— Я готувала, а ти все у смітник?! Та ти… ти нахаба невдячна! — верещала свекруха.
Син мовчки вказав їй на двері…
…— Георгію, а ти взагалі дивився на цінник, коли це брав?
Евеліна відірвалася від швейної машинки й виразно потрусила пластиковим контейнером з овочами.
Усередині лежали чотири ідеально рівні, глянцеві помідори на зеленій гілці.
— Дивився, — Георгій недбало кинув на тумбу в передпокої робочу куртку й роззувся. — Нормальні помідори. Влада просила.
— Твоя мати за десять хвилин буде тут.
Евеліна стишила голос, поглядаючи в бік дитячої, де гралася з конструктором донька.
— Уявляєш, що почнеться, коли вона побачить помідори за триста гривень? У нас платіж за іпотеку через три дні, а ти гроші розбазарюєш.
— Та сховай їх, якщо так боїшся, — відмахнувся чоловік, проходячи до кухні. — Можна подумати, вона в кожен пакет заглядає.
Евеліна стиснула губи. Три роки шлюбу так і не навчили Георгія очевидній істині: Євдокія Іванівна не просто заглядала в пакети. Вона проводила повну інвентаризацію їхнього життя.
Пролунав вимогливий стукіт. Свекруха ніколи не користувалася дзвінком, воліючи гупати по металу кісточками пальців. Георгій поспішив відчинити.
Євдокія Іванівна переступила поріг танковим маршем.
На ній була незмінна в’язана жилетка поверх суворої кофти на ґудзиках і лакова сумочка, яку вона притискала до боку, наче секретний дипломат.
— Ну, привіт, годувальнику, — вона оглянула сина оцінювальним поглядом. — Знову схуд. Дружина тебе зовсім не годує. Евеліно! Ти там довго за своїми ганчірками сидітимеш?
Евеліна глибоко зітхнула, струсила з домашніх штанів обрізки ниток і вийшла в коридор. Вихідний летів нанівець.
— Доброго дня, Євдокіє Іванівно, — стримано привіталася вона. — Я працюю. У мене термінове замовлення на штори.
— Працює вона, — пирхнула свекруха, не роззуваючись і проходячи до кухонного столу, де Георгій так і не встиг розібрати покупки. — Це хіба робота?
Баловство одне. Краще б на нормальне місце влаштувалася, щоб стаж ішов. А то сидите на шиї в банку.
Вона по-господарськи потягнула до себе найближчий пакет.
А Евеліна кинула на чоловіка промовистий погляд із серії «я ж казала», але Георгій уже звично злився зі шпалерами, наче хамелеон, розглядаючи візерунок на лінолеумі.
Свекруха з огидою підчепила нігтем ту саму упаковку з томатами.
— Що це таке? — Євдокія Іванівна обурено потрусила коробкою в повітрі. — Двісті вісімдесят гривень за помідори на гілці! Ви що, мільйонери?
У вас іпотека ще сім років висить, Георгій на своєму прокладанні кабелів жили рве, а ти гроші в унітаз спускаєш. На ринку в дядька Павла такі самі по сто п’ятдесят!
— Мені немає коли їздити на ринок, Євдокіє Іванівно, — Евеліна стала навпроти столу. — Час коштує дорожче за різницю в сто тридцять гривень. І взагалі, це Георгій купив.
— Звісно, звалюй все на чоловіка, — свекруха вправно дістала із сумочки товстий зошит у дерматиновій обкладинці.
Цей зошит був її головним знаряддям маніпуляцій. Туди скрупульозно записувалися всі витрати, подачки та послуги, надані молодій родині.
— Ось тут у мене записано, — свекруха змочила палець і перегорнула сторінки. — Десятого числа я вам комуналку оплатила. П’ять тисяч чотириста.
Плюс Георгію на бензин підкинула дві. А ви помідори за триста гривень купуєте. Без штанів залишитеся з такою економією.
Георгій нарешті озвався з кутка:
— Мамо, ну чого ти починаєш? Я ж сказав, що з наступної зарплати все віддам. Десятого премія буде.
— Премія в нього буде! — замахала рукою мати. — Знаю я твої премії. Знову начальство штрафами обкладе. Ви жити не вмієте за статками. А тобі, Евеліно, аби тільки похизуватися.
Евеліна спиралася руками на край столу. Сперечатися з точними записами було марно. Євдокія Іванівна все життя пропрацювала бухгалтером і вимірювала турботу виключно в грошах.
