«Свекор поїхав на пасіку», — запевняла мене його невістка по телефону. Я не повірила, викликала дільничного — і недарма…
…Моє життя завжди здавалося мені спокійним і навіть одноманітним. Втім, нещодавно у нас сталося таке, що про одноманітність довелося надовго забути.
Я вже не перший рік розносила пошту по нашому селищу. Усіх знала: з деякими дружила, когось обходила стороною.
Арсеній Петрович, колишній тесля, статний чоловік вісімдесяти з гаком років, завжди зустрічав мене біля своєї хвіртки. Газету, яку я йому віддавала, він міцно тримав вузлуватими пальцями.
Він був знаним майстром, багато речей у селищі було зроблено його руками. Та що там — до нього навіть з інших міст приїжджали замовники.
Весна того року була холодною. Падав мокрий сніг, вітер бив у обличчя, під ногами чавкало й хлюпало.
Я підійшла до будинку Арсенія Петровича, але цього разу він не вийшов мене зустрічати. Ну що ж, я залишила газету біля його хвіртки й пішла далі.
Він не вийшов до мене й наступного ранку. Я побачила, що вчорашня газета так і лежить на тому самому місці.
Я постукала й покликала господаря, але ніхто не відгукнувся. Знизала плечима й пішла далі, але на повороті озирнулася на будинок.
Щось тут було не так… Зовсім не так…
Наступного ранку мені потрібно було вручити Арсенію Петровичу листа. Я підійшла до його будинку й побачила, що обидві газети самотньо лежать там само, де я їх залишила.
Відчувши невиразну тривогу, я дістала телефон і набрала свою знайому Ларису — Арсеній Петрович був її свекром.
Лариса увійшла до їхньої родини трохи більше ніж рік тому. До цього вона жила десь у місті, але вийшла заміж за Павла, пізню дитину, й переїхала до нього.
Мешкали вони неподалік від нашого селища.
Мені вона, чесно кажучи, не подобалася. Очі в неї були недобрі, метушливі й такі колючі, що від її погляду ставало не по собі.
Про неї говорили різне. Нібито вона за фахом була медиком. Інші запевняли, що вона — спадкова ворожка чи відьма і легко може «поробити» людині.
Я в це не вірила, але Лариса мені, повторюся, категорично не подобалася.
Тим паче що, як тільки вона з’явилася в сім’ї Арсенія Петровича, той — дуже здоровий і міцний чоловік як на свій вік — раптом почав скаржитися на самопочуття.
Лариса швидко зняла слухавку й на моє запитання повідомила, що свекор поїхав до знайомого на пасіку.
— Давно збирався, — пояснила вона, — от зібрався і поїхав.
У слухавці почулося шурхотіння, Лариса ненадовго замовкла, а потім уривчасто додала:
— Усе нормально. У мене є запасний ключ від його будинку, залишай усе біля хвіртки, я занесу. І не грайся в детектива.
За огорожею лежали дров’яні тріски, поруч самотньо валялася господарева сокира. Арсеній Петрович міг поїхати, звісно. Але він ніколи не залишав інструмент на вулиці.
— Мені треба віддати йому листа, його вручають особисто в руки, — відповів я.
— Ти мене чула чи ні? — Лариса підвищила голос. — Залиш, кажуть тобі, біля хвіртки, я сама йому в руки все віддам.
Мені знову стало моторошно. Я попрощалася з Ларисою й пішла далі.
Та тривога не відступала. А якщо Арсеній Петрович нікуди й не виїжджав?
Тут мені згадалися чутки про Ларису, і я раптом подумала: а якщо це правда? Раптом вона його «зврочила» чи отруїла, і він захворів? Раптом він лежить зараз у будинку — самотній, безпорадний?
Згадалося й те, що Арсеній Петрович нещодавно оформив заповіт на сина, чого навіть не приховував. Після його відходу Павлу залишався батьків будинок і трохи грошей.
А що, як Лариса захотіла позбутися свекра, щоб Павло якнайшвидше отримав спадщину?
Втім, я одразу ж розсердилася на себе: ну що за нісенітниця лізе в голову? Серіалів передивилася чи що? І пішла у своїх справах.
Уранці нічого не змінилося. Я знову зателефонувала Ларисі й попросила її приїхати, щоб поговорити віч-на-віч. Нехай нормально розповість, що й до чого.
Лариса погодилася, а я пішла в сільмаг дізнатися, чи бачив хтось Арсенія Петровича в останні дні.
