— Дівчино, можна хоча б половину упаковки? — Анна Павлівна підсунула до віконця жменю монет.
Фармацевт похитала головою, не піднімаючи очей від монітора.
На прилавку лежав білий пакетик з таблетками від тиску — тридцять штук, як прописав кардіолог.
Анна Павлівна перерахувала дрібні гроші ще раз. Не вистачало вісімдесяти гривень. У кишені завибрував телефон. На екрані висвітилося «Наталка».
— Мамо, — схлипнула дочка в трубку. — У Колі температура третій день. Антибіотики закінчилися.
Анна Павлівна відійшла від віконця, пропускаючи наступного покупця. Серце кольнуло під лівою лопаткою.
— А Вітя? Зарплату ж вчора мали дати…
— Затримують. Мамо, я не знаю, що робити. Старша теж вже кашляє.
Анна Павлівна згребла монети назад у гаманець. Таблетки залишилися лежати за склом.
— Зараз перекажу, — сказала вона, виходячи з аптеки на морозне повітря.
***
Анна Павлівна повернулася додому промерзла. Руки тремтіли, коли вона знімала старе пальто з облущеними ґудзиками.
У передпокої пахло вогкістю — батареї ледь гріли, вона економила на опаленні.
На кухні вона дістала бляшану коробку з-під печива. Всередині лежали зім’яті купюри і жменя монет — недоторканний запас.
Висипала все на клейонку, перерахувала. Тисяча двісті. До пенсії ще тиждень.
Телефон знову задзвонив.
— Мамо, переказ отримала, — голос Наталі звучав уже бадьоріше. — Дуже тобі дякую. Я тобі все поверну, як тільки Вітя зарплату отримає.
— Не треба, донечко. Головне, щоб дітки одужали.
— Мамо, а ти свої ліки купила? Ті, від тиску?
Анна Павлівна помовчала, дивлячись на порожню коробку.
— Купила, звичайно. Та й у мене ще з минулого місяця залишилися.
Поставила чайник, кинула в чашку половину ложки цукру. Пакетик заварювала вже втретє — вода ледь забарвилася.
Тридцять років тому вона вела перший клас. Наталка тоді вчилася в п’ятому, вічно бігала до матері в учительську.
— Мамо, Свєтка мене спеціально штовхнула! — ридала дівчинка, сховавшись у материнському подолі.
— Ну що ти, сонечко. Напевно, випадково. Давай я поговорю з нею.
— Всі мене ненавидять! У всіх виходить, а у мене ні!
Анна Павлівна втішала, гладила по голові. Вдома дівчинка теж часто плакала — уроки давалися важко. Мати сиділа поруч, пояснювала математику.
Валера із Сашком у цей час носилися по шкільному двору з хлопчаками. Додому приходили з розбитими колінами, самі мили ранки під краном.
У старших класах підробляли — Валера вантажником на ринку, Сашко розклеював оголошення. На випускний костюми купили на свої гроші.
Після школи Наталка вступила до торгового технікуму. Через місяць зателефонувала:
— Мамо, тут за гуртожиток треба платити. Півтори тисячі.
Анна Павлівна зняла з книжки. Потім ще — на підручники, на проїзний, на зимові чоботи. На другому курсі Наталка кинула навчання.
— Там такі злі викладачі, — скаржилася вона матері. — Спеціально завалюють.
Влаштувалася продавчинею, через пів року звільнилася. Потім касиркою.
Валера у цей час уже працював на будівництві, знімав кімнату. Сашко навчався у вечірньому інституті, вдень лагодив комп’ютери.
Обидва приїжджали до матері з продуктами, грошей не просили — навпаки, намагалися їй залишити.
У двадцять Наталка зібралася заміж за Вітю, водія маршрутки. Перед весіллям прийшла до матері:
— Мамо, мені сукня потрібна. Не в старому ж іти в РАГС.
Анна Павлівна взяла кредит — п’ятдесят тисяч. Виплачувала два роки.
Коли народилася Маша, Наталка дзвонила щодня:
— Мамо, памперси скінчилися. Мамо, суміш потрібна, грудного молока мало. Мамо, коляска зламалася.
Потім народився Коля. Дзвінки почастішали:
— Мамо, Колі потрібна курточка, зі старої виріс. Машу на танці віддати хочу — дві тисячі на місяць. У Віті з роботою проблеми, звільнили з маршруту.
Пів року тому Наталка прийшла з новою ідеєю:
— Мамо, давай я буду зберігати твою картку у себе. Щоб ти не хвилювалася, не ходила нікуди. Я буду купувати продукти, оплачувати комунальні послуги.