— Ми живемо на свої, — сухо відповіла Евеліна. — Ви самі переказали гроші за комуналку, коли Георгій підвернув ногу й не вийшов на роботу лише один день. Ніхто вас не просив.
— Самі переказали! — усміхнулася свекруха. — Та якби я не втрутилася, вас за борги давно виселили б. Ну, що у вас на обід? Знову макарони з дрібкою сіллі та майонезом?
Не чекаючи відповіді, вона почала розпаковувати другий пакет. Шматок яловичини свекруха крутила в руках із виглядом ображеної гідності.
— Що це за підошва? Де ви це м’ясо брали? Судячи з ціни, це була корова благородної породи. А на вигляд — стара кляча.
— Це фермерське м’ясо для Влади, — Евеліна спробувала забрати пакет, але свекруха сховала його за спину. — Їй потрібне нормальне харчування. Лікар сказав, що гемоглобін низький.
— Ваші лікарі тільки гроші тягнути вміють. Я з цієї яловичини зараз такий гуляш зроблю, що пальчики оближете. І на три дні на всю родину вистачить. А то ви все за раз з’їсти готові.
— Євдокіє Іванівно, не треба нічого готувати.
Евеліна зробила крок до плити, перекриваючи доступ до каструль.
— У мене свій рецепт. Влада не їсть гуляш із підливою, і у неї алергія на томатну пасту. Ви ж знаєте.
— Дурниці! — відрізала свекруха, безцеремонно відсунувши невістку плечем. — Алергія в неї від ваших хімічних цукерок.
А домашня їжа ще нікому не шкодила. Привчили дитину носом крутити. У мене Георгій у її роки перловку тріскав і добавки просив.
Георгій нервово потер шию.
— Мамо, ну справді, нехай Евеліна сама готує. Вона краще знає, що дитині можна.
— Замовкни вже, годувальнику, — гаркнула мати, дістаючи дошку для нарізання. — Буде нормальний обід.
Наступні півтора року Евеліна намагалася повернутися до роботи, але стібки виходили кривими.
З кухні долинали гуркіт сковороди, шипіння олії та гучні коментарі свекрухи щодо немитої плити та неправильного зберігання круп.
Влада прибігла до кімнати й сховалася за шторою. Бабуся заборонила їй розкидати конструктор у вітальні, заявивши, що через ці пластикові колючки можна ноги переламати.
Коли Євдокія Іванівна урочисто оголосила, що обід готовий, у повітрі зависла важка напруга.
Стіл був накритий. У центрі красувалася величезна сковорода з темною, підозріло пахучою сумішшю.
Свекруха завжди пересмажувала цибулю до кольору вугілля і додавала туди пів банки найдешевшої томатної пасти зі своїх запасів.
Георгій слухняно сів на своє місце, уникаючи погляду дружини. Евеліна посадила Владу на високий стільчик.
Дівчинка одразу зморщила ніс:
— Я це не буду.
— Будеш як миленька, — Євдокія Іванівна з натиском гепнула повний ополоник гуляшу в тарілку онуки. — Їж давай. Бабуся старалася, біля плити стояла.
Жирна коричнева підлива розтеклася по тарілці. Влада відсунулася від столу.
— Мамо, я не хочу, — дівчинка благально поглянула на Евеліну. — У мене болить животик.
— Не вигадуй! — підвищила голос свекруха. — Ніяких примх. Поки все не з’їси, з-за столу не встанеш. Зовсім розбалувалися зі своїми алергіями.
Евеліна поглянула на чоловіка. Георгій колупав свій гуляш виделкою, ретельно вивчаючи шматочок моркви.
— Мамо, ну нехай не їсть, якщо не хоче, — пробурмотів він собі під ніс. — Чого ти до дитини пристала?
— Ось через такі поблажки вона у вас на шиї й сидить! — Євдокія Іванівна переможно оглянула стіл. — Ви погані вихователі. Дівчинка вами крутить як хоче.
Вона простяглася через стіл і різко присунула тарілку назад до Влади.
Посуд заскрипів по стільниці. Темна підлива хлюпнула через край, забруднивши чисту футболку дівчинки. Влада здригнулася й заплакала.
Евеліна повільно встала. Підійшла до доньки й спокійно забрала в неї тарілку.
— Що ти робиш? — обурилася свекруха. — Я кому сказала, нехай їсть!
— Їй не можна томатну пасту, — стримано мовила Евеліна. — Я вам це казала.
