— Мою квартиру? — здивовано запитала я чоловіка. — При розлученні хочеш її забрати? Ну ти й знахабнів! Не вийде…
…Важке дихання кількасоткілограмової тварини наповнювало простір гучним відлунням. Пісок під копитами чорного жеребця злітав фонтанами, осідаючи на моїх чоботях.
Я, Катерина, працювала берейтором — виправляла психіку коням, яких зіпсували дурні багатії. Робота, що вимагає сталевих нервів, миттєвої реакції та абсолютної відсутності страху.
Ілля з’явився у дверях критого манежу зовсім невчасно.
У своєму бежевому пальто з кашеміру та замшевих лоферах він був тут, серед запаху поту, шкіри та перепрілого сіна, як чужорідне тіло. Як пластикова виделка на королівському обіді.
— Катя, нам треба поговорити, — його голос, зазвичай впевнений і оксамитовий, зараз затремтів, коли вороний кінь на прізвисько Тайфун нашорошив вуха і хрипнув.
Я зупинила коня, зіскочила на пісок і, погладивши тварину по мокрій шиї, передала поводи конюху.
— Говори, — я стягнула рукавичку, витираючи лоб. М’язи гуділи приємною втомою.
Ілля скривився, оглядаючи мої бриджі в тирсі.
— Я подаю на розлучення, — випалив він, намагаючись дивитися мені на перенісся, а не в очі. — У мене є інша. Вона… вона розуміє мою тонку душевну організацію. А ти… ти вічно пахнеш гноєм.
Я хмикнула. Новина не стала ударом. Наше сімейне життя давно нагадувало їзду на кульгавій кобилі — ніби їдеш, а задоволення ніякого, одна жалість.
— Гаразд, — спокійно відповіла я. — Розлучення так розлучення. Речі збереш сьогодні?
— Не поспішай, — Ілля випрямився, поправив модний шарф. — Я нікуди з’їжджати не збираюся. Житло залишається мені.
— Моя квартира? — здивовано запитала я чоловіка. — При розлученні хочеш її забрати? Ну ти й знахабнів! Не вийде. Квартиру купила я за три роки до весілля.
— А ремонт? — вигукнув він, втрачаючи витонченість. — Я вклав туди свою душу! Я підбирав відтінки стін! Я створював ауру!
Це коштує дорожче за твої бетонні стіни. Мій адвокат сказав, що я маю право на частку.
Або навіть на всю квартиру, як компенсацію за моральну шкоду від життя з такою грубіянкою.
Він був серйозний. Цей чоловік, який за три роки шлюбу не забив жодного цвяха, вважав, що його «дизайнерське бачення» дає йому право на мою власність.
— Забирайся звідси, Ілля, — тихо сказала я. — Поки я тебе батогом не відігнала.
— Не погрожуй мені! — він поп’ятився до виходу. — Завтра ми з Глібом і Жанною приїдемо оцінити масштаб моїх вкладень.
І не смій міняти замки, житло поки що спільне за фактом мого проживання!
Він вискочив за ворота, ледь не потрапивши в калюжу.
Гліб — це його брат, слизький тип, що продає підроблені біодобавки. Жанна — мабуть, та сама «тонка натура».
Ну що ж, хочете війни — буде вам війна.
Наступного дня я вирішила зазирнути до Іллі на роботу. Він володів пафосним салоном екзотичних акваріумів.
Бізнес був гарним, але збитковим, і тримався на плаву лише завдяки грошам його старшого брата та моїм рідкісним вливанням, про що Ілля волів не згадувати.
У напівтемряві салону, підсвіченого неоном, плавали мурени й крилатки.
Ілля сидів за скляним столом, а поруч, закинувши ногу на ногу, сиділа дівчина з губами такими величезними, що вони, здавалося, жили окремим життям. Жанна.
Поруч крутився Гліб, брат Іллі, і їхній приятель Стас — вічно спітнілий, з бігаючими очима, який працював якимось “рішалою”.
— О, з’явилася господиня мідної гори, — посміхнувся Гліб, погравши ключами від машини. — Прийшла ключики віддати?
— Я прийшла подивитися в очі людині, яка вирішила, що вона безсмертна, — я підійшла до столу.
Жанна окинула мене презирливим поглядом, відпиваючи каву з крихітної чашки.
— Ілюша, це вона? — простягнула вона примхливо. — Фу, яка груба. Ілля казав, ти схожа на мужика в спідниці.
