– До ранку вкоротиш, ти ж вмієш, — Оксана поставила пакет мені під ноги.
Там лежали речі якихось її подруг. Усі — з примітками, що саме й де треба зробити.
– Оксано, але я… — почала я, та вона мене вже не чула.
– Потім, Віро, потім, — відмахнулася вона. – Усе, бувай, я побігла!…
…Мене звати Віра, і я шию все життя, але не заради грошей. Заробляю я іншим: показую людям квартири, торгуюся за них, воджу майбутніх господарів по кухнях і балконах. Робота нервова, до вечора голова аж гуде.
А швейна машинка в мене — для душі. Стара, ще мамина, з ножною педаллю, важкенька, з чавунним корпусом у дрібних подряпинах.
Сідаю за неї пізно увечері, коли телефон нарешті замовкає, присуваю ближче торшер і шию собі спідницю чи сорочку чоловікові — суто для власного задоволення.
Мама привчила мене до машинки з дитинства: спочатку я шила клаптики для гарячого на кухню, потім наволочки. А згодом дійшло й до суконь.
Для мене це відпочинок, хобі. І головне — я шию тільки тоді, коли сама того хочу.
Оксана — рідна сестра мого чоловіка Леоніда. Струнка, доглянута, сміється голосно й різко — у кафе на неї завжди обертаються.
Одягається дорого, але вишукує знижки й купує речі, навіть не дивлячись на розмір, а потім ходить і скаржиться, що все на ній висить або, навпаки, тисне під пахвами.
Почалося все по-родинному й доброзичливо. Навесні вона купила собі на день народження дорогу сукню з тонкої вовни. Але сиділа вона на ній як мішок.
Прибігла засмучена, ледь не в сльозах: викинути шкода, а носити неможливо. Я за кілька вечорів виправила виточки, підшила поділ, підігнала в талії. Сукня сіла як ушита.
Зовиця крутилася перед дзеркалом, обіймала мене й називала «золотими ручками». Мені й самій було приємно. Ну хто ж знав, чим усе це обернеться…
За тиждень вона знову прийшла з пакетом. Я навіть зраділа — думала, знову щось її, домашнє.
— Вірочко, тут дрібнички, — Оксана вивалила на диван штани, об’ємний піджак і спідницю з блискітками. — Не дивись, що це не моє. Це Ритчине, з роботи.
Я їй сказала, що в мене невістка шиє, то вона одразу й завищала від радості. Ось, дивись: штани треба підшити, піджак ушити, а спідницю з боків відпустити. До п’ятниці треба впоратися, у нас корпоратив.
Я мовчала. Якась Ритка. Корпоратив. До чого тут я і мій п’ятничний вечір, який я планувала провести за власною блузкою?
– Оксано, я взагалі-то працюю у будні, – зауважила я.
– Та це ж на пів години роботи! – вона підморгнула. – Ну що тобі, важко?
Я взяла штани, роздивилася. Пів години? Тут і півтори навряд чи вистачить. А з піджаком я взагалі просиділа до ночі: підкладка сипалася, плечі були скроєні криво, ґудзики трималися на чесному слові.
Але зробила. І не з жалю до тієї Ритки, а просто щоб не зчиняти зайвих суперечок і зберегти спокій у родині.
У нас із Льонею родичів небагато, тож сваритися через штани чужої людини зовсім не хотілося.
У п’ятницю Оксана заскочила, кинула речі у фірмовий пакет і поцілувала повітря біля моєї щоки.
— Ой, дякую, люба! Ритка тобі шоколадку передавала, але я в машині забула. Наступного разу завезу.
Я не планувала жодного «наступного разу». Ці слова мені одразу не сподобалися, але я відмахнулася. Хтозна, що людина бовкне зопалу.
Але «наступний раз» настав, і дуже швидко. І пакет цього разу був зовсім не маленьким. У ньому лежали сукні, кофти, якісь штани зі стрілками — усе чуже, з чужих шаф.
– Тут дівчата зібрали, – діловито пояснила зовиця. – Ну я ж не могла відмовити, вони знають, що в мене майстриня під боком.
Вірочко, це все треба підготувати до наступних вихідних. У Олени весілля в племінниці, у Тамари теж якийсь захід… Ну й оцього мого сарафана глянь. Добре?
Я сіла на пуф. У грудях стислось, аж дихати стало важко.