Вона розвернулася, підійшла до сміттєвого відра й одним рухом змахнула весь гуляш із тарілки доньки просто на картопляне лушпиння.
Георгій перестав жувати. Євдокія Іванівна підвелася зі свого місця.
— Ти взагалі совість втратила? — просичала свекруха. — Я продукти перебирала, готувала, а ти все у смітник?! Та ти… ти нахаба невдячна!
Евеліна кинула порожню тарілку в раковину. Посуд задзвенів об метал.
— Ви приходите до нашого дому, — Евеліна не підвищувала голосу, але дивилася прямо в очі свекрусі. — Ви берете наші продукти.
Ви псуєте їх своїм варевом, яке неможливо їсти. А потім ви ще й наважуєтеся кричати на мою дитину та бруднити їй одяг.
— Твій дім? — свекруха витягла свій головний козир.
Вона потягнулася до сумочки й дістала дерматиновий зошит.
— Твій дім належить банку! А живете ви тільки тому, що я вам допомагаю! Ось, дивись!
Дев’ятого числа — три тисячі. Двадцятого — п’ять тисяч на комуналку. Ви мені до кінця життя зобов’язані!
Вона помахала зошитом у повітрі.
— Ми винні вам рівно сім тисяч чотириста гривень, — холодно мовила Евеліна. — І ми віддамо їх вам завтра. До копійки.
— Та справа не в грошах! — Євдокія Іванівна перейшла на вереск. — Справа в повазі! Я старша, я життя прожила!
А ти тут свої порядки встановлюєш, шмаркачка! Георгію! Ти довго терпітимеш, як твоя дружина ображає рідну матір?
Георгій сидів блідий. Він переводив погляд із розлюченої матері на непохитну дружину. Влада продовжувала схлипувати.
Евеліна чекала. Якщо він зараз промовчить — це кінець. Вони обговорювали це сотні разів.
— Георгію! — гримнула свекруха. — Скажи їй!
Георгій важко опустив виделку. Він подивився на свій недоїдений гуляш, потім на заплакану доньку.
— Мамо, — його голос пролунав хрипко, але твердо. — Для початку припини кричати на Владу.
Євдокія Іванівна знітилася:
— Що?
— Я сказав, перестань кричати, — Георгій устав із-за столу. — Евеліна має рацію. Ти перегинаєш палицю.
Не можна змушувати дитину їсти те, від чого їй погано. І не нормально приходити сюди й командувати.
— Ти… ти проти матері пішов? — свекруха притиснула руки до грудей. — Через цю фіфу?
— Через мою дружину й мою доньку, — Георгій підійшов до Евеліни й став поруч. — Збирай свої речі, мамо. Дякую, що завітала, та нам усім треба охолонути.
Євдокія Іванівна почервоніла. Її головний аргумент — слухняний син — вийшов з-під контролю.
Вона різким рухом взяла зошит, засунула його в сумочку й попрямувала до передпокою.
— Я сюди більше не повернуся! — долинуло звідти. — Побачимо, як ви без мене заспіваєте! Самі приповзете по допомогу!
Вона пішла, залишивши вхідні двері прочиненими. Георгій мовчки вийшов у коридор і зачинив їх за матір’ю.
На кухні Влада шморгала носом, дивлячись на батьків переляканими очима.
— Ну все, сонечко, — Евеліна акуратно витерла доньці обличчя серветкою. — Ходімо, я переодягну тебе. А потім приготуємо твої улюблені макарони з сиром. Будеш?
— Буду, — слабо кивнула Влада.
Георгій подивився на зіпсований гуляш, рішуче взяв сковороду з плити й висипав залишки страви у сміттєве відро.
— Я сам помию сковороду, — сказав він, відкриваючи кран…
Через три тижні недільний обід минув спокійно. Евеліна дошивала останнє замовлення, Георгій бавився з Владою у вітальні, складаючи новий конструктор.
На плиті тихенько булькав курячий бульйон. Ніхто не перевіряв їхні пакети з продуктами.
Євдокія Іванівна дотримала обіцянки й на порозі квартири більше не з’являлася.
Георгій переказав їй на картку борг у понеділок, додавши зверху тисячу гривень. Мати гроші прийняла, але дзвонити не стала.
Вона скаржилася сусідкам на невдячного сина й нахабну невістку, чекаючи, коли вони прийдуть просити допомоги.
Та вони не приходили. Дерматиновий зошит утратив свою владу саме в той момент, коли вони перестали боятися його відкривати.
