— Віталію, де гроші з мого рахунку?
Ліля опустилася на дерев’яну табуретку біля кухонного столу. У скронях важко пульсувало.
Учора пізно ввечері на картку надійшов повний розрахунок за пусконалагодження водоочисної станції для заміського агрокомплексу.
Пів року в пилу, у гумових чоботях по коліна, серед гучних насосів і сирої прохолоди. А зараз на екрані горів самотній нуль.
Віталій навіть не повернув голови. Він методично краяв варену ковбасу товстими скибками, примружившись від косого ранкового променя.
— Прокинулася вже? — кинув він, підчепивши ножем шматок хліба. — Постав чайник, раз уже встала.
— Я поставила конкретне запитання, — голос Лілі пролунав глухо, із важкою хрипотою. — Де гроші? Учора перерахували премію за складний об’єкт. Там були всі мої заощадження.
— Ну чого ти з самого ранку голос підвищуєш?
Чоловік змахнув крихти з дошки долонею й самовдоволено розправив плечі.
— Справу я зробив. Сімейну, правильну справу. Давно пора було, просто нагода не траплялася. А тут якраз випала.
— Яка ще справа?
— Квитки взяв, — Віталій задоволено хмикнув і закинув бутерброд до рота. — Мамі й Ілонці. До самого Шарм-еш-Шейху й назад. На цілих два тижні.
Найкращий сезон. З вибором місць, з багажем по двадцять кілограмів на кожну, усе як у людей.
Ліля сиділа нерухомо. Пальці на колінах змерзли.
У спальні на комоді під дзеркалом лежав синій конверт із томографією щелепи. На вівторок хірург призначив операцію з встановлення двох імплантів: ясна нили вже другий місяць, тимчасова коронка ледь трималася.
А в передпокої на полиці для взуття лежав кошторис на заміну чавунного стояка, що тріснув у санвузлі.
— Ти витратив мої зароблені гроші на курорт для своєї рідні?
— Чому одразу «своєї рідні»?
Віталій насупився й неприязно поглянув на дружину. Він із гуркотом опустив ніж на клейонку.
— Це моя мати й моя рідна сестра! Вони для тебе чужі люди, чи що? У мами щоосені болять коліна, дільничний лікар тільки руками розводить. Їй потрібне морське повітря, мінеральні ванни!
— А мені лікування не потрібне? — перебила Ліля.
Вона стиснула край столу побілілими пальцями, відчуваючи, як усередині все закипає.
— Я на цих очисних фільтрах днювала й ночувала без вихідних! У мене щелепа запалена, лікар чекає! Стояк у туалеті протікає, сусідів знизу ось-ось заллє водою!
— Нічого твоєму зубу не станеться за пару місяців, — відмахнувся чоловік. — Рот закриєш — ніхто й не побачить. А стояк почекає, хомутом затягнемо.
Оксамитовий сезон на морі закінчується, через тиждень підуть дощі. Завтра виліт об одинадцятій ранку.
— Ти заліз у мій телефон і переказав кошти без дозволу.
— Та що це, всесвітня трагедія! — Віталій встав, нависаючи над столом своєю кремезною постаттю. — Ми сім років у шлюбі!
Відколи це в нормальній родині гроші діляться на твої й мої? Бюджет у нас спільний! Чи ти тільки на словах за сім’ю горою, а сама потайки в панчоху ховаєш?
— Коли тобі навесні виплатили надбавку за понаднормову роботу на автобазі, чий був бюджет? — Ліля підняла на нього суворий погляд.
Чоловік на мить завагався.
— Це інше!
— Що інше? Ти помчав і купив батькові моторний човен за шалені гроші! Ти мене запитав? Зі мною порадився?
— Батькові не було на чому їздити на риболовлю! Я що, син чи пусте місце?! — розлютився Віталій.
Він зробив крок до виходу з кухні й схопив з вішалки темну куртку.
