Коли Лідія подзвонила у двері, я вже знала: ось-ось почнеться. Посмішка, поцілунок у щоку, запах чужих дорогих парфумів, а через десять хвилин розмова перейде на гроші.
Я звикла. Звикла, як звикають до протягу в старій квартирі — не помічаєш, доки не застудишся.
Дочка приходила щонеділі й щонеділі йшла з конвертом. Конверт, звісно, ніколи так не називався.
Лідія казала: «Мамо, підкинь до зарплати» або «Мамо, там на іпотеку треба», або просто «Мамо, ну ти ж розумієш».
Я розуміла. Діставала з бляшаної коробки з-під печива, де раніше лежала вся пенсія, і віддавала більшу частину. Собі залишала на комунальні послуги, гречку та картоплю. Іноді вистачало на капусту.
У мене була звичка: записувати в блокнот. Я не рахувала образи, ні. Просто все життя вела облік: скільки прийшло, скільки пішло.
Мій чоловік Толя, якого давно немає поруч, сміявся:
– Зою, ти й на тому світі будеш вести бухгалтерську книгу.
І я вела. Щонеділі: дата, сума, а після суми — тиша…
Лідія прийшла того разу в нових ботильйонах: шкіра м’яка, каблук гострий, підошва ще не затерта.
Я це помітила, бо саме того дня підклеїла свої зимові чоботи втретє за сезон, і клей уже не тримав як слід.
– Мамо, ну що ти знову гречку вариш? – сказала Лідія, заглянувши в каструлю. – Прямо як у голодні часи. Купила б м’яса, чи що.
Вона стояла посеред моєї кухні, округла, м’яка, з неслухняними пасмами, які перукар називав «модною стрижкою», і щиро не розуміла, чому в матері на плиті одна гречка.
Лідія взагалі рідко пов’язувала речі між собою.
Конверт, який вона забирала в неділю, і порожні полиці в моєму холодильнику існували в її голові окремо один від одного, як два міста на різних кінцях карти.
Потім, звісно, перейшли до справи. Іпотека, комуналка, Ілюша мало заробляє, ціни зростають, жити неможливо.
Лідія говорила швидко, перескакуючи з теми на тему, не даючи мені вставити слово.
Вона завжди так робила, коли просила. Ніби якщо говорити без пауз, у співрозмовника не залишиться місця для відмови.
— І ще, мамо, мені б трішки на манікюр, — додала вона вже біля дверей, коли конверт лежав у її сумці. — З дівчатами на роботі скинулися на подарунок начальниці, і в мене тепер прямо ні копійки.
Я подивилася на її руки: нігті рівні, вкриті чимось бежевим, блискучим. Подивилася на свої — коротко підстрижені, без покриття, з тріщиною на великому пальці від господарського мила.
– На манікюр не дам, – сказала я тихо, але так, що Лідія зупинилася. – На решту – будь ласка. Але на манікюр – ні.
Вона швидко-швидко заморгала, як завжди, коли щось йшло не за планом, і пішла мовчки.
Увечері я сиділа сама, дивилася телевізор. Передача про літніх людей, яких діти оббирають до нитки.
Жінка на екрані плакала й казала:
– Я ж мати, як я можу відмовити?
Я перемкнула канал. Знайшла якийсь серіал, додивилася до кінця. Потім вимкнула світло й лягла.
А перед сном дістала блокнот, записала сьогоднішнє. Рука зупинилася на секунду: навіщо я взагалі рахую, якщо все одно віддаю?
– Це ж донька, – сказала я собі, закрила блокнот і поклала під подушку.
Заснула не відразу.
На тижні Лідія зателефонувала й сказала:
– Мамо, у суботу привезу Кирюшу, нам з Іллею треба з’їздити у справах. Заберемо ввечері.
У суботу вранці Лідія привезла онука. Йому було сім, і він хотів їсти — завжди хотів, бо в сім років хлопчаки думають про їжу частіше, ніж про все інше.
