— Закінчили? — Настя пильно подивилася на чоловіка. — Розвернулися й вийшли з моєї квартири…
…Настя відчинила двері своєї квартири й завмерла на порозі. Дим стояв такий густий, що його можна було б різати ножем.
Два тижні вона була в матері, чоловік Олексій не поїхав — знайшов сто причин, сто відмовок, а тепер вона бачила справжню причину.
Її трикімнатна квартира в старій частині міста перетворилася на якесь притон-кубло, і посеред цього хаосу сидів її чоловік із пляшкою в руці.
На дивані розвалився незнайомий чоловік у майці-безрукавці, поруч жінка невизначеного віку лущила насіння просто на килим. Двоє дітей гасали по кімнатах, і від їхнього вереску закладало вуха.
Олексій підвів голову, і його погляд говорив: «Якого біса ти так рано повернулася?»
Гроші, які вона залишила на господарство, мабуть, пішли на це веселе застілля — порожні пляшки вишикувалися батареєю на підвіконні.
— О, дружина з’явилася, — протягнув Олексій і навіть не встав. — Раніше терміну приперлася.
— Олексію, що це за цирк у моєму домі?
— Це тітка Зіна з чоловіком Борисом і дітьми. З Вінниці. Їм ніде було жити, я й пустив.
Борис, не виймаючи недопалок з рота, оглянув Настю з голови до ніг.
— Слухай, Льоха, а чого вона така надута? — він реготнув і почухав волохатий живіт під майкою. — Гей, господине, заспокойся, ми тут ненадовго, всього пара місяців.
— Пара місяців? — Настя підняла брову. — Цікаво, а моєї думки хтось питав?
— А навіщо питати? — втрутилася Зіна, спльовуючи лушпиння. — Льошка ж тут живе, значить, господар. Рідня приїхала, він і впустив. Усе нормально.
— Ось тільки є один нюанс, — Настя притулилася до дверного одвірка й опустила руки. — Ця квартира моя. Особисто моя. Ви тут не гості, а отже ніхто.
Олексій здригнувся, його обличчя перекосилося від злості.
— Ти чого хвоста розпушуєш перед людьми? — він підвищив голос. — Ми чотири роки одружені! Це наш дім!
Борис підвівся з дивана, і Настя мимоволі помітила, що від нього тхне кислим потом так, ніби він тиждень не мився. Він рушив до неї, явно маючи намір тиснути авторитетом.
— Слухай ти, фіфо, — його палець націлився Насті в груди. — Чоловік сказав, що можна — значить, можна. Чого носом крутиш? Зараз ми вас миттю приборкаємо!
— Шановний, — Настя відступила на крок, — вам би для початку прийняти душ. Від вас такий запах, що очі сльозяться. Я думала, у під’їзді хтось пішов у засвіти, а це, виявляється, ви. Феноменально.
— Чого-о-о? — Борис почервонів. — Та ти що мелеш, коза?
— Кози, наскільки я знаю, не розмовляють. А ось я розмовляю. І розмовляю я зі своїм чоловіком, а не з чужим дядьком у брудній майці. Тож будьте ласкаві — одягніться, вмийтеся й помовчіть.
Зіна підхопилася з дивана, розсипавши насіння.
— Гей, ти як це з моїм чоловіком розмовляєш?! Ти взагалі хто така?!
— Повторю. Я — власниця цієї квартири. А ви, до речі, перш ніж кричати, зуби б почистили. У вас з рота пахне так, ніби там щось здохло й забуло вийти.
Зіна задихнулася від обурення. Олексій підхопився з крісла.
— Насте, ти зовсім совість втратила?! Це мої родичі!
— Олексію, мій коханий, — Настя говорила спокійно, — совість втратила не я. Совість втратив ти. Ти притягнув сюди чужих людей, не запитавши мене.
Ти перетворив мій дім на притулок для безхатченків. Ти диміш у квартирі, хоча знаєш, що я не терплю диму. І ти смієш говорити мені про совість?
— Та вони ж рідні! — Олексій розмахував руками. — Люди рідної крові!
