Почувши за рогом розмову сина з нареченою, Світлана не стала дзвонити йому одразу…
…Світлана Андріївна поверталася від подруги коротким шляхом, через провулок біля скверу. Вечір видався м’яким як на таку вогку осінь, і вона не поспішала додому.
У сусідньому дворі, біля одного з під’їздів, стояв син Артем. Поруч із ним була світловолоса дівчина в бежевому пальті.
— Карина, здається, — згадала Світлана Андріївна.
Син, у якого в цьому дворі мешкав приятель, познайомився з нею трохи більше ніж місяць тому, якраз на дні народження цього приятеля.
І вже всі вуха Світлані Андріївні прозижчав про неї. Втім, знайомити матір із обраницею він поки що не поспішав.
Карина тримала Артема під лікоть і щось наполегливо говорила йому. Світлана Андріївна хотіла була покликати сина. Але щось підказало їй: «не зараз».
Вона відступила до стіни будинку, за виступ під’їзду. І звідти, з-за рогу, почула дещо цікаве.
— Ну скільки можна зволікати? — вимагала дівчина. — Тьомо, ти дорослий чоловік чи хто?
— Але…
— Якщо дорослий, то й питання треба вирішувати по-дорослому.
— Почекай, Карино, зараз не час, — відповів він.
— А коли час? Мати сама у двокімнатній, а квартира, між іншим, коштує три мільйони, якщо не більше. Продали б її, взяли б трикімнатну в іпотеку. А твоїй матері й однокімнатної з головою вистачить.
Син видав якийсь дивний звук.
— Або відправимо її до твоєї тітки в область, — продовжила Карина, — ти ж сам казав, тітонька сама і давно її до себе кличе.
Світлана Андріївна завмерла на місці.
— Поговори з нею на вихідних, — казала Карина, — скажи, що у нас усе серйозно, і ми ось-ось подамо заяву. Домовилися?
— Гаразд уже, — сказав Артем після паузи. — Поговорю. Ходімо вже.
Дівчина щось нерозбірливо додала, і вони пішли в бік зупинки.
Додому Світлана Андріївна дійшла «на автоматі». Поставила чайник, сіла за стіл і довго дивилася в одну точку.
Першим бажанням було зателефонувати синові й усе йому висказати. Потім їй захотілося розплакатися. Але вона не зробила ні того, ні іншого.
— Треба буде познайомитися з цією Кариною ближче, — твердо вирішила вона.
У суботу Артем приїхав до неї. Потоптався у передпокої, відмовився від обіду, але потім все-таки сів за стіл. Розмову завів здалеку.
Говорив про те, що двокімнатна квартира велика і матері важко її прибирати самій. Що ціни на квартири зараз хороші…
— Мамо, а ти не думала продати двокімнатну? — поцікавився він у якийсь момент, захоплено розглядаючи свою чашку.
— Це тобі Карина порадила?
Артем здригнувся, почервонів.
— Та до чого тут Карина?
— Та просто так… До речі, коли ти нас уже познайомиш?
— Ну… — запнувся син. — Вона поки що не готова. Як буде готова, познайомлю, гаразд?
«Не готова вона… А гроші за мою ще не продану і взагалі не продавану квартиру вона вже готова привласнити», — подумала Світлана Андріївна.
Але вголос сказала інше:
— Звісно, синку. Я не тисну.
— І я не тисну на тебе, — відгукнувся Артем, — я просто думаю, що… Ну, так буде краще. Але ти сама вирішуй, звісно.
Світлана Андріївна була впевнена, що Карина буде готова до знайомства з нею вже зовсім скоро. І не помилилася.
Вони завітали в гості вже наступної суботи. Пили чай, мило розмовляли.
Карина розповідала, що вже рік працює адміністраторкою в салоні краси й навчається на заочному відділенні педагогічного університету.
— То ви не місцева? — уточнила Світлана Андріївна.
— З Богуслава.
— А коли до нас сюди приїхали?
— П’ять років тому.
— Ага. І як, довго роботу шукали?
— Та одразу ж знайшла! Просто власниця салону — давня подруга моєї мами, — сказала Карина, — ну, вона й взяла мене. І ось, досі ми працюємо разом.
«То рік, то п’ять років працює там… — думала Світлана Андріївна. — Якась розбіжність».
Були ще й інші невідповідності. Світлана Андріївна не стала ловити її на слові, вона просто запам’ятовувала.
Наступного тижня Світлана Андріївна вирішила оновити зачіску. І записалася до салону Карини — звісно, не до неї, а до іншого майстра.
У Карини того дня був вихідний. Світлана Андріївна сказала, ніби вона родичка по материнській лінії, проїжджає тут і хотіла дізнатися, як у «дівчинки» справи.
Ірина-майстриня виявилася балакучою. І Карину вона, судячи з усього, не любила.
Слово за словом, вони розговорилися, і в якийсь момент Ірина прошепотіла Світлані Андріївні, що вона може стригти й фарбувати вдома. І дала їй свій номер телефону.
Ще через тиждень Світлана Андріївна вирішила пофарбувати волосся й зателефонувала Ірині. Та приїхала, і розмова знову зайшла про Карину.
— Ну, вона спритна, звісно, — посміхнулася Ірина.
— У якому сенсі?
— Та в прямому. Далеко зайде.
