— Квартира залишається моєму синові, адже він за неї платить! Геть звідси! Я констатую факт, Ірино. Тобі тут більше немає місця. Віддай ключі й їдь до матері.
Галина Петрівна стояла посеред вітальні, склавши руки на животі. На ній була незмінна в’язана жилетка гірчичного кольору та об’ємне бурштинове намисто, яке тихо клацало при кожному її русі.
Біля ніг свекрухи височіли три чорні будівельні мішки на сто двадцять літрів.
Ірина зупинилася в дверях. Вона щойно відпрацювала зміну в друкарні.
Від її волосся йшов ледь вловимий запах розчинника та свіжої фарби, а на вказівному пальці красувалася синя пляма від бракованого картриджа.
Спина нестерпно нила після восьми годин на ногах.
— Добрий вечір, Галино Петрівно, — Ірина засунула руки в кишені куртки. — А чому будівельні мішки? Для побутового сміття вони завеликі.
— Тому що вони щільні. Я звикла робити все ґрунтовно, — відрізала свекруха. — Твої речі вже там. Сортувала за сезонами.
Зимове — у лівому, літнє — у правому. Взуття я склала окремо, у пакети з супермаркету, щоб не забруднити одяг.
Ірина перевела погляд углиб кімнати. Там, у комп’ютерному кріслі перед мерехтливим монітором, сидів Артем.
Він був одягнений у свій улюблений велюровий піджак, який носив навіть удома, вважаючи, що це налаштовує його на творчий лад.
Зараз «митець» старанно вдавав, що його тут немає: швидкими рухами клацав мишкою, втупившись у порожній екран програми.
— Артеме? — покликала Ірина. — Ти нічого не хочеш мені сказати?
Артем здригнувся. Мишка завмерла. Він неохоче обернувся, уникаючи погляду дружини.
— Іро, ну ти зрозумі-і-ій, — протягнув він, потираючи перенісся. — У нас давно все токсично. Ти постійно тиснеш на всіх.
Мені потрібен ресурс для розвитку, а ти приземлюєш мене своїми побутовими причіпками. Я просто вигорів у цих стосунках.
— Вигорів? — Ірина трохи нахилила голову.
Вона згадала, як останні півтора року Артем прокидався ближче до обіду. Замовляв доставку готової їжі, яку оплачувала вона зі своєї картки, і сідав шукати референси для своїх 3D-моделей.
За весь цей час він не довів до кінця й не продав жодного проєкту. Щоразу знаходилася причина: замовник нічого не тямить у мистецтві, програма зависла, немає натхнення.
— Саме так, — переконливо втрутилася Галина Петрівна. Вона зробила крок уперед, затуляючи собою сина. — Хлопець абсолютно виснажений.
Ти перетворила його життя на суцільний стрес! Йому потрібна жінка, яка створить міцний тил. А ти вічно пропадаєш за своїми верстатами.
Приходиш зла, втомлена, пахнеш хімією. Яка від тебе користь родині? Ні затишку, ні підтримки, нічого.
— Давайте уточнимо, — рівно промовила Ірина.
— Тобто ви вирішили розійтися. Ініціатива ваша, Артеме. Правильно?
— Ну так, — буркнув чоловік, знову відвертаючись до монітора. — Мама має рацію, нам краще розійтися. Без скандалів, цивілізовано.
Ти просто забираєш речі й йдеш. Я навіть готовий віддати тобі ту мультиварку, яку ми купували на річницю.
— Як благородно, — посміхнулася Ірина.
Галина Петрівна поправила намисто.
— Я переїжджаю сюди, — оголосила вона тоном голови комісії. — Артемові потрібне правильне харчування й спокійна обстановка для роботи.
Я здам свою квартиру в області й вестиму тут господарство. Тож не затримуй нас. Ключі на тумбочку, будь ласка.
Ірина мовчала.
Вона дивилася на чоловіка, який відводив погляд, і на свекруху, впевнену у своїй абсолютній правоті.
Образа навіть не встигла з’явитися — її миттєво витіснив холодний професійний розрахунок. Той самий, з яким Ірина зазвичай перевіряла макети перед відправкою до друку.
Помилка в макеті коштує грошей. Помилка в житті обходиться набагато дорожче.
— Квартира, отже, залишається за Артемом? — не запитала, а ствердно промовила Ірина.
— Зовсім неправильне запитання, — Галина Петрівна поблажливо посміхнулася. — Квартира не просто залишається за ним. Він її оплачує!
Мій син багато працює, заробляє пристойні гроші, а ти живеш тут на всьому готовому. Я ж знаю розцінки у вашій поліграфії — копійки. Вам вистачає лише на проїзд.
Ірина підняла брову й поглянула на Артема.
Той різко закашлявся й почав гарячково набирати щось на клавіатурі, хоча на екрані було відкрито лише порожній робочий стіл.
Ірина все зрозуміла. Хлопчик увесь цей час розповідав мамі казки про свої величезні гонорари. Хвалився уявними доходами, щоб не виглядати невдахою в очах матері, яка його обожнювала.
А Галина Петрівна щиро вірила, що її геніальний син утримує цю невдячну жінку.
— Фактично, — Ірина повільно розстебнула куртку, — ви хочете, щоб я залишила помешкання просто зараз.
— Саме так, — кивнула свекруха. — Я викликала тобі таксі. Воно приїде за п’ятнадцять хвилин. Номер машини прийде мені на телефон. Я все організувала.
— Чудово.
Ірина пройшла повз Галину Петрівну просто до кухонного гарнітура. Вона відкрила верхню шафку, дістала кавоварку, яку купила на торішню премію, і акуратно поставила її на обідній стіл.
