— Думала, я піду з порожніми руками?
Коля з гуркотом кинув ключі від машини на стіл, ледь не зачепивши чашку Олі.
— Ми вже рік як розлучилися, Коля.
— І що?
Він вальяжно відсунув стілець і сів навпроти.
— Ремонт-то ми робили, коли були одружені!
Оля дивилася на колишнього чоловіка без жодного здивування. Коля явно готувався до цієї зустрічі.
Вбрався в нову світлу куртку, пахнув дорогими парфумами з мережевого магазину. Волосся ретельно укладене.
Він передчував легку перемогу і всім своїм виглядом показував, хто тут господар ситуації.
Квартиру Оля отримала за рік до походу в РАГС. Звичайну побиту хрущовку на першому поверсі, що дісталася від якихось далеких родичів.
Потім вони там зносили стіни, міняли проводку, зривали стару дерев’яну підлогу.
Точніше, все це робили найняті робітники. Коля тоді гордо взяв на себе роль виконроба і контролера.
— Я в цю твою халупу купу часу і сил вкинув, Оль.
— Цікаво ти рахуєш.
— За ринковою ціною!
Коля підвищив голос, привертаючи увагу хлопця за барною стійкою.
— Через ремонт це тепер спільно нажите майно. За законом це називається «істотні поліпшення». Юрист мені все по поличках розклав.
Він переможно відкинувся на спинку стільця.
— І чого ти хочеш?
— Варіантів два.
Коля загнув палець.
— Або переписуєш на мене частку квартири. Або віддаєш грошима мою долю, а це мільйон.
Оля спокійно зчепила пальці в замок і подивилася у вікно на сіру осінню вулицю.
— У мене немає мільйона. І навіть пів мільйона немає.
— А мене це не хвилює!
На обличчі Колі розпливлася широка, майже щира посмішка. Йому відверто подобалося тиснути.
— Продай свою машину. Бери кредит у банку. Позичай у подружок. Досудова претензія у мене вже готова. По-нормальному пропоную вирішити, без скандалів.
Він поглянув на щільний пластиковий конверт на кнопці. Конверт лежав перед Олею на столі з самого початку розмови, ще з учорашнього візиту до мами.
Коля був у своїй правоті абсолютно й свято впевнений. Адже він тоді щодня бігав на будівельний ринок.
Сварився з бригадиром. Вибирав плитку у ванну, сперечався через відтінок затирки.
У його картині світу саме він, своїм потом і кров’ю, зробив із смердючого бомжатника елітне житло.
А Оля просто приходила ввечері з роботи до всього готового.
— А якщо я відмовлюся?
— Затягаю по судах.
Коля нахилився вперед, спираючись ліктями на стільницю.
— Які підстави?
— Залізобетонні.
Він поплескав долонею по внутрішній кишені куртки.
— Товарні чеки на всі будматеріали у мене лежать. Я їх ще тоді акуратно відксерив. Оригінали вицвітають, знаєш.
— Який ти запасливий.
— Бригадир Сергій в суді підтвердить, що я особисто весь процес контролював. Що я матеріали привозив. Ти ж тоді копійки отримувала у своїй конторі.
Він зло примружився.
— Не треба тут дурочку корчити. Я свої права знаю.
У чомусь він мав рацію. Зарплата Олі в той перший рік дійсно була мізерною.
Вона щойно пішла з попереднього місця, перебивалася дрібними замовленнями на віддаленій роботі й часто дзвонила матері по пораду.
Коля отримував більше, але його гроші вічно злітали в якусь чорну діру.
То старі борги роздавав приятелям, то свою вічно ламану іномарку лагодив, то купував нові гаджети, без яких нібито не міг працювати.
— Значить, товарні чеки у тебе.
— Усі до єдиного!
Коля не зводив очей з пластикового конверта на столі.
— Відступні принесла?
Він задоволено хмикнув.
— Правильно. Суди тобі дорожче обійдуться. Розумна дівчинка. Завжди знав, що ти з математикою дружиш.
— А ти, я бачу, пам’ять втратив.
Оля нарешті перевела погляд від вікна на колишнього чоловіка.
— У якому сенсі?
— У прямому. Ти пам’ятаєш, скільки коштувала та іспанська плитка, яку ти з таким скандалом вибирав?
— Яка різниця, скільки!
Коля відмахнувся.
— Головне, що я її знайшов, домовився про знижку і сам на своїх плечах на п’ятий поверх тягав, бо ліфт не працював!
— Перший поверх, Коля. Ми на першому поверсі живемо. Вже забув, аби тільки збрехати від жадібності?
Оля навіть не посміхнулася.
— Тобто, я живу.
Коля злегка запнувся, але одразу ж опанував себе.
— Не має значення. Я тоді пошкодив спину. Я сварився з підрядниками. Це моя робота, і вона коштує грошей!
— Твоя робота полягала в тому, щоб приїжджати до квартири раз на три дні, тягатися з паперовим стаканчиком із сусідньої кав’ярні та вказувати робітникам, де пофарбовано погано.
— Я здійснював технічний нагляд!
Він гордо випнув груди.
— Без мене вони б тобі там такого накоїли, що ти б усе життя переробляла.