— Твоєї рідної крові. Не моєї. І знаєш що? Коли ти одружувався зі мною, ти якось забув згадати, що в тебе ціла зграя родичів, які селитимуться в моїй квартирі без мого відома.
Борис знову відкрив рота.
— Та ти, дівко, занадто зухвала! Хто в домі господар? Чоловік вирішує!
— Чоловік вирішує у своєму домі, — Настя посміхнулася. — А це мій дім. І в моєму домі вирішую я. Як бачите, принцип працює в обидва боки.
Зіна схопила чоловіка за лікоть.
— Борю, та що ти з нею розмовляєш! Льошко, скажи їй! Ми ж спеціально приїхали, квартиру шукаємо, нам треба десь пожити!
— Шукаєте квартиру? — Настя кивнула. — Чудова ідея. Є готелі, хостели, орендоване житло. Вибір величезний. Але це — не готель. І ви тут перебуваєте незаконно.
Олексій схопив її за плече.
— Насте, досить! Що ти влаштовуєш?! Як я тепер людям в очі дивитимуся?!
— Відпусти руку, — Настя струсила його долоню. — І людям в очі ти дивитимешся спокійно, бо ти з ними підеш. Разом.
— Що?!
— Що чув. Збирайся й виходь. Разом зі своїми дорогоцінними родичами.
— Ти з’їхала з глузду?! Я твій чоловік!
— Чоловік, який за два тижні моєї відсутності влаштував тут кубло. Чоловік, який не вважав за потрібне навіть подзвонити й попередити.
Чоловік, який зараз стоїть переді мною з перегаром і сміє підвищувати голос, хоча сам винен в такій ситуації.
Борис спробував знову втрутитися.
— Слухай, ти чого на чоловіка наїжджаєш? Він же тобі чоловік! Дружина повинна слухатися!
— Цікава у вас концепція сімейного життя, — Настя розсміялася. — Прямо з минулого століття. А ви в курсі, що надворі інші часи?
Що жінка може володіти майном, ухвалювати рішення й виганяти зі свого дому людей, яких вона туди не запрошувала?
— Та ти… та ти… — Борис задихався від злості. — Невдячна стерва!
— Невдячна? А за що мені бути вдячною? За те, що ви просочили димом мені квартиру? За те, що ваші діти розмалювали шпалери в коридорі?
Я це помітила, до речі. Чи за те, що від вашої присутності моє житло перетворилося на хлів? Дякую, звісно, але наче нема за що.
Зіна вчепилася в рукав чоловіка.
— Борю, ходімо, ходімо звідси! Бачиш, яка вона! Зміюка!
— Зміючка, — поправила Настя. — Якщо вже лаєтеся, то хоча б зменшувально-пестливо. Звучить інтелігентніше.
Олексій стояв посеред кімнати.
— Насте, я нікуди не піду. Це й мій дім теж. Чотири роки разом живемо!
— Чотири роки ти живеш у моїй квартирі, — уточнила Настя. — Це різні речі. Дуже різні. І знаєш, що найсумніше? Я думала, ми партнери.
Думала, ми поважаємо одне одного. А виявляється, варто було мені поїхати на два тижні — і ти показав своє справжнє обличчя.
— Та я просто хотів допомогти! Родичам!
— Допомагати — це святе. Але допомагати можна по-різному. Можна зняти їм номер у готелі. Можна оплатити орендовану квартиру.
Можна навіть дати грошей на перший час. Але ти обрав інший шлях — ти впустив їх до мого дому без моєї згоди. І це не допомога, Олексію. Це зрада.
Він відкрив рота, але Настя підняла руку.
— Я не закінчила. Ти не просто їх впустив. Ти пив з ними два тижні. Ти палив у квартирі. Ти навіть не потрудився прибрати цей безлад перед моїм приїздом.
Ти вважав, що я проковтну це все мовчки. Ось це й справді прикро — що ти вважаєш мене такою дурепою.
Зіна вже збирала речі, запихуючи їх у величезну картату сумку. Діти, відчувши недобре, замовкли в кутку.
— Борю, та ходімо вже! — вона смикала чоловіка за рукав. — Бачиш, тут нічого робити!
— Та зачекай ти! — Борис відмахнувся. — Льохо, ти чого мовчиш, як пень? Скажи їй!
