«Мариночко, не ображайся, але Ларисі це потрібніше», — ці слова, написані акуратним почерком свекрухи на звороті квитанції за світло, виднілися у щілині між стулкою воріт і стовпом.
Я стояла й дивилася на них. У руках — важкі пакети з сортовою гортензією, що пахли вологим торфом.
А над запискою висів новий замок. Блискучий, зухвалий, із лазерною насічкою.
Мій старий «крабик», який я сама змащувала щовесни, валявся в пилу. Перерізаний болгаркою.
У голові промайнула думка. Знаєте, як у старому телевізорі — хлопок, і екран гасне.
— Галино Петрівно, — прошепотіла я в порожнечу, — ви даремно це зробили. Адже я попереджала: якщо дійде до підлості, я вивезу звідси все до останнього цвяха.
— Марино, ти що? — з-за сусідського паркану виринула Нюра.
У руках — вічна чашка з чаєм, в очах — азарт.
— Та ось, Нюр, замок замінили, ключі не підходять.
Нюра зробила ковток, прицмокнула:
— Та вони ж учора тут господарювали! І Петрівна, і Лариска з чоловіком. Лариска весь твій гарнітур в альтанці обмацувала.
Аж задихалася від захвату: «Ой, як ми тут влітку сидіти будемо!».
А Петрівна їй підспівувала: «Усе готове, заїжджай і живи, Марина тут кожен сантиметр вилизала». Покупці хороші, свої!
Я подивилася на свої руки. Мозоль на вказівному пальці — від секатора. Нігті, які місяць не бачили манікюру через весняну висадку.
Десять років. Десять років я вкладала сюди кожну премію. Поки колишній чоловік економив на аліментах, я будувала тут свій світ.
Перегній по вісім тисяч за машину, німецький насос, теплиця за двадцять п’ять… «Ларисі потрібніше».
Я сіла в машину і набрала свекруху. Гудки лунали довго. Нарешті у слухавці зазвучало — солодко, аж приторно:
— Алло, Мариночко? Ти на дачі? Ой, я забула попередити…
— Галино Петрівно, що це за записка? Чому замок замінено?
На тому кінці зітхнули. Важко, по-мученицьки.
— Ну ти ж розумієш, дитинко. У Лариски кредит. А дача — вона ж на мене записана. Я мати, я мусила допомогти. Лариска в мене її перекупила. Суто символічно.
Вже все оформили. Ти ж добра, Мариночко. А Ларисі це потрібніше. Не будь такою дріб’язковою, ми ж одна родина.
— Одна родина? — я випрямилася. — Галино Петрівно, я за цю «родину» десять років спину горбила.
— Дача моя за документами! — голос свекрухи миттєво став жорстким. — Маю право! А речі твої… Лариска сказала, вивезуть у гараж. Якщо не забудуть.
У трубці пискнуло. Скинула. Я сиділа й слухала, як остигає двигун.
Добре. Раз Ларисі це потрібніше — нехай користується. Тим, що належить їй.
А їй тут належить лише гола земля й старий, гнилий сарай зразка чотирнадцятого року…
Вантажне таксі приїхало за годину. Двоє хлопців у заляпаних штанях мовчки дивилися, як я перелажу через паркан.
— Господине, ми що, будинок обносимо? — запитав той, що старший, Сергій.
Я дістала з машини синій кейс. Мій вірний японський шуруповерт. Купила сама, коли зрозуміла, що дочекатися від чоловіка прикрученої полиці — це як дочекатися снігу в липні.
— Ми забираємо моє майно, Сергію. Є чеки, є накладні на конструкції. Працюємо швидко.
Я почала з будиночка. Вжик-вжик. Перший саморіз із петлі дверей. Вжик-вжик. Другий.
Двері, які я ставила минулого року, м’яко піддалися. Вони були дорогі, з терморозривом. Важкі.
— Слухай, господине, — Сергій завагався, дивлячись на порожній дверний отвір. — А якщо поліцію викличуть?
— Нехай викликають. У мене на кожен цвях є квитанція. А у них — тільки голі стіни.
Ми знімали вікна. Пластик чинив опір, піна хрустіла, як суха кістка. Я сама підрізала її ножем, обдираючи пальці.
Потім перейшли до теплиці. Двадцять п’ять тисяч. Полікарбонат «преміум».
Болти заіржавіли, шестигранник прокручувався, долоня горіла від напруги.
— Та ну її, господине, — буркнув другий хлопець. — Залиш, лише замучимося.
Я мовчки взяла WD-40 і рясно пшикнула на іржаву різьбу:
— Я вивезу все до останнього цвяха. Крути.
Я побачила, як Сергій подивився на мене. З повагою чи зі страхом — не знаю. Але за ключ він узявся ретельніше.