І в її голосі було стільки отруйного сарказму, що Світлана Андріївна не могла не насторожитися.
— Вибачте, ви ж її родичка як-не-як, — заговорила Ірина, — але це не образа, а констатація факту: Карину більше цікавить не робота, а чоловіки.
— Ось як? — здивувалася Світлана Андріївна й непомітно увімкнула диктофон.
— Ну так. Якщо бачить, що клієнт чоловічої статі й при грошах, то й намагається його закрутити… — Ірина трохи помовчала. — Ні, я ж не засуджую. Зрештою, кожен викручується як може. Але навіщо ж відбирати чужих наречених?
Світлана Андріївна мовчки чекала продовження. А Ірині просто потрібно було виговоритися.
— Ми з нею обидві універсалки. Ну й якось до мене прийшов клієнт, Павло Петрович. Солідний дядечко, симпатичний такий, удівець. У нас із ним нібито почалося… Ну, роман.
А потім Карина почала перед ним крутити хвостом, ну він до неї й перекинувся. А коли вона дізналася, що його «трійка» оформлена на доньку, то й кинула його. Він до мене, а я йому: йди геть. Не потрібен мені такий.
— І правильно, — відгукнулася Світлана Андріївна, — і що, Іринко, вона всі п’ять років ось так… Ну, заводить романи з платоспроможними чоловіками?
— Ой, та які там п’ять років! — відмахнулася Ірина. — Вона близько року у нас працює. І так: то один у неї, то інший. Зараз ось якогось Артема обробляє.
Цей молодий, дітей у нього немає, квартири своєї теж немає. Але зате мама є. З квартирою. І ось цю саму маму наша Каринка й зібралася, мабуть, обробляти.
У Світлани Андріївни пересохло в горлі. Диктофон записував.
— Обробляти?
— Ну так.
— А як це?
— Та відомо як, — впевнено говорила Ірина, — вийде заміж за Артема, потім вмовить свекруху, щоб та її прописала, потім щоб частку виділила.
Ну а там уже справа техніки… Вона сама дівчатам так за кавою казала, я своїми вухами чула.
Диктофон записував…
Наступної суботи Світлана Андріївна запросила до себе сина та потенційну невістку.
За столом поговорили про те про се, а потім Світлана Андріївна дістала свій телефон і сказала:
— Я вам зараз дещо цікаве покажу. Хочете?
— Давайте! — зацікавилась Карина.
Світлана Андріївна поклала телефон на стіл і увімкнула запис із диктофона.
Коли Карина почула голос Ірини, вона аж підскочила. Але все ж дослухала до кінця. І Артем теж.
— Ну й що? — промовила Карина. — Якась Карина спробувала когось там обдурити, та не вийшло. І що з того?
— Та те, що ця Карина — це ви! — заявила Світлана Андріївна.
— Я?
— Так, ви. Ірина каже…
— Та я не знаю ніякої Ірини! — вигукнула Карина. І тут заговорив Артем.
— Але ж це й справді голос Ірини… — задумливо промовив він.
— Та просто схожий! Тьомо, та ти що?! — вона перевела погляд на Світлану Андріївну. — Та ви що?!
— Тобто ця Карина — це не ви? — уточнила жінка.
— Ні!
— І Ірину ви не знаєте?
— Цю Ірину я не знаю!
— І Павла Петровича теж? — Світлана Андріївна нахилилася вперед. — І в салоні краси ви не працюєте? І за Артема заміж не збиралися? Це все якась інша Карина, так?
— Та що ви мені за допит влаштували?! — Карина майже верещала.
— І справді, — тьмяно промовив Артем, — що за допит?
Світлана Андріївна трохи помовчала. Потім заговорила:
— Кілька тижнів тому я поверталася додому і в сусідньому дворі побачила вас обох. Ви були так захоплені розмовою, що я не стала вам заважати. Але ви говорили голосно, і я багато чого почула.
— І що ж ви почули? — підхопила Карина.
— Те, що ви зібралися продати мою двокімнатну квартиру і відправити мене до сестри, — відрізала Світлана Андріївна.
Артем опустив очі. З його обличчя було видно, що він пригадав ту розмову. І йому соромно про це було навіть думати.
Карина зрозуміла, що відступати нікуди. І тут вона не втрималася.
— Ну, чули, і що з того? — грубо кинула вона й звернулася до Артема. — Твоїй матері вже за шістдесят, вона живе сама. Навіщо їй двокімнатна квартира? Я, до речі, турбуюся про твоє майбутнє!
Артем підвів на неї погляд.
— Іди геть, — сухо наказав він.
— Що? — ахнула Карина.
— Іди геть, — повторив він. — Двері он там.
Карина й справді не стала затримуватися й пішла. Незабаром зібрався й Артем.
Кілька днів по тому він зателефонував матері й повідомив, що з Кариною у нього все скінчено.
Він особисто зустрівся спочатку з Іриною, а потім і з тим самим Павлом Петровичем.
— Загалом, усе це правда, — глухо промовив Артем. — Я розійшовся з нею, мамо.
— Ну й слава Богу, — видихнула жінка.
Син не вибачився перед Світланою Андріївною. Однак тепер він став набагато вибагливішим у виборі жінок і не поспішає заводити серйозні стосунки ні з ким.
