Суботній ранок обіцяв бути спокійним, але родинний обід швидко перетворився на випробування на міцність.
Олеся вже кілька годин поралася біля гарячої плити, виконуючи всі забаганки свекра та намагаючись догодити поважним гостям.
— Неси гаряче, чого ти там копаєшся?!
Голос Ярослава Степановича прогримів із їдальні так, що на кухонній полиці задзвеніли кришки від каструль.
Соломія вимкнула духовку. Зняла прихватки й кинула їх на край обробного столу.
З самого ранку на ногах. Ані присісти, ані перепочити. Запечена телятина з часником, листкові пироги, три види закусок, соління з льоху.
Свекор зібрав у суботу керівництво філії дорожнього тресту. Приїхали начальники дільниць, геодезист, старші виконроби. Солідні чоловіки за п’ятдесят, які звикли ситно їсти й голосно сперечатися про кошториси.
Соломія підхопила важку металеву тацю з м’ясом і вийшла до їдальні.
За масивним столом сиділи семеро гостей.
Ярослав Степанович висідав на чолі, розправивши плечі. Сорочка розстебнута на два ґудзики. На лацкані жилета виблискував значок почесного будівельника.
— А ось і м’ясо прибуло! — гучно оголосив свекор, окинувши колег господарським поглядом.
— З розмахом зустрічаєш, Степановичу, — відгукнувся Микола Петровича. — Стіл просто міністерський.
— А як же! — Ярослав Степанович самовдоволено хмикнув. — У справжнього господаря все має бути найвищого ґатунку.
Цей особняк я особисто з фундаменту до покрівлі звів. Сам креслення малював, сам кожну копійку вкладав!
Соломія поставила тацю посередині столу. Максим, її чоловік, сидів на самому краю, ближче до серванта.
Чоловік гарячково крутив у пальцях паперову серветку. Очі бігали від тарілки до тарілки. Жодного погляду на дружину, жодної спроби допомогти.
— Щось м’ясо знизу підсохле, — прискіпливо кинув свекор, ткнувши виделкою в край запеченого шматка. — І запізнилася ти. Гості вже нарізку доїли. Меткіше треба бути в пристойному домі!
— Телятина запікається сорок хвилин, — відповіла Соломія.
Вона розправила рукави в’язаної кофти. Спина гуділа після роботи біля плити, але голос звучав сухо.
— Менше не можна, інакше м’ясо буде сирим біля кістки.
— Ти мені ще лекції тут почитай, — нахмурився Ярослав Степанович. — Сказано швидше подавати — значить швидше. Тарілки поміняй Миколі Петровичу, бачиш, соус розмазався.
— Максим цілком може подати чисті тарілки, — сказала Соломія й поглянула на чоловіка. — Він з десятої ранку на другому поверсі в телефоні сидів.
Максим втиснув голову в плечі.
— Тату, я зараз переставлю, мені не важко…
— Сиди на місці! — обірвав його батько.
Ярослав Степанович грюкнув долонею по столу.
— Чоловіки справи обговорюють, а баба подає. Дивись, взяла собі право перед гостями вказівки роздавати!
За столом одразу стало ніяково. Виконроб Андрій почав роздивлятися зубці своєї виделки. Микола Петрович відкашлявся в кулак.
— Ярославе Степановичу, — сказала Соломія. — Я готувала обід для ваших гостей із шостої ранку. На прохання вашого сина.
Вона зробила паузу, дивлячись свекру просто в очі.
— І робила це лише тому, що ви обіцяли перевести його в бригаду на нову розв’язку. Тож давайте дотримуватися меж.
Обличчя свекра налилося темно-бурою фарбою. Жили на шиї надулися. У присутності підлеглих йому посміли зробити зауваження!
— Меж?! — свекор підвівся, навалившись животом на стіл.
— Тату, не треба, — пискнув Максим.
— Заткнися! — гаркнув Ярослав Степанович на сина й знову повернувся до Соломії: — Ти мені про межі говоритимеш? У моєму домі?! Та ти в моєму домі звичайна утриманка, от і знай своє місце!
У кімнаті зависла важка мовчанка.
— Скажи «дякую», що взагалі під цей дах пустили на все готове! — говорив далі свекор. — Прийшла з вузликом, а гонору на три міністерства! Живеш тут із милості, ще й рот відкриваєш!
Соломія стояла біля серванта. Пальці стиснулися на краю дерев’яної полиці.
Жодних сліз не було. Лише гірке, пекуче усвідомлення того, до якої міри все прогнило.
Вона поглянула на чоловіка. Максим сидів ніякий, втупившись поглядом у край скатертини й боячись підвести очі на розлюченого батька.
Жодного слова. Жодного жесту на захист дружини…
…Два роки тому цей заміський будинок стояв покинутою цегляною коробкою. Газова труба стирчала біля паркану — без врізки та проєкту.