Потім підійшла до підвіконня й взяла мікрохвильовку.
— Що ти робиш? — нахмурилася Галина Петрівна.
— Забираю своє, — спокійно відповіла Ірина. — Речі ви мені вже люб’язно спакували в мішки. Залишилася техніка.
Вона попрямувала до кімнати, до комп’ютерного столу чоловіка. Там, блимаючи зеленими діодами, стояв величезний чорний роутер із чотирма антенами.
Артем влаштував грандіозну істерику пів року тому, вимагаючи підключити гігабітний інтернет для «важких рендерів». Обладнання та тариф Ірина оплатила зі своєї картки, витративши чималу суму.
Вона спокійно потягнулася й висмикнула шнур живлення з розетки. Зелені вогники згасли.
— Гей! Ти що робиш?! — вискнув Артем, підскочивши на стільці. — У мене мережа зникла!
Ірина повільно від’єднала кабель провайдера, вимкнула блок живлення й засунула важкий роутер у свій рюкзак.
— Це моє, — коротко пояснила вона. — Куплено за мої гроші. Чеки на пошті.
— Іро! Поверни його на місце! — Артем почервонів. — Я ж не зможу працювати! Як я файли замовнику надішлю? У мене там дедлайн палає!
— Через мобільний інтернет, — порадила дружина. — Тільки не забудь його оплатити. Баланс я тобі вчора поповнювати не стала, як ти й казав. Сам впораєшся.
Галина Петрівна обурено ахнула.
— Яка дріб’язковість! — процідила вона. — Забирати роутер у працюючої людини! Артеме, не звертай уваги, я завтра ж куплю тобі новий. Кращий за цей!
— Мамо, там налаштування складні! — заскиглив Артем, хапаючись за голову. — Там виділена IP-адреса! Мені доведеться викликати майстра!
— Нічого страшного, потерпиш день, — свекруха знову повернулася до невістки. — Усе? Шоу закінчилося? Свої дрібнички зібрала? Ключі на тумбочку й на вихід.
Ірина дістала з кишені зв’язку ключів і недбало кинула її на дерев’яну поверхню. Метал глухо задзвенів.
— Ваше право, — погодилася Ірина.
Вона підхопила рюкзак, витягла в коридор три важкі мішки з речами. Таксі вже чекало біля під’їзду. Ірина винесла мішки й завантажила їх у багажник за допомогою мовчазного водія.
Осінній вітер неприємно освіжав обличчя. Ірина сіла на заднє сидіння, назвала адресу своєї мами, але попросила водія зачекати хвилину. Вона дістала телефон і знайшла в контактах номер орендодавця.
— Олексію, добрий вечір, — промовила Ірина, коли на іншому кінці відповіли. — Це Ірина. З Паркової. Вибачте за пізній дзвінок.
З трубки долинув спокійний чоловічий голос.
— У мене змінилися обставини, — рівно продовжувала Ірина. — Я хочу розірвати договір оренди. З сьогоднішнього дня.
Так, я розумію умови. Заставу за останній місяць можете залишити собі як компенсацію за терміновість.
Олексій щось здивовано запитав. Півтора року тому він довго не хотів здавати їм квартиру, сумніваючись у платоспроможності пари.
Ірині тоді довелося показати виписку з рахунку, щоб довести свою надійність.
Договір був складений жорстко й підписаний особисто нею. Артем там навіть не фігурував.
— Так, я вже виїхала, — Ірина дивилася у тоноване вікно машини. — Ключі залишила на тумбі в передпокої. Є лише один нюанс, Олексію. У квартирі зараз перебувають сторонні люди.
Вона зробила паузу.
— Це мій колишній чоловік зі своєю матір’ю. Але договір оформлений особисто на мене, я платила зі своєї картки всі ці місяці.
Я знімаю з себе будь-яку фінансову відповідальність за це житло з цієї хвилини.
Далі домовляйтеся з ними самі. Якщо вони захочуть переукласти договір — це їхнє право. Усього вам найкращого.
Ірина скинула дзвінок.
Вона уявила, як Галина Петрівна саме зараз діловито розкладає свої речі на полицях, звільнених від одягу невістки.
Уявила Артема, який у паніці намагається роздати Wi-Fi зі свого телефону, щоб подивитися смішні відео на ніч.
Ірина кивнула водієві, і машина рушила.
Більше не треба було тягнути цю важку лямку. Не треба було слухати лекції свекрухи про «правильне харчування» й оплачувати нескінченні пошуки себе дорослого творця.
Через два тижні спільні знайомі в усіх подробицях розповіли Ірині фінал цієї історії.
Олексій приїхав уже наступного дня. Він людина ділова, не звик церемонитися.
Дізнавшись, що платоспроможна орендарка виїхала, він запропонував Артему укласти новий договір і внести оплату за два місяці наперед, плюс заставу.
Сцена була гучною. Галина Петрівна довго кричала, що це квартира її сина, що він за неї завжди платив.
Олексій мовчки дістав копію договору, де були вказані данні Ірини, і нагадав, з чиєї картки надходили гроші.
Артемові довелося просто в присутності господаря квартири зізнатися матері, що він не заплатив за це житло жодної гривні за півтора року.
Грошей на оплату оренди у них, звісно, не виявилося. Здавати свою квартиру в оренду Галина Петрівна ще не починала, а заощаджень у «геніального 3D-дизайнера» не було.
Їм дали добу на збори.
Найсмішнішим, за словами знайомих, було те, що Галині Петрівні та Артему не було в що пакувати його речі та її привезені пожитки. У будинку не знайшлося ані валіз, ані коробок.
І їм довелося купувати в найближчому господарському магазині ті самі щільні чорні мішки для будівельного сміття на сто двадцять літрів.