Лідія провела його до порога, поцілувала мене в щоку й сказала:
– Ми швидко, до вечора заберемо.
Ні пакета з продуктами, ні грошей на їжу для онука. Втім, я не здивувалася.
Я відкрила холодильник, Кирюшка зазирнув через моє плече. Пів пачки масла, банка маринованих огірків і плавлений сирок — ось і все багатство.
Кирюшка промовчав, він був тактовним хлопчиком, але я бачила, як він подивився на порожні полиці й відвів погляд.
Зварила йому гречку з маслом, нарізала огірків. Він їв акуратно, ложкою підбираючи кожну крупинку, і мене раптом обпекла думка: «Адже я для Лідії — просто гаманець на ногах».
Думка з’явилася чітко, закарбувалася, і я спробувала її прогнати. Не вийшло. Вона залишилася десь під ребрами, тупа, ниюча, наче застуджений зуб.
Після обіду завітав Василь, сусід через стіну. Міцний, із важкими руками маляра, навіть на пенсії засмаглими до чорноти.
Він приніс банку вишневого варення, яке його дружина Рая заготовляла щоліта, доки він її не втратив. Але у Василя ще залишалися запаси.
— Онукові ось до чаю, — сказав він, ставлячи банку на стіл.
А потім побачив мій холодильник — я якраз діставала масло — і замовк. Стояв, дивився на порожні полиці, на малого з тарілкою гречки, на мене в запраній толстовці.
– Зоє, – сказав він тихо, – ти що, при живій доньці голодна сидиш? Так же не можна.
Я не відповіла. Закрила холодильник. Василь похитав головою, потупцяв на місці й пішов. Він ніколи не ліз туди, куди його не кликали, але й мовчати не вмів.
Увечері Лідія забрала малого. Не запитала, чим я його годувала. Запитала лише:
– Мамо, він не вередував?
– Не вередував, – сказала я. – Лідіє, коли залишаєш мені онука, залишай і на їжу для нього. У мене в холодильнику порожньо.
Вона здивовано подивилася на мене, ніби я сказала щось непристойне. Потім знизала плечима й відповіла:
– Мамо, ну добре, добре, наступного разу так і зроблю.
І вийшла, тримаючи Кирюшку за капюшон.
Коли двері за ними зачинилися, я сіла на табуретку й довго сиділа, уперши лікті в коліна.
Потім дістала блокнот. Перечитала. Сторінка за сторінкою: дати, суми.
І слова Василя стояли в голові, наче цвях, забитий аж до самого капелюшка: «При живій доньці голодна сидиш».
Я вперше подумала: може, він має рацію. Може, так справді не можна.
А через два дні Лідія зателефонувала, її голос був веселим, жвавим:
– Мамо, приходь у суботу до нас на вечерю! Ілля м’ясо посмажить на мангалі, посидимо, я пиріг спечу. Прийдеш?
Я сказала, що прийду. І поклала блокнот у сумку. Про всяк випадок.
Вечерю накрили у дворі. Лідія з Іллею жили в новобудові на околиці, з маленьким палісадником, де Ілля поставив мангал.
Пахло вугіллям, м’ясом, осіннім листям. Ілля стояв біля мангала у своїх вічних потертих джинсах, перевертав шашлик і постукував нігтем по решітці — звичка, якої він так і не позбувся.
Я увійшла у двір і побачила. Лідія стояла біля столу в новій шубі. Хутро густе, темне, блискуче у вечірньому світлі.
Шуба сиділа на ній добре, по фігурі, ніби міряли не раз. Бірка ще стирчала з-під коміра — Лідія не помітила або не захотіла зняти.
Вона поверталася, погладжувала рукави, посміхалася.
— Правда, гарна? — сказала донька. — Ілюша мені подарував до зими. Заздалегідь, щоб потім не бігати по магазинах.
Ілля підвів голову від мангала, перестав постукувати нігтем. Подивився на шубу, потім на дружину.
– Лідо, – сказав він повільно, – я тобі нічого не дарував.