На першому поверсі крізь порожні віконні прорізи гуляв сирий вітер.
У Ярослава Степановича тоді скінчилися всі гроші. Банк відмовив у черговому кредиті через прострочення за старою карткою.
Тоді свекор приїжджав до їхньої орендованої квартири двічі на тиждень.
— Соломійко, ти ж провідний кошторисник, голова на плечах! — ласкаво співав він на маленькій кухні, підсуваючи до неї тарілку з яблуками. — Продала ти тітчину «однокімнатку» — вклади гроші в справу!
Навіщо їм лежати на депозиті під інфляцією? Доведемо садибу до ладу, дах накриємо, опалення підключимо. Це ж усе вам із Максом залишиться! Родове гніздечко буде!
Соломія дванадцять років підраховувала обсяги та кошторисні відомості в дорожньому тресті. У солодкі обіцянки родичів вона ніколи не вірила.
Вона погодилася вкласти кошти від продажу спадщини лише за однієї умови: офіційного договору безвідсоткової позики.
Ярослав Степанович тоді ображався. Хапався за серце, кричав, що рідна сім’я не повинна жити за папірцями. Але гроші взяв.
Він власноруч вписав паспортні дані, суму та пункт: повернення в повному обсязі за першою письмовою вимогою позикодавця.
Минулої осені будівництво завершили. Свекор в’їхав у будинок першим.
А потім почалося: «Ви у мене в гостях», «Максим тут господар за правом крові, а ти поводься скромніше»…
…Соломія опустила руку в кишеню в’язаної кофти. Тонкий, двічі складений аркуш лежав там ще з учорашнього вечора.
Вона підійшла до столу.
Ярослав Степанович уже гучно й із задоволенням видихнув через ніс. Він вважав інцидент вичерпаним.
Взяв пузату пляшку й щедро налив собі червоного аж по самі вінця.
— Ось так, хлопці, — оголосив він гостям із кривою усмішкою. — Бабу треба відразу на місце ставити. Вип’ємо за дім! І за те, щоб в домі завжди гроші були!
Соломія зупинилася просто перед ним. Вона розгорнула документ так, щоб верхній рядок із жирними літерами побачив кожен, і поклала його на поліровану поверхню столу — просто перед тарілкою свекра.
Край аркуша миттєво намок у калюжці розлитого червоного.
— Пийте, Ярославе Степановичу, — тихо сказала Соломія. — Тільки не за мій рахунок.
Свекор моргнув. Його погляд ковзнув по рядках.
Микола Петрович підвівся з місця, поправляючи комір.
— Що це таке? — запитав геодезист, вдивляючись у шапку бланка. — «Договір безвідсоткової позики із зобов’язанням повернення…» Степановичу, ти позичав у невістки?
Ярослав Степанович здригнувся всім тілом. Спробував долонею прикрити аркуш.
— Це дурниця! — почав повторювати свекор. Його обличчя вкрилося сірими плямами. — Сімейні розрахунки! Ми між собою домовлялися, жартома!
— Ніяких жартів тут немає, — промовила Соломія. Вона оглянула гостей, що замовкли. — Тут вказана сума. Дуже пристойна сума.
Рівно стільки коштували металочерепиця, двоконтурний котел, прокладання труб на двох поверхах і зовнішнє утеплення. Усе оплачено грошима від продажу квартири моєї тітки.
— Соломіє, замовкни! — вигукнув Максим. Він підхопився зі стільця, ледь не перекинувши графин. — Ти з глузду з’їхала, що таке говориш при людях?!
— Сядь, Максиме, — перервала його Соломія. Вона навіть не підвищила голос, але чоловік слухняно сів назад. — Нехай твої колеги знають ціну директорського розмаху твого батька.
Соломія знову поглянула на свекра. Той сидів нерухомо, вчепившись пальцями в край столу.
— Без цих грошей тут досі гуляв би вітер у порожніх цегляних стінах, — сказала вона. — А тепер я чомусь утриманка з милості?
— Я тобі ці гроші частинами віддам, коли зможу! — засипів Ярослав Степанович. Панівська пиха з нього вмить злетіла. — Чого ти скандал влаштовуєш перед чоловіками? Совість у тебе є?!
— Пункт четвертий, — чітко промовила Соломія. — Повернення всієї суми за першою письмовою вимогою. Я вимагаю. Термін — рівно місяць.
— Звідки в мене такі гроші за місяць з’являться?! — свекор зірвався на пронизливі ноти. — З глузду з’їхала?!
— У вас у дворі стоїть японський пікап, — відповіла Соломія. — Продайте його або оформіть під нього заставу в банку. Ви ж любите розповідати, що справжній господар вирішує будь-які питання заради розваги.
Вона повернулася до гостей:
— Смачного, панове будівельники. Закуски та салати на кухні, м’ясо ще гаряче. Пригощайтеся, поки господар добрий.
