Наталя сама виховувала своїх дітей. Чоловік пішов, коли народилася третя дитина, донечка. І хоч саме він наполягав на великій родині, несподівано заявив, що втомився.
Але Наталя ніколи не сумувала, хоч було й нелегко. На той момент синові було вже десять, а середній дочці — чотири.
Вона дуже любила своїх дітей, вони не були для неї тягарем, як для батька, вони були щастям.
Звичайно, доводилося нелегко. На роботу довелося вийти, як тільки молодшій доньці виповнилося два рочки. Наталя слізно благала взяти її в садочок, і їй пішли назустріч.
Працювала вона на двох роботах. Перша – основна, а рано вранці та у вихідні вона ще й під’їзди мила у своєму будинку та у двох сусідніх.
Батько ж дітей аліменти платив мізерні, спеціально влаштувався на таку роботу, де основну частину грошей отримував у конверті. І його не турбувало, як вони виживають.
І Наталя навіть не розуміла, як вона примудрилася зв’язатися з такою людиною.
Але, як не дивно, вона була йому вдячна. Бо в неї росло троє маленьких чудес, які її ніколи не покинуть.
Діти бачили, що мамі нелегко. Але при цьому вона ніколи не зривалася на них, намагалася не показувати свою втому, охоче допомагала з уроками і не звалювала всі домашні обов’язки на них.
Коли син Тимур підріс, він знайшов підробіток.
— Молодець, Тимочко, — казала мама. — Будуть тобі гроші на те, щоб дівчинку в кіно зводити. Та й собі купиш щось модне.
Тоді Наталя навіть не здогадувалась, що Тимур влаштувався на роботу не для того, щоб задовольняти свої підліткові потреби, а для того, щоб допомогти мамі.
Наталя ніколи не забуде той день, коли Тимур прийшов додому радісний.
— Дивись, моя перша зарплата! — сказав він.
Перед мамою з’явилося кілька купюр по п’ятсот гривень. Звичайно, сума невелика, але для підлітка, який росте в небагатій родині, досить значна.
— Я так за тебе рада, — посміхнулася Наталя. — Вже придумав, на що витратиш?
— Звичайно. Це тобі, мамо. Це мій внесок у нашу сім’ю.
Наталя тоді так розгубилася, що навіть не одразу знайшла, що сказати.
— Ні, синку, я не візьму. Це твої гроші. Тобі всього шістнадцять, і ти повинен витратити їх так, як тобі хочеться.
— Я й витрачаю їх так, як мені хочеться, — промовив він. — Мамо, я ж знаю, що скоро за танці Аньки треба платити. А ще знаю, що у нас є борг за квартплату. Тому, візьми. Я, справді, цього хочу.
Довго тоді Наталя плакала у туалеті. Їй давно вже ніхто й ні в чому не допомагав, вона звикла розраховувати лише на себе. І Тимур її дуже приємно здивував.
І хоч їй було трохи ніяково, вона взяла ці гроші. Син мав рацію: вони їй були потрібні.
Вони звикли жити всі разом. Це була надзвичайно дружна сім’я, як у якихось фільмах.
Старші допомагали з молодшою, займалися домашніми справами, намагалися не турбувати маму зайвий раз.
Наталя була щаслива, що змогла виховати таких хороших дітей. І вона вже насилу уявляла собі життя без них. Їй здавалося, що вони завжди будуть поруч, стануть її опорою і підтримкою.
Але дітям властиво вилітати з гнізда. Тимур, закінчивши навчання, майже відразу одружився. Зі своєю майбутньою дружиною він познайомився в технікумі.
І хоч Наталя не була проти, щоб молодята жили з ними, вони все ж зняли собі квартиру.
Без Тимура стало якось набагато тихіше. Вважається, що це дівчата багато базікають, але в їхній родині саме син любив поговорити.
Слідом з гнізда вилетіла Настя, середня дочка. Вступила на навчання до університету в сусідньому містечку.
Хоч і недалеко, але щодня не наїздишся. Добре, що Насті дали кімнату в гуртожитку, тому по гаманцю це сильно не вдарило.
Хоч Тимур і допомагав Наталії, вона зайвий раз не просила в нього грошей. Розуміла, що у сина тепер сім’я, і він повинен думати про неї, а не про маму.
Тому, здебільшого, дочок Наталя продовжувала утримувати сама.
І залишилася з нею жити тільки Аня, наймолодша. Наталя сподівалася, що вона після школи залишиться з нею, буде вчитися в їхньому місті. Бо страшно їй було залишатися самій.
Багато батьків навіть чекають на цей момент: коли всі діти роз’їдуться. Але тільки не Наталя. Вона звикла до своєї родини, яка завжди була для неї надійною опорою та підтримкою.
Настя ж планувала повернутися додому після навчання. Сказала, що те місто їй не подобається, і вона знову приїде до мами. І Наталя цього чекала.
Син живе неподалік, середня дочка повернеться, молодша теж хоче залишитися тут.
Але не завжди трапляється те, що ми запланували. І іноді все відбувається навпаки.
Здавалося, ніщо не віщувало біди. Але тут Наталії зателефонував син.
— Мамо, у мене новини! Ми з Олею переїжджаємо в інше місто.
— Що?
Жінкм навіть сіла, бо ноги затремтіли.
— Так, мамо. Мені запропонували чудову роботу, і ми вирішили переїхати.
— Далеко? — лише запитала Наталя.
