— Дивлюся на тебе й не впізнаю. З красуні перетворилася на чудовисько, — пирхнув чоловік…
…Оксана завжди знала, що чоловіки кохають очима. У двадцять три, коли вони з Андрієм тільки починали зустрічатися, цей факт її навіть розважав.
Вона ловила захоплені погляди в метро, в університетській їдальні, на вечірках у друзів. Коротка сукня кольору фуксії, туфлі на платформі, стрілки, що підкреслювали очі, — її зброя завжди була при ній.
Андрій тоді казав:
— Оксано, ти як цукерка в гарній обгортці. І я єдиний, кому дозволено її розгорнути.
Зараз цій фразі було майже сім років. «Цукерку» давно з’їли, а обгортка… обгортка, за словами Андрія, перетворилася на пом’яту серветку.
Останній рік став пеклом, яке починалося не з грюкання дверей, а з випадкового погляду.
Оксана ловила цей погляд щоранку, коли подавала йому каву. Андрій дивився на неї так, ніби намагався знайти в її обличчі ту саму, колишню, і щоразу розчаровано зітхав.
Сьогоднішня сварка почалася через дрібницю. Через те, що Оксана купила курку в звичайному супермаркеті, а не в кафе «Барбекю».
М’ясо виявилося жорстким. Андрій відсунув тарілку, і металева виделка з дзенькотом впала на підлогу.
— Ну, дякую, Оксано. Не могла нормальну купити? Чи ти тепер на всьому економиш? На їжі, на собі… — він зробив паузу й додав з тією інтонацією, від якої в неї холонули пальці: — На собі — особливо.
— Що означає «на собі»? — тихо запитала вона, хоча чудово знала відповідь. За цей рік вона вивчила весь його репертуар.
— А те й означає, — Андрій відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки на грудях. — Дивлюся на тебе й не впізнаю. З красуні на чудовисько перетворилася.
Оксана відчула, як до горла підкочується клубок. Вона чула цю фразу вже разів із п’ятнадцять.
«З красуні перетворилася на чудовисько». Ніби вона пережила не набір семи зайвих кілограмів, а перетворення на горбату відьму.
— Андрію, припини. Будь ласка, — попросила Оксана. — У нас дитина, я втомлююся на роботі, у мене немає часу на марафони…
— Ах, у неї немає часу! — неприємно зареготав він. — Раніше час знаходився. А тепер що? Ти поглянь на свої фото в телефоні.
Хоч одне покажи мені, де ти нормальна. Кілька років тому — очей не відвести. А зараз? Усі твої фото вже час видалити, ти взагалі інша.
Оксана машинально взяла телефон і перегорнула галерею.
Ось вона з донькою в парку: без макіяжу, з розпатланим волоссям, але щаслива. Ось на корпоративній вечірці у світло-синій сукні — вона там навіть струнка, бо сукня вдало сидить. Ось домашнє селфі, де вона показує нову зачіску.
Інша? Так, інша. Більш доросла, втомлена, з колами під очима. Але ж не чудовисько?
— Давай, — сказав Андрій, перебиваючи її думки. — Скажи, що я не правий.
— Ти не правий, — видихнула Оксана. — Ти жорстокий.
— Жорстокий? — він устав і підійшов до вікна. — Оксано, я просто хочу тебе мотивувати. Тобі вже не вісімнадцять. Подивися правді в очі.
Якби твої залицяльники, які за тобою бігали в інституті, побачили тебе зараз… вони б точно очманіли.
Це була особлива форма тортур. Він знав, що в інституті за нею залицявся син декана, а ще хлопець з акторського факультету.
Знав, як їй лестила ця увага. І тепер використовував ці спогади як зброю.
— Вони б побачили жінку, яка народила дитину, — тихо сказала Оксана, відчуваючи, як сльози печуть повіки. — Звичайну, нормальну жінку.
— Нормальну? — Андрій різко обернувся. — Нормальна жінка стежить за собою, а не жере булочки вночі!
— Я не жеру булочки!
— А що ти робиш? Ти поглянь на себе в джинсах! У тих, старих! Вони ж на тобі тріщать!
— Вони на мене налазять! — несподівано голосно вигукнула Оксана. Вона навіть сама злякалася власного голосу. — Усі речі, які я купувала два роки тому, на мене налазять.
Я їх ношу щодня! Так, я погладшала, але не на двадцять кілограмів, Андрію. А ти поводишся так, ніби я зайняла місце на дивані біля смітника!