— А ти заради копійок готова позбавити літню людину здоров’я! Шкода для рідних людей краплі комфорту!
Завтра вони летять. Крапка. Тариф найвищий, квитки безповоротні. Я матері особисто пообіцяв. Тож умийся холодною водою й приборкай свою жадібність.
Двері грюкнули так, що задзвеніли чашки в шафі. Кроки чоловіка швидко стихли на сходовому майданчику.
Ліля залишилася сидіти на табуретці. У тиші кухні капала вода в раковину. Розгубленість нахлинула важкою хвилею…
Сім років вона тягнула на собі спільний побут, сплачувала іпотеку, терпіла панські замашки Віталія, поки той удавав із себе щедрого благодійника перед родиною.
Ліля глибоко вдихнула й потерла долонями обличчя. Годі. Чаша терпіння переповнилася.
Вона взяла телефон і набрала прямий номер гарячої лінії банку.
— Оператор служби підтримки, слухаю вас.
— Доброго дня, — Ліля говорила чітко, стримуючи тремтіння в голосі. — Пів години тому з мого рахунку списали значну суму за авіаквитки.
Картку використали без моєї згоди. Я цю операцію не підтверджувала. Заблокуйте картку негайно та скасуйте переказ.
— Заявку прийнято, — відповіла дівчина на лінії. — Доступ до рахунку заблоковано. Платіж перебуває на утриманні в системі бронювання.
Ми оформлюємо повернення коштів за спірною операцією. Гроші повернуться на ваш захищений рахунок протягом доби.
— Дякую. Оформлюйте повернення.
Ліля поклала слухавку. Вона чудово знала, як влаштовані онлайн-сервіси перевізників: при скасуванні платежу банком бронювання автоматично анулюється, а квитки миттєво повертаються в загальний продаж.
Вона встала, підійшла до вхідних дверей і оглянула замок, після чого набрала номер майстра із сусідньої сервісної служби.
— Доброго дня. Потрібно терміново перекодувати електронний замок на вхідних дверях. Просто сьогодні до обіду.
За дві години майстер закінчив роботу й передав Лілі нові електронні брелоки.
Слідом приїхав знайомий сантехнік Аркадій з автобази. Він оглянув протікаючий стояк у санвузлі, почухав потилицю й схвально кивнув:
— Вчасно зреагувала, Лілю. Чавун прогнив наскрізь. Завтра зранку привезу нові сталеві труби й редуктор тиску, до вечора все переберемо.
Решту дня Ліля не сиділа ні хвилини. Вона дістала з комори дві великі картонні коробки та стару спортивну сумку.
Методично, без злості й поспіху, склала туди речі Віталія: зимову куртку, джинси, сорочки, робочі комбінезони, взуття з передпокою, бритву й навіть спінінг, який подарував батько.
Коробки та сумку вона винесла на перший поверх до консьєржки.
— Віталій зайде за речами, віддайте їх, — сказала Ліля. — Додому він більше не підніметься.
Жінка з розумінням стиснула губи й мовчки кивнула.
Наступного ранку зал вильоту аеропорту гувів від сотень голосів.
Віталій крокував попереду родини з гордо піднятим підборіддям. На ньому були випрасувані джинси та нова вітровка.
Слідом урочисто йшла Гаврилівна у парадному жакеті волошкового кольору. У руці вона міцно стискала парасольку-палицю з лакованою дерев’яною ручкою, зі зверхністю оглядаючи пасажирів довкола.
Завершувала ходу Ілона, яка котила за собою новеньку валізу на коліщатках.
— Віталику, а Лілька навіть до таксі вийти погребувала, — скрипучим голосом мовила мати, поправляючи комір.
Вона незадоволено підтисла губи.
— Могла б пирогів напекти нам у дорогу або хоча б яблук передати. Скупа, як не знати хто. Ані краплі поваги до літньої людини. Зате гонору вище нікуди.