— До столиці.
Це було досить далеко від їхнього місця проживання. Наталі навіть захотілося розплакатися.
Зрозуміло ж, що тепер син і невістка не зможуть відвідувати її щотижня. Та що там, щотижня. Вони й щомісяця не зможуть. Дай бог, пару раз на рік.
— Мамо, ти тільки не засмучуйся, — промовив Тимур.
Жінка зібралася.
— Та що ти! Я дуже за вас рада! Це така можливість. Та й що тут ловити? Правильно ви все робите.
Вона й справді так думала. Просто сумно було.
— Ну, у тебе дівчата будуть поруч, ти не будеш нудьгувати. До того ж Настя вже закінчує університет, скоро повернеться. Ще втомишся від них.
— Звичайно, синку.
Наталя й справді почала думати, що це не трагедія. У неї ще залишилися поруч Аня й Настя.
Але буквально через тиждень зателефонувала Настя.
— Мамо! — закричала вона. — Ти не повіриш!
— Що сталося? — посміхнулася Наталя. Настя завжди була емоційною.
— Мені запропонували стажування в іншій країні! На цілий рік!
Наталя прикрила очі, переконуючи себе не плакати. Цілий рік…
А вона так чекала на повернення доньки.
— Це дуже класно! Я завжди знала, що ти молодець.
— Я така рада, мамо! Може, навіть вийде там залишитися. А якщо ні, то повернуся. Круто ж, так?
— Так, Настуня.
— Мамо, я знаю, що й Тимур їде. Тільки не засмучуйся, добре?
— Я й не думала! Для мене щастя, що у вас так все добре складається.
І Наталя навіть не здивувалася, коли молодша, Аня, сказала, що вступатиме до університету в іншому місті.
— Мамо, я подумала і зрозуміла, що не хочу вчитися тут. У нас слабкий університет.
— Роби так, як вважаєш за потрібне, доню.
Усі діти чудово розуміли, що мама дуже засмучена, хоч і не показує цього. Вони й самі були до неї прив’язані.
Але треба рухатися далі, допомагати мамі грошима, відвідувати її, але все ж прагнути до кращого життя.
Настя вже готувалася до від’їзду в іншу країну. Залишалося всього кілька днів, а ще так багато всього потрібно було встигнути.
Але в голові постійно крутилася думка, що потрібно зробити хоч щось, щоб порадувати маму.
Востаннє вона була у неї три тижні тому. Начебто й недалеко їхати, але автобусом дуже незручно. Та й часу немає… Але, з іншого боку, на маму завжди має знайтися час.
Вона зателефонувала Тимуру.
— Ви коли виїжджаєте?
— Вже через тиждень. Така метушня зараз… Стільки речей треба спакувати, всі справи завершити.
Не повіриш, ми додому, буває, тільки ближче до півночі повертаємося. Сам не розумію, що ми весь цей час робимо.
— А у мами ти давно був?
— Тижні два тому. Треба ще перед від’їздом до неї хоч на пів годинки заскочити.
— Тимо, це неправильно, — зітхнула Настя. — Це ж наша мама, найближча для нас людина. А ми ось так зірвалися з місця, і навіть толком не попрощалися.
— Що ти пропонуєш? — запитав брат.
— Треба влаштувати сімейний вечір. Я через пару днів уже відлітаю, але можу завтра приїхати, а післязавтра зранку вже додому, літак тільки ввечері.
— Добре, давай. Тільки треба ще Ані сказати, щоб у неї ніяких планів не було.
Аня цього вечора збиралася піти до подруги, але дізнавшись про те, що планують сестра і брат, все скасувала.
Мамі не говорили, це мав бути сюрприз. Настя сказала, що скоро відлітає, і часу зовсім немає. А Тимур говорив, що заскочить, як буде вільна хвилинка.
Мама нічого не підозрювала. Вона спокійно займалася своїми справами, поки її молодша дочка вдавала, ніби збирається до подруги.
— Я відкрию! — вигукнула Аня, коли пролунав дзвінок у двері. — Це до мене.
За дверима стояли Тимур із дружиною та Настя. Вони тихо увійшли в квартиру, а потім пройшли до вітальні.
Мама в цей момент поливала квіти, нічого не підозрюючи. Була впевнена, що це дійсно до Ані прийшла подружка.
— Сюрприз! — голосно вигукнули вони.
Наталя здригнулася і різко обернулася.
— Боже! Ви звідки взялися? Настя, у тебе ж завтра літак!
— Практично вночі, я встигну, — посміхнулася вона. — Ти ж не думала, що я полечу в іншу країну, не попрощавшись з усіма.
— Мої дорогі, — обійняла всіх жінка, — як же я рада.
Сьогодні все було інакше. Ніхто й не згадував про те, що скоро вони роз’їдуться в різні міста.
Сьогодні всі знову стали маленькими маминими дітьми. Улюбленими й захищеними від усіх проблем.
Перед тим, як усім вже треба було розійтися, Настя зробила спільну фотографію.
Вона надіслала її Ані й попросила роздрукувати. Щоб мама дивилася на них і пам’ятала, що вони завжди поруч.
Після такого сюрпризу Наталії й справді легше дався від’їзд дітей.
Вона зрозуміла, що не настільки важливо, як часто ви бачитеся. Набагато важливіше знати, що у тебе є близькі, люблячі люди, які щасливі самі і роблять щасливою тебе.