Лідія заиоргала. Швидко-швидко — цю звичку я знала ще з її дитинства. Коли Лідія брехала в школі, вона моргала точно так само, ніби вії могли приховати те, що не вдавалося приховати словами.
– Ну… це… я заощадила, — почала вона.
І тут же виправилася:
— Мама трішки допомогла.
«Трішки допомогла». Я почула цю фразу, і всередині стало тихо.
Не боляче, не гірко, просто тихо — це той спокій, який приходить, коли рішення вже прийнято, а ти ще не вимовила його вголос.
Я стиснула ручку сумки: блокнот лежав на самому дні, під гаманцем і ключами.
Ілля повернувся до мене. Він не знав. Звісно, не знав. Лідія йому казала: «Мама трохи підкидає, дрібниці, на продукти». А скільки насправді – ніколи.
Ілля працював, приходив пізно, грошима розпоряджалася Лідія. Він їй вірив. У нього не було причин не вірити.
Я розстібнула сумку. Дістала блокнот, товстий, із затертою обкладинкою, із загнутими куточками сторінок. Відкрила на першому записі.
– Ось тут, – сказала я. – Тут усе записано. Кожної неділі – дата й сума.
У Лідії здригнулось підборіддя. Ілля підійшов ближче, шашлик димів на мангалі.
Я читала. Не поспішаючи, не підвищуючи голосу. Дата, сума. Знову дата, знову сума. Місяць за місяцем. Між рядками — моє життя за ці два роки.
Пальто, яке я не купила; ліки від тиску, на які не вистачило; зимові чоботи, які тричі латала; м’ясо, якого не їла так давно, що забула його смак.
Візит до стоматолога, який відкладала, бо після неділі в гаманці залишалася жменька дрібних монет.
– Ось з чого твоя шуба, донечко, – сказала я й закрила блокнот. – З мого пальто, з моїх ліків, з мого м’яса й з моїх зубів. Носи на здоров’я. Але більше не буде ні копійки.
Лідія відступила на пів кроку, озирнулася на Іллю, потім на мене, потім знову на Іллю. Наче шукала, за що зачепитися, але не знаходила.
Ілля стояв поруч, його обличчя ніби зсунулося, щелепа висунулася вперед, вилиці загострилися. Він дивився не на мене, а на Лідію.
– Це правда? – тихо запитав він.
Лідія відступила ще на крок, белькотіла щось про «я ж хотіла повернути», «я збиралася», «мамо, ну навіщо ти так, при Іллі».
А я стояла, стискаючи блокнот, і відчувала, як по всьому тілу розходиться дивне відчуття. Не радість, не злість, а щось схоже на те відчуття, коли знімаєш тісне взуття після довгого дня. Ноги гудуть, але їм уже легше.
Я обернулася й пішла. Шашлик так і залишився на мангалі…
До зими я купила собі пальто. Перше за багато років: тепле, вовняне, з великими ґудзиками. Не дороге, ні. Але нове.
Лідія не дзвонила. Жодного разу за всю осінь і початок зими. Подруги передавали, що вона розповідає всім: мати влаштувала скандал, зганьбила перед чоловіком, виставила жадібною.
Шуба висіла в шафі, Лідія її не носила. Може, не могла. Може, Ілля не давав.
Ілля іноді заходив. Мовчки, без дзвінка, з пакетом продуктів. Ставив на стіл, пив чай, сидів хвилин десять. Потім йшов. Він влаштувався на другу роботу й сам сплачував іпотеку.
Кирюшку привозив по суботах — і завжди з повним пакетом їжі.
Ми з дочкою так і не поговорили. Конверт у бляшаній коробці з-під печива тепер лежав недоторканий до наступної пенсії.
Я варила собі суп з м’ясом, вчасно приймала ліки й записалася до стоматолога. А блокнот прибрала в найдальшу шухляду: він мені більше не був потрібен.
Лише одне не дає мені спокою досі: чи варто було говорити все це в присутності Іллі? Чи треба було вирішити між нами, без свідків?