Продавчиня похитала головою: не бачила його вже кілька днів. Як він від’їжджав, теж не помітила, хоча зазвичай повз неї ніхто не пройде непоміченим.
А слідом за нею заговорила сусідка Арсенія Петровича, Таїсія Матвіївна:
— Учора носила йому молоко, стукала, гукала, а він не відчинив…
Таїсія Матвіївна мешкала через двір. Перш ніж відповісти, вона завжди перепитувала, зате сказаного назад не забирала.
— А навіщо ти підняла такий ґвалт? — поцікавилася вона.
Я розповіла. Тієї ж миті рипнули двері магазину, і увійшла Лариса.
— Ось вона де, пошукова служба, — посміхнулася вона. — Що, вже увесь магазин на ноги підняла?
Нечисленні відвідувачі обернулися до нас.
— Слухай, Галю, він поїхав, — повторила Лариса. — Годі вже займатися дурницями. Давай сюди листа, я йому родичка, я все передам.
На запитання про довіреність Лариса лише простягнула мені доглянуту долоню.
— Без довіреності не віддам, — нахмурилася я.
Тут мені в голову спала думка: треба відчинити двері й подивитися, що там вдома відбувається. Недарма ж Лариса так нервує…
— Ось що, — промовила я. — Ми всі хвилюємося за Арсенія Петровича. Так?
Присутні кивнули.
— А якщо він нікуди не поїхав? — продовжила я.
— У якому сенсі? — здивовано запитала Лариса. — Ти що, мені не віриш? Я, по-твоєму, брешу?
— Та ні. Він міг сказати, що їде, а сам… — я знизала плечима. — Ну, буває всяке. Може, він з радикулітом лежить?
— У нього немає ніякого радикуліту! — рознервувалася Лариса.
Я вже прийняла рішення.
— Таїсіє Матвіївно, давайте покличемо дільничного, — спокійно сказала я.
— Можна дізнатися, навіщо? — примружилася Лариса.
Я уважно подивилася на неї:
— Хтозна, що могло статися.
Зателефонували дільничному. Сказали, що є підстави вважати, ніби Арсеній Петрович не поїхав і йому потрібна допомога.
Дільничний у нас хлопець молодий, кмітливий, з вогником в очах. Я його з дитинства знала: він завжди мріяв ловити злочинців.
Він приїхав, вислухав нас, узяв двох свідків (зокрема й мене), і ми пішли до будинку Арсенія Петровича. За нами, як і слід було очікувати, потягнулися й «небайдужі громадяни» із сільмагу. І Лариса.
Прийшли. Дільничний постукав, потім повернувся до Лариси:
— Ключ є?
— Є.
— Відчиняйте.
З ним не посперечаєшся. Лариса відімкнула двері. Дільничний увійшов, за ним — ми з другим свідком.
Мені в ніс вдарив важкий запах, а потім з глибини будинку донісся слабкий стогін. Дільничний кинувся туди, і незабаром я почула його стривожений голос:
— Хто-небудь, викличте швидку!
Тут і Лариса заметушилася:
— Швидку? А що сталося?
— Дзвоніть у швидку! — наказав дільничний. — Негайно! Йому зле!
Лариса набрала номер і тремтячим голосом назвала адресу. Незабаром приїхала бригада, і лікарі швидко забігли до хати.
Ми вийшли у двір, щоб не заважати.
«Ось воно як…» — подумала я. Більше думок не було — точніше, вони безладно роїлися в голові.
Лариса стояла поруч, бліда, стурбована, кусала губи. І я не могла зрозуміти: вона грає роль чи справді переживає за свекра?
Тут на ношах винесли Арсенія Петровича. Він був живий… Його завантажили в карету швидкої, Лариса сіла поруч, і вони поїхали.
Невдовзі нам повідомили, що його життю нічого не загрожує й скоро його випишуть. А ще трохи згодом поліція затримала Ларису та Павла…
Чутки селищем розходяться швидко: виявилося, в організмі Арсенія Петровича знайшли хімію. І він розповів лікарям про свої підозри.
Арсенія Петровича невдовзі виписали. Слідство у справі Лариси триває.
Якось Арсеній Петрович назвав мене своїм ангелом-охоронцем:
— Якби ти не підняла ґвалт, невідомо, де б я зараз був…
Я попросила його не вигадувати зайвого й вручила свіжу газету.
