миколо. І це її дім, — Олена вперлася руками в край столу. — Вона живе тут від народження. На відміну від тебе.
— А я твій чоловік! І я теж тут живу! — гнівно вигукнув він, блиснувши очима. — Я маю право на відпочинок.
Ось Санько свого нечупару відправив до військового училища, і вони з дружиною тепер як наречені.
Ходять по ресторанах, сплять до обіду у вихідні. Жодних проблем, жодних розкиданих кросівок.
Олена підсунула буклет пальцем. На зворотному боці красувалася таблиця з розцінками.
Від цифр у правому нижньому куті в будь-якої мами, яка живе на звичайну зарплату, волосся стало б дибки.
— Тут сума, рівна моїй зарплаті, — сухо констатувала Олена. — За один місяць. Плюс форма, плюс харчування.
Ти вирішив оплачувати моїй доньці елітну школу зі своєї кишені? Заради свого дорогоцінного спокою?
Микола нервово смикнув плечем, відвів погляд у бік вікна й пирхнув:
— З якого дива? Твоя дитина — ти й плати. Я ідею запропонував, контакти знайшов. Далі сама розбирайся.
На кухні стало чутно, як на сходовому майданчику гуде старий ліфт.
— Я? — Олена трохи нахилила голову. — Я маю віддавати всі свої гроші, щоб моя дитина не жила у власному домі й не заважала тобі відпочивати на дивані?
— У мене кредит за машину, забула? — пішов у наступ Микола. — Я важко працюю, щоб ми їздили з комфортом. Щоб у нас був статус!
Я не можу утримувати ще й чужого підліткс. Ти мати, це твій прямий обов’язок — дати їй освіту! А я забезпечую сім’ю транспортом.
Олена заплющила очі. Два роки вона згладжувала гострі кути.
Два роки переконувала себе, що Миколі просто потрібен час, аби звикнути до ролі вітчима, що він втомлюється, що в нього складний період на роботі.
— Давай прояснимо, Миколо, — Олена випрямилася. — Ми їздимо на твоїй машині раз на місяць у будівельний гіпермаркет за фільтрами для води.
Або на дачу до твоєї мами — копати грядки. Решту часу ти возиш на ній виключно себе на роботу й назад.
— Це машина для сім’ї! Я дбаю про майбутнє! — обурився він.
— Та що ти? — Олена невесело посміхнулася. — А тепер давай порахуємо нашу «сім’ю». За комунальні послуги в цій двокімнатці плачу я.
Продукти в холодильник, з якого ти щойно тріскав м’ясо, купую я. Репетиторів Дарині оплачую я. Побутову хімію, інтернет, світло, навіть корм для кота — все з моєї кишені.
Микола почервонів. Він терпіти не міг, коли дружина починала рахувати гроші.
У його картині світу він був годувальником уже просто за фактом свого чоловічого існування та наявності автівки, взятої в кредит.
— Знову за рибу гроші! — він із силою вдарив долонею по столу. — Ти вічно все зводиш до грошей! Меркантильна логіка!
Я дбаю про наш спокій, про наші стосунки, щоб ми не сварилися! А ти відразу з калькулятором лізеш у душу.
— А з чим мені лізти, Миколо? Ти приніс мені папірець, утримання за яким коштує як моє життя, і вимагаєш виставити з дому мою дитину.
При цьому ти живеш на моїй території, їси мою їжу і всі свої доходи витрачаєш на свій же автокредит. Ти обходишся мені занадто дорого.
— Я мужик! — гаркнув він, підхоплюючись зі стільця. — І я сказав, що мені потрібен спокій! Або вона їде в цей пансіонат, або я за себе не ручаюся!
Ти мене задушила своїми підрахунками. Вибирай: або нормальний шлюб, або сиди зі своїй істеричкою сама!
Він випалив це на одному диханні, впевнений у своїй абсолютній правоті.
Микола свято вірив, що розлучена жінка під сорок тримається за чоловіка міцною хваткою.
Що страх залишитися самотньою, без «чоловічого плеча», переважить будь-які аргументи. Його мама завжди казала: «Жінці без чоловіка ніяк, пропаде в побуті».
Олена не стала кричати. Вона не схопилася за серце, не заплакала й навіть не підвищила голос.
Вона просто дивилася на почервонілого, напруженого від гніву чоловіка й бачила перед собою чужого, неймовірно нахабного нахлібника.
— Вибір зрозумілий, — коротко відповіла вона.
Потім розвернулася й вийшла з кухні.
Микола переможно посміхнувся, налив собі склянку соку й вальяжно притулився до підвіконня.
Він був упевнений, що дружина пішла до спальні плакати. Зараз вона заспокоїться, а потім вийде перепрошувати й думати, де знайти гроші на перші місяці. Головне — проявити твердість.
Зі спальні долинув шурхіт. Потім — рипіння дверцят шафи. Зашурхотіли блискавки.
Микола допив сік, поставив склянку в раковину, навіть не сполоснувши, і неспішно вийшов у передпокій, готуючись великодушно прийняти вибачення.
Олена стояла біля вхідних дверей. В одній руці вона тримала здоровенну дорожню сумку, з якої стирчав рукав його улюбленого дорогого худі. В іншій — його зимові черевики.
Пакунок із бритвеним приладдям і колекцією парфумів уже самотньо стояв на килимку.
— Гей! Ти куди це зібралася на ніч дивлячись? — насторожено поцікавився Микола, відчуваючи, як упевненість тріщить по швах.
— Я нікуди. А ти йдеш шукати тишу.
Вона відчинила вхідні двері, виставила важку сумку на сходовий майданчик, слідом кинула черевики. Зверху примостила пакет із піною для гоління.
— Та ти з глузду з’їхала?! — Микола кинувся до дверей, не вірячи своїм очам. — Що ти витворяєш, божевільна?!
— Забезпечую тобі повний спокій, — Олена стояла в дверях, схрестивши руки на грудях. — П’ятиденка, залізна дисципліна, свіже повітря.
Знімеш собі затишне житло на свою зарплату. Якщо, звісно, після кредиту на твою дорогоцінну машину в тебе хоч щось залишиться на макарони.
— Я твій чоловік! Ти не маєш права мене виганяти! — закричав він, намагаючись зробити крок до сумки й водночас утриматися в квартирі.
— Був, Миколко. Був чоловіком. Ключі від квартири залиш на тумбі.
— Я нікуди не піду! Це і мій дім теж! Я тут ремонт у ванній робив! Я плитку клав!
— Ти плитку два роки тому приклеїв криво, і вона відвалилася за місяць, — зупинила його Олена. — Ключі. На тумбу.
Інакше я зараз зателефоную братові, і він спустить тебе зі сходів разом із твоїм буклетом.
Він надувся, дивлячись на неї спідлоба. У його голові ніяк не вкладалося, що цей бездоганний шантаж обернувся проти нього самого. Що його блеф розкусили так швидко й так жорстоко.
— Ти ще пошкодуєш, — просичав він. — Приповзеш просити, щоб я повернувся. Кому ти потрібна з причепом і таким характером!
Він із гуркотом кинув зв’язку ключів на дерев’яну тумбу, переступив поріг і спробував штовхнути власну сумку, але лише боляче забив палець у домашніх капцях.
Олена просто зачинила двері.
Через тиждень Микола засипав її дзвінками й повідомленнями, намагаючись довести, що він погарячкував, що готовий великодушно терпіти Дарину.
І взагалі: «розлучатися через підліткові примхи — це дурниця, давай я повернуся».
Але Олена вже змінила замки. Тиша в її домі справді настала. І псувати її вона більше нікому не збиралася.
