— У тебе два дні на збори, мама тепер житиме тут, — заявив чоловік просто з порога.
— Ти навіть не помітив, що в шафі порожньо?…
…Дві об’ємні картаті сумки глухо вдарилися об підлогу передпокою.
Світлана, яка стояла біля дзеркала в застебнутому бежевому плащі, повільно обернулася.
За спиною Вадима маячила Галина Петрівна.
Свекруха поправила комір бордового пальта й окинула коридор господарським поглядом, немов оцінюючи якість ремонту.
— Не зрозуміла, — Світлана опустила руки в кишені плаща.
— А чого тут не розуміти? — голосно відповів Вадим. Він увійшов до квартири, відштовхуючи дружину плечем у бік полиці для взуття. — Ми з тобою вже давно як сусіди живемо.
Сенсу тягнути цю лямку я не бачу. Я чоловік, я приймаю рішення. Я залишаюся тут, у великій кімнаті.
Мама переїжджає в спальню. А ти забирай свої речі й шукай собі житло. Двох днів тобі на збори вистачить.
Галина Петрівна протиснулася слідом за сином, крекчучи й переступаючи з ноги на ногу.
— Ой, Світланко, ти вже не ображайся, — почала вона, не дивлячись на невістку. — Життя — воно таке, смугасте. Вадик правий. Дітей у вас немає, їжу ти йому не готуєш, чого мучити одне одного?
А мені на старості років потрібен догляд і простір. Мою ж хрущовку Вадим уже обіцяв здати квартирантам, копієчка в сім’ю піде.
Світлана дивилася то на чоловіка, то на свекруху. Всередині не було ні злості, ні образи. Тільки глуха, в’язка втома від цієї дешевої вистави.
— Тобто ти, Вадиме, вирішив розлучитися, здав квартиру матері й привіз її сюди? — рівно запитала Світлана.
— Я господар у своєму домі! — обурився чоловік.
Він скинув кросівки просто посеред проходу й пішов на кухню, голосно тупаючи.
— Я забираю свою законну половину! Ти тут не єдина королева. Іпотеку разом платили. Тож усе чесно. Збирай речі й звільняй територію.
— Вадику, ти б чайник поставив з дороги, — заголосила Галина Петрівна з коридору.
Вона нарешті зняла чоботи й почала розгублено озиратися в пошуках капців.
— Звісно, мамо, зараз усе зробимо, — долинуло з кухні.
Світлана не стала знімати плащ. Вона пройшла за чоловіком на кухню й зупинилася в усій красі в дверному отворі.
Вадим по-хазяйськи відкрив холодильник, зазирнув усередину, скривився й зачинив дверцята.
— Знову миша повісилася, — невдоволено кинув він. — Ти взагалі продукти купуєш чи тільки на свої нігті гроші витрачаєш?
— Вадиме, давай до справи, — Світлана схрестила руки на грудях. — Ти серйозно думаєш, що я зараз влаштую істерику й почну битися за метри?
Чоловік сперся руками на край кухонного столу й поблажливо всміхнувся:
— А які в тебе варіанти? Скандалити? Та будь ласка. Тільки поки ти кричатимеш, ми з мамою житимемо тут. Я тут прописаний. Я за все платив. Моя совість чиста.
Галина Петрівна, човгаючи, зайшла на кухню у вовняних шкарпетках. Вона сіла на стілець біля вікна, всім своїм виглядом демонструючи крайню втому.
— Світланко, ну чого ти опираєшся? — вкрадливо промовила свекруха. — Ну не склалося у вас. Буває.
Ти жінка приваблива, працюєш, зарплата в тебе хороша. Знімеш собі квартирку, влаштуєш долю. А нам з сином багато не треба.
Пожила в хороших умовах за чужий рахунок, і годі. Треба й честь знати.
Світлана ледь нахилила голову, розглядаючи свекруху так, ніби бачила її вперше.
— За чужий рахунок, значить? — перепитала вона.
— А за чий же? — обурився Вадим.
Він підійшов до раковини й увімкнув воду, намагаючись сполоснути чашку.
— Я працюю як проклятий. Я в цей дім усе серце вклав. Ремонт хто робив? Я робив.
— Ти шпалери в коридорі три роки тому наклеїв, — спокійно нагадала Світлана. — Криво. На цьому твій ремонт і закінчився.
— Неважливо! — відмахнувся чоловік. — Я годувальник! Я щомісяця гроші в дім приношу!
— Вадик у мене завжди щедрий був, — підтакнула Галина Петрівна, погладжуючи клейончасту скатертину. — Всю зарплату до копійки тобі віддавав.