Соломія вийшла з їдальні й піднялася на другий поверх дерев’яними сходами.
У спальні дістала з шафи сумку. Відкрила шухляду комода, забрала свій паспорт, диплом, трудову книжку. Склала теплі речі, білизну, штани, пару светрів.
Знизу долинав приглушений гул голосів. За хвилину заскрипіли стільці — гості поспішно збиралися. Ніхто не став доїдати м’ясо, що вистигало.
У кімнату вихором влетів Максим. Зачинив за собою двері й притиснувся спиною до одвірка.
— Ти що влаштувала?! — прошепотів він, розбризкуючи слину. — Ти зганьбила батька перед усім трестом! Микола Петрович завтра всьому управлінню про це розповість! Як я на планерку в понеділок піду?!
— На своїх двох підеш, — не обертаючись, відповіла Соломія. Вона застебнула блискавку на сумці.
— Ти взагалі нормальна? — Максим зробив крок до неї, простягнувши руки. — Батько хильнув і перебільшив, ну буває в нього!
А тепер тиск двісті, він на таблетках і так сидить! Треба було перетерпіти, промовчати! Навіщо ти цей папірець витягла?!
— Щоб нагадати, хто тут утриманка, — спокійно сказала Соломія.
— Він би нам другий поверх віддав! — заголосив чоловік. — Ми б тут жили, горя не знали! Навіщо ти все руйнуєш через дурниці?!
Соломія перекинула ручки сумки через плече й пильно подивилася на чоловіка.
— Максиме, тобі тридцять три роки. Ти за два роки жодного разу батькові всупереч ні слова не сказав. Коли він на мене відра бруду виливав, ти очі ховав.
Коли він вимагав, щоб я щовихідних гарувала на його банкетах, ти шепотів: «Потерпи, Соломіє, він же мені переведення на об’єкт обіцяв».
— Я для родини старався!
— Ти для себе старався, — відрізала вона. — Хотів і татові догодити, і на чужих грошах у панському особняку пожити. Так-от, не вийде.
Соломія пішла до виходу зі спальні.
— Соломіє, стій! Куди ти підеш серед ночі?!
Вона спустилася до передпокою. Ярослав Степанович стояв біля вішалки. Гості вже поїхали, у дворі стих шум моторів. Свекор тримався за серце, обличчя залишалося багряним.
— Жодної гривні ти не отримаєш, — прохрипів він, перекриваючи дорогу. — По судах затягаю! У тресті скажу, що ти документи вкрала!
— Не раджу, Ярославе Степановичу, — промовила Соломія. — Розписка справжня, свідки сиділи за столом.
Якщо через тридцять днів гроші не надійдуть на мій рахунок, копія потрапить на стіл керуючому.
І потрапить разом із розрахунком ваших кошторисних нарахувань по об’єкту на об’їзній. Вибирайте, що вам дорожче — машина чи пенсія з ганьбою.
Свекор відкрив рота, але слова застрягли в нього в горлі.
Соломія накинула куртку, зняла з гачка шарф і вийшла на ґанок.
На дорозі біля воріт уже блимало жовтими вогнями викликане таксі. Водій допоміг закинути сумку в багажник.
Вона сіла на заднє сидіння. Машина рушила, шарудячи гравієм по сільській дорозі…
…Минуло два місяці.
Ярослав Степанович ризикувати не став. Скандал у тресті перед самим виходом на пенсію лякав його сильніше, ніж втрата автомобіля.
Свекор узяв у банку позику під заставу свого пікапа. Уся сума до копійки повернулася на рахунок Соломії у визначений термін.
Характер свекра, звісно, не змінився ані на йоту. Філією поповзли чутки, ніби колишня невістка обманом витягла з літнього будівельника останні заощадження.
Щоправда, колеги, які були на тому суботньому банкеті, при цих розмовах лише посміхалися собі під ніс і швидко переводили тему.
Соломія орендувала затишну двокімнатну квартиру за п’ять хвилин від проектного бюро. Купила зручний диван, книжкові полиці й повернулася до звичної роботи без нічних чергувань біля чужої плити.
Максим з’являвся тричі. Приходив на роботу, переминався з ноги на ногу на тротуарі, ховав руки в кишені куртки.
Він скаржився на суворий характер батька й просив почати все спочатку.
— Розумієш, Соломіє, батько тепер кожен куб газу рахує, — бідкався він під час останньої зустрічі біля зупинки. — Кричить з ранку до вечора.
На другому поверсі навіть опалення перекрив, щоб економити. Сам сковороди шкребе, злий як собака. Повертайся. Ми ж сім’я.
Соломія застебнула пальто.
— Сім’я, Максиме, це коли один за одного горою стоять, — відповіла вона. — А ти два роки під столом відсиджувався. Ось і сиди там далі, разом із татом.
До зупинки під’їхав потрібний автобус. Соломія піднялася сходами до салону, навіть не озирнувшись.