— А ти схожа на рибу-краплю, але я ж мовчу, — відрізала я.
Стас зареготав, але тут же замовк під поглядом Гліба.
— Послухай, Катя, — Гліб нахилився вперед, спираючись грудьми на стіл. — Ми серйозні люди. Ілля — творець, йому потрібна база. Ти сильна жінка, заробиш ще.
А квартиру перепишеш. Або ми зробимо так, що у тебе з’являться борги. Великі. І квартиру заберуть за них.
У кутку залу, біля акваріума з піраньями, стояла Олеся — адміністратор салону і давня подруга Іллі, яку він терпів лише через її старанність.
Вона зустрілася зі мною поглядом і ледь помітно кивнула на папку з документами, що лежала перед Глібом.
— Підробка підписів — кримінальна стаття, Гліб.
— Хто доведе? — посміхнувся Ілля. — У мене є свідки. Стас підтвердить, що ти брала у нього в борг п’ять мільйонів на розвиток своєї стайні.
— І я підтверджу, — озвалася Жанна. — Я бачила розписку.
Вся ця зграя сиділа переді мною, впевнена у своїй безкарності. Вони вважали мене простою робочою конячкою, яку можна загнати і пустити на м’ясо.
— Цікава схема, — я зробила крок ближче. — Тільки ви забули одне. Я працюю з тваринами, які важать півтонни і можуть відправити на той світ одним ударом. Я не боюся хижаків. А ви навіть не хижаки. Ви — паразити.
— Забирайся геть! — заверещав Ілля. — Завтра ми приїдемо з речами Жанни! Вона буде жити там, де я створював затишок!
Я розвернулася й пішла до виходу. Спину палили їхні липкі погляди й смішки.
— Олеся, — прошепотіла я, проходячи повз дівчину. — Дякую.
Вона непомітно сунула мені в кишеню флешку.
— Записи з камер, Кать. Як вони репетирували цю виставу.
***
Увечері того ж дня я поїхала до Ніни Петрівни. Це була мачуха Іллі, жінка сувора, але справедлива.
Вона все життя викладала ботаніку і тепер вирощувала у своїй величезній прибудові до будинку рідкісні, часто отруйні рослини.
Ілля її ненавидів, називав «відьмою», але боявся до тремтіння, бо будинок формально належав їй, а він лише чекав на спадщину.
Вологе повітря оранжереї було напоєне ароматами дурману й олеандру. Ніна Петрівна пересаджувала якусь хижу квітку.
— Приїхала, — вона не обернулася. — Вже все знаю. Ілля дзвонив. Вимагав, щоб я на тебе вплинула.
Погрожував, що віддасть мене в будинок для літніх людей, якщо не допоможу віджати квартиру.
— І що ви відповіли?
— Послала його в компостну яму, — Ніна Петрівна обтрусила руки від землі. — Катя, вони ж не відстануть.
Гліб має зв’язки з нехорошими людьми. Вони звикли тиснути на слабких. Ілля — боягуз, але за спиною брата він почувається левом.
— Я не слабка, Ніно Петрівно.
— Сила буває різна, дівчинко. Ти звикла до чесної сили. Тварина не зрадить, не підставить. А ці… вони гниль. З гниллю не можна домовлятися. Її треба випалювати.
У цей момент скляні двері оранжереї з гуркотом розчинилися. На порозі стояв Ілля, вже добряче захмілілий, а за ним, немов тінь, маячив Стас.
— Ага! Змова! — закричав Ілля, розмахуючи руками. — Стара відьма і кінська дівка! Обговорюєте, як позбавити мене майбутнього?
Ілля зробив крок уперед і штовхнув горщик із рідкісною папороттю. Кераміка розлетілася з жалюгідним дзвоном. Земля розсипалася по плитці.
— Геть, — тихо сказала Ніна Петрівна.
— Сама геть! — Ілля схопив секатор зі столу. — Це мій дім! Моя спадщина! Ви обидві тут ніхто! Я приведу сюди Жанну, вона зробить тут спа-салон! Викину твої віники на смітник!
Стас стояв біля дверей, посміхаючись і блокуючи вихід.
У мені щось клацнуло. Не було страху, не було «жіночої мудрості», що закликає до терпіння. Була тільки злість.
Я бачила не чоловіка, а нахабне створіння, зарозумілу тваринку, яка псує чуже і кусає руку, що годує.
— Поклади секатор, — мій голос пролунав низько, майже як рик.