А ти все незадоволена. Тобі все мало. Інша б молилася на такого чоловіка. Не п’є, не б’є, працює.
Світлана притулилася плечем до одвірка.
— Дійсно. Золото, а не чоловік. Тільки от, Вадиме, ти забув згадати одну крихітну деталь.
— Яку ще деталь? — напружився він. Вода з крана продовжувала текти, з шумом б’ючись об дно металевої мийки.
— Закрий кран, лічильники крутяться, — кинула Світлана.
Вадим механічно вимкнув воду й подивився на дружину спідлоба.
— Твоя зарплата, Вадиме, — це тринадцять тисяч, — сухо констатувала Світлана.
— І що з того? — буркнув він. — Це нормальні гроші! Половина країни так живе!
— Нормальні, — погодилася вона. — Тільки іпотека за цю квартиру становить п’ятнадцять тисяч на місяць. А комунальні послуги взимку доходять до п’яти.
Галина Петрівна закліпала очима, переводячи погляд із сина на невістку.
— Не забивай мені голову! — гримнув Вадим. — Я тобі свою картку віддав! Ти сама там усе розподіляла!
— Правильно. Я брала твою картку. Додавала свої гроші. Оплачувала іпотеку, світло, воду, інтернет.
А на залишок купувала продукти, з яких ти потім вимагав вечері з трьох страв.
— Ой, не треба тут із себе великомученицю удавати! — втрутилася свекруха, сплеснувши руками.
Вона спробувала підвестися зі стільця, але передумала.
— Усі так живуть! Сім’я — це спільний казан. Вадик старався як міг!
— Я й не сперечаюся, Галино Петрівно, — Світлана навіть не підвищила голос. — Я просто констатую факти. Вадим вважає, що він мене утримує.
— Я чоловік! — знову завів свою пісню Вадим, червоніючи плямами.
Він зробив крок до Світлани, гнівно роздуваючи ніздрі.
— Ти вічно мене принижуєш! Вічно ти незадоволена! Та я заради тебе бізнес намагався відкрити!
— Ти набрав кредитів на двісті тисяч для купівлі зламаних верстатів, які потім здав на металобрухт за п’ятнадцять, — безжально відрізала Світлана.
— Це був досвід! — вигукнув Вадим.
— Це була дурість, яку я покривала зі своїх премій півтора року, — парирувала дружина.
Галина Петрівна стиснула губи й відвернулася до вікна.
— Ось змія, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Усе пригадає. Жодної поваги до чоловіка.
Світлана відірвалася від одвірка й підійшла до обіднього столу.
— Гаразд. Лірика закінчилася. Хочеш розлучення — буде розлучення. Хочеш залишитися тут із мамою — залишайся.
Вадим підозріло примружився. В його очах промайнув сумнів. Він явно чекав криків, слів, погроз судами. А ця спокійна покірність збивала з пантелику.
— Що, ось так просто? — недовірливо запитав він.
— Ось так просто, — кивнула Світлана.
— І ти не будеш претендувати на поділ майна? — нахмурився чоловік.
— Ми все розділимо за законом, Вадиме. Потім. Через адвокатів, — рівно відповіла вона.
Вона дістала з кишені плаща зв’язку ключів і поклала їх на стіл. Метал дзвінко вдарився об стільницю.
Галина Петрівна просяяла. Вона миттю забула про свою втому, випрямила спину й задоволено подивилася на сина.
— Ось і розумниця, Світланко. Ось і правильно. Розходитися треба по-людськи, без бруду.
Ми тобі зла не бажаємо. Забереш свої речі, посуд можеш свій взяти, я не жадібна.
Вадим розправив плечі, знову відчувши себе господарем ситуації.
— Значить так, — скомандував він. — Іди збирай речі. Даю тобі дві години. І щоб духу твого тут не було.
Світлана подивилася на ключі, потім перевела погляд на чоловіка.
— Мені не потрібні дві години, Вадиме.
— Що, думаєш розжалобити мене? Вирішила тягнути час? — усміхнувся він. — Не вийде. Мамі треба відпочивати.
— Ні, Вадиме, — Світлана похитала головою. — Мені не потрібен час, бо свої речі я забрала ще в середу.
У кухні зависла щільна, важка пауза. Чути було лише, як за вікном гуде автобус, що проїжджає проспектом.
Вадим завмер. Усмішка повільно зійшла з його обличчя.
— У сенсі — в середу? — не зрозумів він.
— У прямому, — Світлана вказала рукою в бік коридору. — Відкрий шафу-купе в спальні. Відкрий комод. Відкрий тумбу у ванній.