— А хто платив робітникам, Коля?
— Ми платили! З загального бюджету!
Він ударив долонею по столу.
— Я свою зарплату до копійки додому приносив!
— Та що ти кажеш.
Оля присунула до себе чашку з чаєм.
— А кредит за твою машину ми з яких грошей гасили? А коли ти звільнився і три місяці шукав себе, ми на що жили?
— Це були тимчасові труднощі!
Коля почав кипіти. Розмова йшла не за його сценарієм.
— Ми зараз не мої кар’єрні пошуки обговорюємо, а квартиру! Яку я тобі з нуля підняв!
— Підняв він.
Вона похитала головою.
— Ти навіть будівельне сміття сам вивезти відмовився. Сказав, що це не царська справа — мішки з цементом тягати.
— Я наймав машину!
— Так, наймав. За мої гроші.
— У нас були спільні гроші! Сімейні!
Коля переможно озирнувся навколо, ніби шукаючи підтримки у нечисленних відвідувачів кафе.
— І за законом усе, що вкладено в сім’ю, ділиться навпіл. Зрозуміла?
— Зрозуміла.
Вона потягнула конверт до себе. Повільно, не поспішаючи, відстібнула пластикову кнопку.
— Істотні поліпшення майна дійсно можна ділити, Коля. Тут твій платний юрист не збрехав.
Оля дістала стопку скріплених аркушів.
— Тільки є один нюанс, про який ти забув згадати на консультації.
Коля невдоволено смикнув щокою.
— Який ще нюанс? Не засмічуй мені мізки, Оль. Давай по суті. Відступні чи частка.
— По суті суд дивиться не на те, хто з бригадиром на об’єкті лаявся. Суд дивиться, хто за банкет платив.
Вона підсунула верхній аркуш до колишнього чоловіка.
— Ось банківська виписка. Переказ на сто сорок тисяч за чорнову обробку. Безготівково. Прямо на рахунок будівельної фірми.
Коля втупився в синю печатку банку.
— Ось ще вісімдесят тисяч. За ту саму іспанську плитку, сантехніку та ламінат у будівельному гіпермаркеті. Теж прямий безготівковий переказ.
— І що?
Коля спробував недбало відмахнутися, але він збився на півслові й не відразу знайшов відповідь.
— Це наш сімейний бюджет! Ми були у шлюбі! Я ці матеріали на своїй машині віз!
— Це рахунок моєї мами. Тамари Іллівни.
Коля завмер. Його обличчя почало повільно витягуватися, а самовпевнена посмішка зійшла, залишивши лише розгублене кліпання.
— Усі великі перекази йшли з її пенсійного вкладу безпосередньо постачальникам.
Оля перегорнула сторінку, показуючи наступну виписку.
— У мене генеральна довіреність на її рахунок з тих самих пір. Мама довго збирала гроші на дачний будиночок, а потім вирішила допомогти єдиній дочці з ремонтом.
Слова застрягли у Колі десь у горлі. Він спробував зробити ковток повітря, але лише хрипнув.
— Яка ще Тамара Іллівна…
Він перелякано озирнувся, ніби теща могла стояти за його спиною.
— Вона ж у своєму селі сидить. У неї кнопковий телефон досі!
— І вона чудово вміє ходити ногами до відділення банку. А я вмію користуватися додатком за дорученням.
Оля акуратно зібрала аркуші назад у конверт і защепнула кнопку.
— Ти фізично не міг вкласти туди мільйон із сімейного бюджету, Коля. У тебе офіційна зарплата тоді була вісімнадцять тисяч. З яких половина йшла на твої нескінченні кредити.
Коля почервонів. Він гарячково міркував. Уся його залізобетонна юридична схема, яку він так довго виношував, тріщала по швах на очах.
— Я… я домовлявся! Я свій час витрачав!
Він ударив кулаком по столу, але вийшло якось жалюгідно й непереконливо.
— Бензин же спалював, зрештою!
— І їв мамині пиріжки, які вона нам щотижня передавала.
Оля сховала конверт у сумку й підвелася. Від накопиченої злості на його нахабство вона вирішила вдарити болючіше.
— Мама тобі дуже вдячна за послуги безкоштовного кур’єра. До суду підеш? Чи тобі ще кави замовити, щоб заспокоївся?
Він дивився на неї знизу вгору, з чистою, нерозбавленою ненавистю.
Товарні чеки з магазину, які він так дбайливо зберігав цілий рік і копіював на роботі, перетворилися на марну макулатуру порівняно з офіційними банківськими виписками з рахунку тещі.
— Підступна тварюка.
Коля просичав це крізь зуби. Різко підскочив, взяв зі столу ключі від машини й швидким кроком попрямував до виходу.
Зачепив плечем офіціанта, що проходив повз, навіть не обернувшись.
А Оля проводжала його поглядом.
— Рахунок, будь ласка, — кинула вона хлопцеві, що підійшов.
На вулиці починався дрібний осінній дощ. Оля забігла в аптеку за таблетками, купила продуктів на вечерю і нарешті пішла додому.
На душі було дивно спокійно. Ніяких паперів і претензій від колишнього чоловіка вона більше не чекала.