Андрій усміхнувся. Цю усмішку вона ненавиділа найбільше — поблажливу, холодну, як у шкільного вчителя, якому набрид дурний учень.
— Гаразд, — сказав він, дістаючи свій телефон. — Якщо ти така затребувана й красива, значить, проблем не буде.
Він натиснув на іконку — Оксана впізнала значок сайту знайомств. Серце навіть не тьохнуло. Вона чекала на це.
Минулого місяця вона помітила сповіщення на його екрані блокування: «Марина, 34 роки, лайкнула ваше фото». Тоді Оксана вдала, що нічого не бачила.
— Ти серйозно? — запитала вона, хоча голос пролунав хрипло, наче в застудженої.
— Абсолютно, — Андрій швидко заповнював поля, не дивлячись на неї. — Поки ти перетворюєшся на домогосподарку із заплившими боками, я хочу спілкуватися з нормальними людьми. З красивими. Які вміють себе подати.
Оксана дивилася, як його товсті пальці з обкусаними нігтями бігають по екрану.
Він завантажив свій старий знімок із моря, де був засмаглим, у модних окулярах, на тлі заходу сонця. Цій фотографії було щонайменше роки три.
— Ну, а я теж піду зареєструюся, — сказала вона, піддавшись дурному пориву.
Їй хотілося завдати йому болю так само, як він завдавав болю їй.
Андрій підвів голову. В його посмішці змішалися зверхність і жалість.
— Оксано, — сказав він повільно, наче до недоумкуватої. — Тільки сфотографуй себе просто зараз. Без фільтрів, без цього твого «портретного режиму». І постав на аватар. Подивимося, хто тобі напише.
Він знав, що вона зараз — у старому светрі кольору хакі, з пучком на маківці, з очима, що почервоніли від сліз, із мокрими смужками туші під нижніми віями — не витримає такого випробування.
Оксана взяла телефон тремтячими руками й увімкнула фронтальну камеру.
Екран відбивав її обличчя: набряклі повіки, бліда шкіра, розмазана туш, подвійне підборіддя від опущеної голови і цей дурнуватий, мішкуватий светр.
Вона могла б виправдатися, що мала важкий день, що донька хворіла, що вона спала по чотири години… Але замість усього цього Оксана просто натиснула кнопку зйомки.
— Покажи, — вимагав Андрій.
Вона показала. Він навіть не приховував тріумфу:
— Ну й хто тобі, на твою думку, напише? Хіба що збоченці, які мають специфічні смаки. Але ти ж не хочеш збоченців? Чи хочеш?
Вона дивилася на нього й бачила чужу людину. Не того, хто кілька років тому плакав у неї на плечі, коли у його батька стався інфаркт.
Не того, хто називав її «своїм сонцем» і кружляв у вітальні під музику, шепочучи: «Навіть коли ти будеш стара й зморшкувата, ти залишатимешся для мене найкрасивішою».
Андрій, який сидів навпроти зараз, говорив лише про «чудовисько».
— Ти хоч розумієш, — повільно почала Оксана, — що ти мені казав увесь цей рік? Що я чудовисько. Що мої старі фотографії треба видалити, бо я — ганьба. Що я можу розраховувати лише на диваків. Ти…
— Я казав правду, — перебив чоловік, повертаючись до свого телефону. — Правду, яку ти не хочеш чути. Подивися на себе в дзеркало, Оксано.
— Я дивлюся, — відповіла вона. — І бачу нормальну матір. Нормальну жінку. Яку її чоловік щодня принижує.
Андрій уже не слухав. Він із азартом гортав анкети на сайті, іноді хмикаючи й оцінювально клацаючи язиком.
Оксана сиділа навпроти й дивилася на свою тарілку з остиглою куркою. Десь глибоко всередині зляканий голосок раптом прошепотів:
«А що, якщо він правий? Що, якщо я справді стала потворою? Що, якщо всі, хто робить мені компліменти, просто брешуть із ввічливості?»
Вона згадала, як на новорічному корпоративі колега сказав: «Оксано, ви розквітаєте».
Згадала знайому з дитячого майданчика, яка здивовано вигукнула: «Ти чудово виглядаєш!».
Згадала кондуктора в трамваї, який назвав її «дівчиною». Це було дрібницею, але такою важливою.
Проте чоловік казав інше. І оскільки він був найближчою людиною, його отруйне «чудовисько» заглушало всі інші голоси.
— Я зареєструвалася, — сказала Оксана.
Палець сам натиснув на іконку в телефоні й пройшов швидку реєстрацію.