Заодно не доведеться тебе постійно просити — сама візьму, скільки потрібно на дітей, а тобі все необхідне куплю.
— Ой, донечко, яка ти турботлива!
Перший місяць дочка дійсно приносила пакети з магазину. Потім все рідше.
Гроші танули, а в холодильнику залишалися тільки макарони і хліб.
У вітальні запрацював старий телевізор. Анна Павлівна закуталася в плед на продавленому дивані.
Під подушкою сховала порожню упаковку від таблеток — сини завтра приїдуть, не треба їх засмучувати.
***
Вранці пролунав дзвінок у двері. Анна Павлівна зітхнула — знову доведеться виправдовуватися перед сином, чому немає грошей.
Накинула халат поверх нічної сорочки, поспішила відкрити.
— Мамо, це я.
Валерій стояв на порозі з пакетом продуктів. Обійняв матір, і руки його завмерли на її спині.
— Ти чого так схудла?
— Та де там, Валеро. Просто халат широкий.
Він пройшов на кухню, відкрив холодильник. На середній полиці лежали два яйця і підсохлий шматок хліба. Більше нічого.
— Мамо, що відбувається?
— Я просто не встигла в магазин сходити. Наталка ввечері обіцяла привезти продукти.
— Наталка? — син нахмурився. — У неї ж твоя картка?
— Ну так. Вона допомагає мені.
Валера мовчки почав викладати продукти з пакета. Молоко, сир, курку, овочі.
Через два дні приїхав Сашко. Поки мати готувала чай, він помітив на столі квитанцію з аптеки — анальгін за двадцять гривень.
— Мамо, а де твої ліки від тиску?
— Які ліки? — Анна Павлівна занепокоїлася, ховаючи квитанцію.
— Доктор же прописав. Я сам з тобою був на прийомі.
— Ой, Сашко, не треба. Я почуваюся добре.
— Мамо, Наталка забирає твої гроші?
— Що ти таке говориш? — голос Анни Павлівни затремтів. — Їй важко. Не треба її чіпати, синку.
Сашко взяв матір за руки:
— Вона тебе обкрадає.
— Ні! У неї діти хворіють. Їй важко. Не чіпайте Наталку, прошу вас!
Анна Павлівна заплакала. Їй було соромно — соромно, що сини дізналися, соромно, що не може захистити дочку, соромно, що сама дозволила всьму цьому відбутися.
Але відмовити Наталі вона не могла. Це ж її дівчинка, її молодша.
***
Після розмови з матір’ю брати зустрілися у Валерія. Сашко сидів на кухні, крутив у руках чайну ложку.
— Треба їхати до Наталки прямо зараз, — сказав він. — Поки мама не попередила.
— Поїхали, — Валера взяв ключі від машини.
Наталя жила на іншому кінці міста. Двері відкрила не відразу — накидала халат.
— О, братики приїхали! — посміхнулася вона, але очі залишилися настороженими. — Проходьте.
На Наталії були нові домашні капці з хутром. Нігті блищали свіжим лаком — бордовим, з блискітками. Волосся пахло фарбою, каштанові пасма рівно лежали на плечах.
У вітальні на журнальному столику стояла коробка бельгійських цукерок. Поруч — вазочка із натуральним зефіром.
Валера впізнав упаковку — бачив таку в дорогому супермаркеті майже за чотириста гривень.
— Чаю хочете? — Наталя засуєтилася. — У мене якраз і тортик є.
— Не треба чаю, — Валерій сів на диван. — Де мамина пенсія?
— Що? — Наталя завмерла з чайником у руках.
— Карту давай, — Сашко простягнув руку.
— Ви що, з глузду з’їхали? Я мамі допомагаю! Продукти купую!
— Які продукти? У неї в холодильнику два яйця і все…
— Це брехня! — Наталя схлипнула. — Я вчора їй курку привозила!
— Сестричко, досить, — Валера встав. — Картку.
Наталя розридалася, сіла на диван.
— Ви жорстокі! У мене діти хворіють! Чоловік не працює! А ви… ви!
— Чоловік на маршруті щодня, — спокійно сказав Сашко. — Я перевірив.
Наталя підняла на нього червоні від сліз очі. Встала, пішла в спальню. Повернулася з банківською карткою, кинула її Валерію.
— Забирайте! Нехай мама від голоду мучиться, раз ви такі! Їй же важко по магазинам…
— Ми самі будемо допомагати мамі, — Валера сховав картку в кишеню. — І тобі більше грошей вона не дасть.
— Побачимо, — прошипіла Наталя, зачиняючи за ними двері.