– Оксано, ти мене хочаб раз запитала, чи маю я час і бажання це робити? – тихо мовила я. – Тут роботи на два тижні без вихідних.
— Ой, ну почалося, — вона закотила очі. — Машинка ж стоїть, електрика копійчана, що це тобі коштує? Ти ж сама казала, що це тобі в радість. Чи хитрувала?
— Ні, не хитрувала, — відповіла я. — Гаразд, зроблю.
Я шила ночами. Вдень крутилася на показах і торгах, удома готувала їжу й мила посуд, а коли Льоня засинав, сідала за машинку.
З Олениної спідниці з блискітками на підлогу сипалася дрібна колюча стружка — я потім ті блискітки годинами вибирала з килима пальцями. Тамарина кофта взагалі розходилася по швах.
Свою вишневу блузку — яку почала ще навесні, під колір тієї, що згодом пошила свекрусі, — я так і не чіпала. Руки не доходили до власного одягу.
Вона висіла на плічках біля дзеркала недошита, з одним рукавом, і щоночі ніби дивилася на мене з докором.
У суботу забігла Світлана, моя подруга. Вона озирнулася в передпокої й ахнула:
— Віро, ти що, ательє відкрила? Тобі хоч платять за це?
— Та ну, — відмахнулася я. — По-родинному. Це знайомі Оксани.
Світлана сіла й підперла щоку кулаком:
— Слухай. У тебе пальто третій рік із відірваною підкладкою у шафі висить, я ж бачила. А ти всіляким знайомим спідниці шиєш ночами. Тобі самій не смішно?
Мені було не смішно. Мені було гидко й соромно — навіть не знаю за що саме.
Тоді я вперше спіймала себе на думці: а що, як зібрати всю цю купу, відвезти й вивалити Оксані під двері — так само, як вона вивалює це мені?
Спіймала себе на цій думці й злякалася. Родина ж усе-таки, так не личить робити.
Невдовзі ми святкували день народження свекрухи. Я подарувала їй блузку. М’який вишневий крепдешин, комір-стійка — усе, як вона любить.
Свекруха ахнула, приклала її до себе перед дзеркалом і розцілувала мене в обидві щоки.
За столом панувала тепла, гомінка атмосфера. І саме тоді Оксана, трохи захмелівши, підняла тему моєї роботи.
– А що ви думаєте, хто це нашу Віру завалює замовленнями? – заявила вона на всю кімнату. – Я! А щоб руки не забували швейну справу! Речей багато, так. Але що робити?
Її рієлторська діяльність, самі знаєте, то повно, то порожньо. Хай підробляє потихеньку, я ж від душі, по-родинному допомагаю!
За столом схвально закивали. Свекруха погладила мене по руці:
– І справді, Вірочко, ручки в тебе золоті, гріх їм без справи бути.
Я сиділа й відчувала, як палають щоки, а під ложечкою все стискається у тугий клубок. І річ була не лише у її зверхніх словах.
Незадовго до застілля одна з родичок шепнула мені на вухо дещо цікаве. Виявляється, Оксана випадково обмовилася, що бере з подруг гроші за підгонку речей, а мені віддає їх «по дружбі».
Влаштовувати скандал за столом я не стала — навіщо псувати свекрусі свято? Але що робити далі, вирішила чітко.
Наступного ранку я склала в пакет усі привезені Оксаною речі, до яких навіть не торкалася. Дошила тільки її власну сукню.
Завезла пакет до зовиці й подзвонила у двері. Вона відчинила майже одразу.
– Забери, – я простягнула їй пакунок. – Тут усе як було. Ось твоя сукня, її я дошила, носи на здоров’я. А решту — у майстерню: за гроші, за попереднім записом і з приміркою.
Вона здивовано витріщила очі:
— Ти що? Яка майстерня, ми ж свої…
— Свої, — кивнула я. — Своїм я шию тоді, коли сама маю бажання. А працювати за вказівками, з дедлайнами, та ще й коли на мені наживаються… Це не до мене.
Вона намагалася щось заперечити, але я не слухала — просто повернулася й пішла.
З того часу минуло три місяці. Оксана розповідає всім родичам, що я просто «зазналася».
Зі мною вона навіть не вітається і вважає, що я підставила її перед подругами. Ну що ж, нехай думає й базікає що завгодно.
А я нарешті підшила своє пальто з відірваною підкладкою. І живу тепер абсолютно щасливо.