— І що ти поставила? — ліниво поцікавився Андрій, не відриваючись від екрана.
— Нашу весільну фотографію, — тихо відповіла вона.
Андрій завмер. На мить у його очах промайнуло щось схоже на біль. На тій світлині вона була в білій сукні, він — у сірому костюмі, вони щасливо сміялися…
Оксана тоді важила менше, спала досхочу й не знала, що материнство — це коли ти любиш дитину так сильно, що забуваєш любити себе.
Проте біль у його очах зник так само швидко, як і з’явився.
— Це нерозумно, — сказав Андрій. — На тому сайті всі викладають свіжі фото. Ти дуриш і себе, і людей.
Оксана не відповіла. Вона встала з-за столу, пішла до ванної й зачинила двері. Коли вона підняла очі на дзеркало, бажання плакати раптово зникло.
У дзеркалі стояла втомлена жінка із заплаканим обличчям, у дурнуватому светрі, з пучком на маківці. І в цієї жінки були дуже сумні, але живі очі.
Вона зняла светр, залишившись у білизні. Оглянула себе: так, живіт; так, боки стали м’якшими. Оксана відкрила додаток, увімкнула фронтальну камеру й зробила новий знімок прямо тут, у ванній.
Вона видалила весільне фото й поставила цей свіжий кадр на аватар.
«Ім’я: Оксана. Вік: 29. Про себе: Мама. Працюю. Втомлююся. Трохи погладшала. Чоловік каже, що я стала чудовиськом. Подивимося, хто погодиться зі мною повечеряти».
Вийшовши з ванної, вона побачила, що Андрій зачинився у вітальні. Через двері було чути, як він диктує голосове повідомлення:
«Так, Дашо, все, ми роз’їжджаємося. Давно пора. Зустрінемося завтра, надішлю локацію».
Оксана навіть не здивувалася. Вона лягла на диван у дитячій, накрилася пледом і увімкнула звук сповіщень. Перше надійшло вже за хвилину.
«Оксано, привіт. Мені 34, розлучений. Я теж чув подібні “компліменти”. Хочеш кави? Я пригощаю».
Друге — через три хвилини: «Ви дуже справжня. Таких жінок зараз майже не залишилося. Давайте прогуляємося?»
Третє — через п’ять: «Ви чудова жінка. До біса вашого чоловіка. Давайте знайомитися, я без вульгарностей».
Оксана дивилася на екран і не вірила власним очам. Їй писали нормальні чоловіки — без фейків чи вульгарних натяків. Сімнадцять повідомлень за пів години!
Андрій вийшов із кімнати по воду. Побачивши її з телефоном, він ухмильнувся:
— Ну що, написала тобі хоч одна жива душа? Чи й справді тільки диваки?
Оксана мовчки повернула до нього екран. Сімнадцять діалогів. Сім непрочитаних сповіщень. Два аудіодзвінки.
— Подивися сам, — мовила вона спокійно. — Напиши їм, що я чудовисько. Подивимося, хто з нас правий.
Андрій узяв телефон. Погортав повідомлення — спочатку з подивом, потім із дедалі більшим роздратуванням і люттю.
— Ти спеціально таке фото виклала? — процідив він. — Щоб тебе пожаліли?
— Ні. Я виклала себе справжню. Ту, яка є зараз.
— Це все позерство, — Андрій кинув телефон на плед. — Через тиждень ти знову плакатимеш. Чоловіки, які пишуть таким, як ти, хочуть лише одного. Отримають — і кинуть.
— Можливо, — погодилася Оксана. — Але вони принаймні не кажуть мені, що я чудовисько.
Вона забрала телефон і підійшла до ліжечка доньки. Маленька Кіра солодко спала, розкинувши ручки.
За дверима знову пролунав голос Андрія:
«Так вона взагалі з глузду з’їхала! Зареєструвалася на сайті знайомств, фотки в білизні викладає… Я не знаю, що з нею робити».
Оксана посміхнулася в темряві.
Чоловік зайшов до кімнати через годину. Цього разу його зверхність кудись зникла, він виглядав разюче жалюгідно:
— Оксано, ну я погарячкував… Просто ти перестала стежити за собою… Треба ж якoсь намагатися…
— Пізно, Андрію. Я подаю на розлучення.
— Що? — його обличчя витягнулося.
— Те, що чув, — холодно відрізала вона.
І вона справді розлучилася з ним.
Андрій спочатку чинив опір, благав, а потім здався. Утім, усім спільним знайомим він розповідав, що дружина просто знайшла собі когось багатшого, тому й пішла.