Звук полікарбонату, що розривався, був жалісливим, наче крик. Листи знімали й згортали в рулони.
— Насос із колодязя теж діставайте, — наказала я. — І фітинги. Усе до останнього перехідника.
Нюра за парканом уже не пила чай. Вона вчепилася в штахетник:
— Марино! Ти ж її до інфаркту доведеш! Це ж вандалізм!
— Це інвентаризація, Нюро. Лариса купила землю? Ось нехай на ній і господарює.
Я взяла лопату. Земля була важка, щільна. Я копала й копала.
Спочатку кущі смородини — сортової, яку я плекала три роки. У чорні мішки їх, коріння — у мокру мішковину. Потім гортензії, що вже встигли прижитися в ґрунті.
Я відчувала, як ниє поперек і як піт заливає очі.
— Господине, альтанку розбирати?
Я подивилася на альтанку. Ми будували її з братом. Кожну дошку я власноруч лакувала у три шари.
Пам’ятаю запах того лаку — їдкий, хвойний. Пам’ятаю, як спина відвалювалася.
— Розбирайте. Дощенту.
До четвертої години дня ділянка стала схожою на декорації після зйомок фільму про апокаліпсис.
Порожнеча. Там, де стояла теплиця — чорні смуги перекопаної землі.
Замість будиночка — коробка з порожніми очницями вікон.
Навіть насос поїхав: із колодязя сиротливо стирчав обрізок троса.
Я стояла посеред цього погрому. У руках — старий кухонний ніж, яким підрізала коріння хости.
Зайшла в сарай — єдине місце, яке не зачепила, бо воно було тут ще до мене.
Там на полиці стояв чайник. Емальований, з відбитим носиком.
Тот самий, з якого Галина Петрівна так любила пити чай, примовляючи: «Ох, Мариночко, як у тебе тут душевно».
Я взяла цей чайник і винесла на середину ділянки. Поставила прямо на землю, у самий центр колишнього квітника.
А поруч встромила видертий кущ чортополоху. Величезний, злий, колючий. “Ось і весь ваш сад, дорогі родичі”.
— Все, господине, машина повна, — гукнув Сергій. — Куди везти?
— У місто. На склад.
Я вже виїхала на трасу, коли телефон зайшовся в істериці. Дзвонила Лариса. Потім Галина Петрівна. Я увімкнула гучний зв’язок.
— ТИ ЩО ЗРОБИЛА?! — вереск свекрухи вдарив по вухах.
— Ми приїхали… ми меблі привезли… Тут нічого немає! Ти вікна вкрала!
— Я нічого не вкрала, Ларисо. Я забрала своє. Чеки у мене. Свідки підтвердять: я нічого не ламала, а акуратно демонтувала.
— Мама ледь не зомліла! Патруль уже їде!
— Нехай їде. Тільки спочатку поясни поліції, на якій підставі ти збиралася користуватися моїм майном.
Дача твоя? Користуйся. Саджай картоплю в глину. Ти ж молода, сильна. Тобі це потрібніше.
Я скинула дзвінок. Через десять хвилин набрав колишній чоловік:
— Марино, ну це перебір… Мати плаче, тиск під двісті. Навіщо так? Могла б залишити як є, сім’я ж…
— Вадику, сім’я — це коли цінують. А коли використовують — це експлуатація. Хочеш допомогти мамі?
Купи їй нову теплицю. У тебе ж завжди були «зайві гроші», тільки на аліменти чомусь не вистачало.
Блок. Тиша…
Минув місяць. Мій балкон у місті перетворився на справжні джунглі.
Гортензії в діжках почуваються чудово. Півонії я відвезла сестрі — там їх точно люблять.
Кажуть, Лариса намагалася щось посадити на «голій землі».
Але без насоса, без укриття, без десятирічного шару добрив, який я вивезла разом із дерном під кущами, у неї нічого не виросло. Земля там виявилася важкою сірою глиною.
Галина Петрівна обдзвонила всіх знайомих, розповідаючи про мою «чорну невдячність».
Але половина з них чомусь просто перестала з нею вітатися. Мабуть, у кожного в житті була своя «Лариска».
Я сиджу на балконі й п’ю каву. У кутку стоїть синій кейс — мій шуруповерт. Я дивлюся на квіти і відчуваю, що я — вдома.
Сад — це те, що ти носиш у собі й у своїх руках. І ніхто не відбере у тебе твою працю, якщо ти сама цього не дозволиш.
Я вивезла все до останнього цвяха. І цей цвях більше не стирчить у мене в серці.
А як би ви вчинили на місці Марини? Змирилися б заради спокою в колишній родині чи забрали б своє до останньої тріски?