— А то що? — Ілля зробив крок до мене, замахуючись. — Вдариш?
Я не стала бити. Я зробила крок назустріч, різко, як випад кобри, і вирвала у нього інструмент, викручуючи кисть. Ілля завив і впав на коліна.
— Ай! Ти що робиш, дурепо?!
— Стас, — я повернулася до «друга», не відпускаючи руку чоловіка. — Хочеш перевірити, як швидко я можу перетворити твоє обличчя на відбивну?
Той перестав посміхатися. У моїх очах він побачив те, чого не очікував від інтелігентної на вигляд жінки — готовність йти до кінця. Він поступився назад і вискочив за двері.
Я нахилилася до вуха Іллі:
— Ще раз з’явишся тут, ще раз підвищиш голос на Ніну Петрівну — я забуду, що ми були одружені. Ти, свиня, зрозумів?
Він часто кивав головою, розмазуючи соплі по обличчю. Я відштовхнула його руку. Він підхопився й втік, викрикуючи прокльони.
— Ну ось, — зітхнула Ніна Петрівна. — А я ж казала їм, що ти не слабка. Тепер вони остаточно озвіріють. Чекай на гостей, Катя.
***
Це було місце сили Гліба. Величезний бокс, перероблений під щось середнє між офісом і складом контрафакту.
Мене викликали туди «на переговори». Я поїхала. Сама. Я знала, що це нерозумно, але бігати й ховатися я не вміла.
Усередині пахло машинним мастилом і тютюном.
Гліб сидів на шкіряному дивані, Жанна полірувала нігті, Ілля, з перебинтованою рукою (мабуть, для драматизму), нервово ходив з кутка в куток. Стас підпирав двері.
— Ти перейшла межу, Катя, — почав Гліб без прелюдій. — Напад на чоловіка. У нас є довідка. Ми тебе посадимо, або ти підписуєш дарчу на пів квартири.
— Ви хворі? — щиро здивувалася я. — Через однокімнатну в спальному районі ви влаштовуєте увесь цей цирк?
— Справа не в квартирі, — процідила Жанна. — Справа в принципі. Ілюша не повинен йти переможеним. Він чоловік!
— Він ганчірка, — констатувала я.
Ілля знову заверещав і кинувся на мене. Я чекала цього. Рефлекси спрацювали швидше за думку.
Я схопила його за груди, сорочка з тріском лопнула, ґудзики посипалися на бетонну підлогу. Я струснула його так, що в нього клацнули зуби.
— Відпусти його! — закричав Гліб, підхоплюючись.
— Сидіти! — гримнула я своїм командним голосом, яким зупиняла коней.
Від несподіванки й децибелів Гліб плюхнувся назад на диван. Я штовхнула Іллю на купу старих шин.
— Ви думаєте, я буду плакати? Благати? — я оглянула їх поглядом. — Я щодня заходжу в клітку до звірів, які можуть мене знищити. Ви для мене — ніщо.
— Хапайте її! — верещала Жанна, ховаючись за спиною Гліба.
Стас рушив на мене. Я схопила важкий гайковий ключ, що лежав на верстаті. Вага металу в руці заспокоювала.
— Тільки спробуй, — я посміхнулася, і ця посмішка, мабуть, була страшною. — Я тобі коліно розтрощу. Ненароком. З метою самооборони. На все життя залишишся інвалідом.
Стас завмер. Гліб, бачачи, що ситуація виходить з-під контролю, змінив тактику.
— Гаразд, гаразд, психована. Заспокойся. Ми подамо до суду. По-цивілізованому.
— Ось і подавайте, — я кинула ключ на підлогу. Гуркіт змусив їх здригнутися. — І тільки спробуйте наблизитися до мого будинку.
Я вийшла, грюкнувши металевими дверима. Я знала, що вони не підуть до суду. У них немає підстав. Вони підуть ва-банк.
***
Субота. День, коли я планувала відпочити. Але в замок вставили ключ. Рідний ключ, який Ілля так і не віддав.
Двері відчинилися, і в мій передпокій увірвалася вся компанія. Ілля, Гліб, Стас і Жанна.
У Жанни в руках були коробки, у хлопців — якісь інструменти.
— Сюрприз! — вигукнув Ілля. — Ми вирішили, що Жанні тут буде зручніше. А ти поки що поживеш на кухні, поки ми не розберемося.