Олексій повернувся до Насті.
— Насте, ну давай по-людськи поговоримо. Ну, погарячкували, ну буває. Не виганяй…
— Закінчили? — Настя пильно подивилася на нього. — Розвернулися й вийшли з моєї квартири.
— Насте!
— Тиждень, Олексію. Тиждень не з’являйся. Протверезій. Подумай про свою поведінку. Потім приходь, поговоримо. Але зараз — йди разом з ними.
— Та куди я піду?!
— До родичів, раз вони такі рідні й близькі. Разом і переночуєте. Заодно дізнаєшся, як це — жити з ними в одній кімнаті. Освітній досвід, так би мовити.
Борис нарешті зрозумів, що ловити нічого, і почав одягатися. Його рухи були різкими, злими.
— Ну й баба тобі трапилася, Льохо, — бурчав він. — Вовчиця. Нормальні чоловіки від таких тікають.
— А ненормальні — приживаються, — парирувала Настя. — Судячи з вас, у вашої дружини терпіння ангельське.
Зіна несподівано пирхнула, приховуючи усмішку. Вона вже все зрозуміла й поспішала піти, поки не стало гірше.
— Діти, збирайтеся! Швидко!
Олексій стояв, не рухаючись з місця.
— Насте, ти…
— Іди, Олексію. Двері за собою щільно зачини — вони іноді не замикаються.
Процесія залишала квартиру. Борис шморгав носом, Зіна тягла сумки, діти тулилися до матері. Олексій йшов останнім.
— Це ще не кінець, — кинув він з порога.
— Кінець чи початок — залежить від тебе, — Настя стояла прямо, не відводячи погляду. — Тиждень, Олексію. За тиждень можна багато чого обміркувати. Використовуй цей час з розумом.
Двері зачинилися. Настя повільно обійшла квартиру, оцінюючи масштаб лиха.
Пропалений килим. Плями на шпалерах. Гори брудного посуду на кухні. Вона сіла на краєчок крісла — єдиного чистого місця — і глибоко зітхнула.
Було страшно. Було прикро. Але було й інше — дивне, незнайоме відчуття. Гордість за себе. За те, що не поступилася. За те, що не промовчала. За те, що сказала те, що думає.
На вулиці Зіна зупинилася, щоб зручніше перехопити сумки.
— Борю, досить нити. Самі винні.
— Що?! — чоловік втупився в неї. — Ти що мелеш?
— Те саме. Та жінка мала рацію. Ми поводилися як свині. У чужому домі розвалилися, забруднили все, ще й огризалися. Я б на її місці так само вчинила. Тільки раніше.
Борис онімів.
— Ти… ти це серйозно?
— Серйозніше нікуди. Оце ж жінка, я тобі скажу. Залізна. І Льошку на місце поставила, і тебе. Ти ж одразу замовк, аж смішно стало.
— Та я…
— Мовчи вже. Ходімо готель шукати. І справді — помитися тобі не завадило б.
Борис понюхав свою сорочку й скривився. Заперечити не було чого.
Олексій йшов позаду всіх, і його думки плуталися. Злість змішувалася з соромом, образа — з розумінням.
Він згадував Настині очі — спокійні, впевнені. Вона не кричала, не плакала, не благала. Вона просто сказала як є. І від цього було найгірше.
Чотири роки. Чотири роки він жив у її квартирі, їв її їжу, спав у її ліжку. І жодного разу не замислився — а що він дав натомість? Що приніс у цей дім, крім своїх родичів і своїх проблем?
Тиждень. У нього був тиждень, щоб знайти відповідь на це питання.
І вперше за довгий час Олексій подумав: може, цей тиждень — не покарання. Може, це шанс. Останній шанс стати тим чоловіком, якого Настя заслуговує.
А Настя в цей час відчиняла вікна, впускаючи свіже повітря в прокурену квартиру.
Вітер тряс фіранки, і разом із димом виходило ще щось — щось важке, гнітюче, застаріле.
Майбутнє було туманним, але в цьому тумані проглядалися проблиски світла. Вона впорається. Вона вже впоралася з найважчим — сказала правду.