Вадим нерозуміюче витріщився на неї, потім зірвався з місця й швидким кроком пішов до кімнати.
Галина Петрівна насторожено витягнула шию.
— Світланко, що ти задумала? — з підозрою запитала свекруха.
Зі спальні долинув звук різко відчинених дверцят шафи. Потім грюкнула шухляда комода. Потім ще одна.
Вадим повернувся на кухню. Його обличчя було розгубленим, майже дитячим.
— Там порожньо, — глухо сказав він.
— Бінго, — Світлана навіть не усміхнулася. — Там порожньо. Моїх речей тут немає вже кілька днів.
— Але… ти ж… — Вадим запнувся, намагаючись підібрати слова. — Ти ж спала тут. Ти на кухні вранці сиділа.
— Я приїжджала сюди вранці перед роботою, щоб погодувати кота, якого теж забрала сьогодні вранці, — спокійно пояснила Світлана.
Вона підійшла ближче до чоловіка.
— Ти навіть не помітив, Вадиме. Так, ми давно спали в різних кімнатак, але ти не помітив, що мої полиці порожні.
Ти не помітив, що у ванній немає моїх кремів. Ти не помітив, що зникли мої зимові куртки.
Вадим важко ковтнув слину.
— Ти живеш у своєму вигаданому світі, де ти великий годувальник і господар життя, — продовжила Світлана, карбуючи кожне слово. — А реальності ти упритул не бачиш.
— А де ти живеш? — вичавив він із себе.
— Яка різниця? У подруги, в орендованій квартирі, в готелі — тебе це більше не стосується, — відрізала вона.
Галина Петрівна, відчувши, що ситуація виходить з-під контролю, вирішила втрутитися:
— Вадику, та нехай котиться! Дорога вільна! Нам же краще. Завтра замки поміняєш — і заживемо.
Світлана перевела погляд на свекруху:
— Заживете, Галино Петрівно. Обов’язково заживете. — Вона застебнула верхній ґудзик плаща. — Тільки, Вадиме, раз ти тепер одноосібний господар…
Світлана дістала з кишені складений навпіл аркуш паперу й поклала його поруч із ключами.
Це був звичайний аркуш із зошита, дрібно пописаний її почерком.
— Що це? — Вадим мимоволі відсахнувся.
— Це список, — пояснила Світлана. — Те, з чим тобі тепер доведеться розбиратися. Як справжньому чоловікові.
Вадим неохоче взяв аркуш. Галина Петрівна одразу підскочила й заглянула синові через плече.
— Перше, — Світлана почала згинати пальці. — Кредит за телевізор і пральну машину оформлений на тебе. Платіж п’ятнадцятого числа. П’ять тисяч.
Вадим зблід.
— Друге. Керуюча компанія погрожує судом за затоплення сусідів знизу. Ти обіцяв розібратися з трубами пів року тому й забув. Сума претензії — сорок тисяч. Лист у поштовій скриньці.
— Яке затоплення? — пискнула Галина Петрівна. — Ми нікого не затоплювали!
— Третє, — незворушно продовжила Світлана. — Інтернет відключено за несплату. Моя картка більше не налаштована на автоплатіж. Роутер я забрала, він мій.
Вадим тупо дивився на аркуш, ніби не впізнаючи літер.
— І найголовніше, Вадиме. Післязавтра перше число. День списання іпотеки. На твоїй зарплатній картці зараз дев’ять тисяч. Банк не слухатиме твоїх розповідей про те, який ти господар.
— Ти… ти не можеш так вчинити, — голос чоловіка зірвався. — Іпотека ж спільна!
— Ми все розділимо, я ж сказала, — кивнула Світлана. — Але до суду ти платиш сам. Зі своєї кишені. Раз уже вигнав мене на вулицю.
Вона розвернулася й пішла до передпокою.
Вадим стояв посеред кухні, стискаючи в руці зошитовий аркуш.
Уся його пихата, агресивна впевненість наче випарувалася, залишивши лише паніку.
— Зачекай! — крикнув він їй услід. — Світлано! А як же… а продукти? У холодильнику ж порожньо!
— Ти ж чоловік, Вадиме, — долинуло з коридору. — Заробляєш. Придумаєш щось.
Галина Петрівна важко опустилася на стілець.
— Вадику… — протягнула вона жалібно. — Синочку… А як же ми? У мене до пенсії ще тиждень. А квартирантам я вже ключі віддала…
Світлана відчинила вхідні двері. З під’їзду пахло вогкістю та смаженою картоплею.
Вона переступила поріг, тихо прикрила за собою двері та вийшла. На вулиці накрапав дрібний дощ, але дихалося напрочуд легко.