Вони почали заносити речі. Гліб штовхнув мене плечем, проходячи до вітальні. Жанна почала зривати мої штори.
— Фу, який колір, — морщилася вона. — Ілля, викинь цей мотлох.
Це був мій дім. Моя фортеця. І вони оскверняли її своєю присутністю, своїм брудним взуттям, своєю нахабністю.
Чаша терпіння не просто переповнилася, вона вибухнула.
Я зачинила вхідні двері й повернула засувку. Ключ поклала в кишеню джинсів.
— Що, зачинилася з нами? — посміхнувся Стас. — Дурна баба.
Я повільно закатала рукави фланелевої сорочки. Більше ніяких розмов. Ніякої дипломатії.
— Ілля, — тихо покликала я.
Він обернувся, тримаючи в руках мою улюблену вазу.
— Що?
Я підійшла до нього впритул. У їхніх очах я читала глузування, вони були впевнені, що чисельністю задушать мене.
Але вони забули, що в замкнутому просторі один розлючений звір страшніший за зграю шакалів.
Я вибила вазу з його рук, але не дала їй впасти, перехопивши в повітрі, і з розмаху опустила її на голову Іллі.
Ні, вона не розбилася (хороша кераміка), але звук був глухий і страшний. Ілля звалився.
— Ти що, здуріла?! — Гліб кинувся до мене.
Я зустріла його своєю ногою в живіт. Гліб зігнувся навпіл, хапаючи ротом повітря.
Я схопила його за волосся і з силою притиснула обличчям до комода.
— А-а-а! — верещала Жанна.
Стас спробував схопити мене ззаду. Це була помилка. Я виросла в селі, я тягала мішки з вівсом.
Я перехопила його руку, рвонула на себе і, використовуючи інерцію, жбурнула його через стегно на журнальний столик. Столик розлетівся на друзки.
У кімнаті запанував хаос. Жанна намагалася відчинити двері, ламаючи свій манікюр, і верещала до ультразвуку.
Ілля, хитаючись, підвівся. У його очах був жах безпорадності.
— Катя, не треба! — заскиглив він, прикриваючись руками.
— Треба, милий, — прохрипіла я.
Я накинулася на нього. Вчепилася в його дизайнерський піджак і рвонула так, що тканина затріщала і лопнула по шву.
Я трясла його, лязгала долонями по щоках, по плечах, штовхала.
— Це мій дім! — кричала я, і від мого голосу деренчали шибки. — Мої стіни! Моє життя!
Я схопила Жанну за комір її дорогої шуби й потягла до виходу.
Вона пручалася, дряпалася, але я була зараз сильнішою за будь-кого з них. Я відчувала себе так, ніби в мені прокинувся берсерк.
Відчинивши двері, виштовхнула її на сходовий майданчик. Слідом полетів Стас, кульгаючи й тримаючись за спину.
Гліб виповз сам, намагаючись не дивитися в мій бік. Залишився Ілля. Він втиснувся в кут, прикриваючись клаптями піджака.
— Катя… — пискнув він.
Я підійшла до нього. Дихання збилося, руки горіли, суглоби пекли. Але я відчувала неймовірну легкість.
— Знімай штани, — наказала я.
— Що? — він витріщив очі.
— Штани знімай. Вони куплені на мої гроші. І геть!
Ілля, схлипуючи, тремтячими руками розстебнув ремінь. Він залишився в одних трусах у горошок. Виглядало це жалюгідно й безглуздо.
— Біжи, Ілля. Біжи швидко. А то я дістану батіг.
Я виштовхнула його у під’їзд слідом за іншими.
Сусідка баба Маша, яка виглянула на шум, перехрестилася, побачивши напівголого Іллю, що біг вниз по сходах, і його свиту, яка кульгала слідом.
— Щури, — сказала я в порожнечу і зачинила двері.
Адреналін спадав.
Через тиждень вони спробували сунутись знову, але вже з поліцією.
Однак відеозапис з флешки Олесі, де вони обговорюють підробку документів і план шантажу, швидко охолодив запал правоохоронців.
Гліб отримав умовний термін за шахрайство в іншій справі (карма наздогнала), Жанна знайшла собі нового «татуся», а Ілля…
Кажуть, він живе у батьків в однокімнатній квартирі й боїться підходити до жінок, які говорять голосніше за шепіт.
А я? Я зробила ремонт. Перефарбувала стіни в той колір, який подобається мені. І завела собаку. Величезного мастифа. Про всяк випадок.