У машині брати мовчали. Обидва розуміли — це не кінець.
***
Наталя увірвалася до квартири матері наступного ранку. Не подзвонила — використала свій ключ.
Анна Павлівна стояла біля плити, варила кашу із запасів, які привіз Валера.
— Ти їх нацькувала на мене! — Наталя кинула сумку на стілець. — Своїх синочків!
— Наталонька, я нічого їм не говорила…
— Брешеш! Вони самі б не приїхали! Ти їм поскаржилася!
Анна Павлівна вимкнула плиту, руки тремтіли. Наталя стояла посеред кухні — обличчя червоне, туш розмазалася.
— Ти мене зрадила, мамо! Вибрала їх, а не мене! Я твоя дочка, а ти дозволила їм мене принизити!
— Я нікого не вибирала, донечко…
Наталя схлипнула, але очі залишалися злими:
— Знаєш що? Раз ти така, нехай твої улюблені сини тобі і допомагають. А мої діти тебе більше не побачать!
— Наталка, не треба! — Анна Павлівна схопилася за край столу. — А онуки тут до чого?
— До того! Не хочеш допомагати мені — не побачиш їх. Нехай забудуть, що у них є бабуся!
Наталя вибігла, грюкнувши дверима так, що задзвенів посуд.
Анна Павлівна опустилася на табуретку. Вона сиділа, дивлячись в одну точку. Сльози капали на клейонку.
У квартирі стояла тиша — така густа, що дзвеніло у вухах. На холодильнику висіли фотографії онуків — Маші та Колі. Тепер вона їх не побачить.
***
Минув місяць. Анна Павлівна стояла біля банкомату, тримаючи в руках свою картку.
Пенсія прийшла вчора — сім тисяч. Зняла чотири, решту залишила на ліки.
В аптеці купила все за списком доктора. Фармацевт посміхнулася:
— Анна Павлівна, давно вас не бачила.
— Та ось, вирішила здоров’ям зайнятися.
Вдома Валера лагодив кран на кухні. Інструменти розклав на газеті, вода більше не капала.
— Мамо, напиши список, що купити. Завтра після роботи заїду.
— Дякую, синку. Мені б хліба, молока…
— Мамо, нормальний список. Що хочеш — м’ясо, фрукти, рибку якусь…
Анна Павлівна зніяковіла. Тридцять років вчила дітей, а попросити допомоги для себе так і не навчилася. Написала на листочку: курка, яблука, сир.
Вечорами вона сідала біля вікна з чашкою чаю — тепер нормального, не з пакетика третьої заварки.
У дворі гралися діти. Маші було вісім, Колі — шість. Може, вони якраз зараз роблять уроки. Або дивляться мультики.
Телефон мовчав. Наталя не дзвонила. Фотографії онуків на холодильнику пожовкли по краях — старі, річної давності. Маша там ще без передніх зубів посміхається.
Анна Павлівна відвернулася від вікна. У грудях тягнуло, але не від тиску. Таблетки від цього болю не придумали.
***
Через тиждень після того вечора біля вікна пролунав тихий стукіт.
Анна Павлівна відчинила — на порозі стояла Маша. Шкільний рюкзак сповз з одного плеча, щоки почервоніли.
— Бабусю, — прошепотіла дівчинка, озираючись. — Я сумую. Мама заборонила, але я все одно прийшла.
Анна Павлівна притиснула онуку до себе, вдихнула запах дитячого шампуню.
— Машо, рідна, заходь швидше.
На кухні дістала з буфета банку полуничного варення — берегла з літа. Поставила чайник, нарізала батон.
Маша скинула куртку, сіла на своє місце біля вікна.
— Бабусю, а чому мама більше не дозволяє мені до тебе ходити?
— Ми трохи посварилися. Дорослі іноді сваряться.
— А ви помиритеся?
Анна Павлівна погладила онуку по голові — волосся м’яке, з двома хвостиками.
— Можливо, сонечко.
Маша розповідала про школу — отримала хороші оцінки з математики, побилася з Петровим через гумку. З’їла три шматки хліба з варенням.
— Мені час, — дівчинка одягла рюкзак. — Мама з роботи скоро прийде.
Біля дверей обернулася:
— Я буду приходити, бабусю. Навіть якщо мама буде сварити. По середах у мене англійська до четвертої, потім до тебе можна.
Анна Павлівна зачинила двері, притулилася до них спиною. На столі залишилися крихти, чашка з недопитим чаєм. Посміхнулася.
Та ниточка, що пов’язує їх з Машею, виявилася міцнішою за дорослі образи.