— Та облиш ти, мамо, — самовдоволено хмикнув Віталій, перехоплюючи ручку сумки. — Сидить зараз на кухні сама, лікті кусає.
Нікуди вона від мене не дінеться. Чоловік сказав — чоловік сім’ю на море вивіз. Погрієте кісточки на сонечку.
— Братик у мене золото! — прощебетала Ілона, милуючись свіжим довгим манікюром.
Вона на ходу дістала телефон.
— Я вже дівчатам у мережу фотку виклала! Написала, що летимо ранковим рейсом! Нехай на роботі від заздрощів позеленіють!
— Для своїх нічого не шкода, — Віталій задоволено розправив плечі. — Поки я живий, ви житимете як королеви.
Світлове табло над стійкою заблимало зеленими вогниками. Диктор оголосив посадку на рейс.
— Ну, ходімо, — Гаврилівна схопила свою парасольку. — Ходімо швидше до стійки, а то зараз набіжать із валізами, місця на полицях займуть.
Вони першими підійшли до турнікета. Працівниця аеропорту ввічливо прийняла у жінок паспорт і роздруковані посадкові талони.
— Доброго дня. Нам місця кращі, щоб із вікна гарний краєвид був.
Співробітниця піднесла сканер до штрихкоду. Пролунав неприємний подвійний писк. На контрольному екрані спалахнула червона смуга.
Дівчина нахмурилася, швидко застукала по клавішах терміналу й підняла суворий погляд:
— Пані, відійдіть убік, не затримуйте посадку.
— Це ще чому?! — Гаврилівна войовничо вперла вільну руку в бік. — У нас усе оплачено сином! Місця підвищеного комфорту, прямий рейс!
— Ваше бронювання анульоване, — відрізала співробітниця. — Прохід закрито.
— Що означає скасовано?!
Віталій кинувся до бар’єра, ледь не збивши огорожу. Його обличчя миттєво почервоніло.
— Ви в своєму розумі? Я особисто здійснював оплату позавчора вночі! Найвищий тариф!
Співробітниця подивилася на нього абсолютно байдуже:
— Платіж відхилено банком платника. Замовлення скасовано, місця знято з рейсу й уже продано іншим пасажирам.
— Ілоно, дай свою роздруківку! — крикнув Віталій, переходячи на фальцет. — Перевірте її!
Другий штрихкод відгукнувся тим самим різким сигналом помилки.
— Єдине замовлення на три квитки повністю анульоване, — дівчина вказала рукою в бік виходу. — Звільніть прохід, інакше я викличу службу безпеки. Ззаду люди чекають.
Черга за їхніми спинами невдоволено загула:
— Жінко, відійдіть до кас!
— Чоловіче, не затримуйте рейс!
Гаврилівна впустила свою парасольку, яка з глухим стуком покотилася по підлозі.
— Ґвалт! — заголосила мати на весь зал, хапаючись за серце. — На посміховисько виставили! На весь аеропорт зганьбили! Віталію, синочку, що це коїться?! Нас як якихось волоцюг ганяють!
— Віталику! — закричала Ілона, кидаючи ручку валізи. Її обличчя перекосилося від люті. — Ти з мене знущаєшся?!
Я взяла відпустку за власний рахунок! Я спакувала вбрання, усім подругам роздзвонила! Зроби щось, ти ж чоловік у домі!
Віталій стояв посеред залу, червоніючи аж до вух. Довкола люди всміхалися, хтось уже знімав усе на телефон.
Чоловік витягнув із кишені мобільник і люто натиснув кнопку виклику дружини. Ліля відповіла після третього гудка.
— Слухаю.
— Що ти наробила, божевільна?! — заревів Віталій у слухавку так, що люди довкола злякано відскочили. — Нас до трапа не пускають, негайно плати за квитки!
— З якого дива? — голос Лілі пролунав рівно й сухо.
— Лілю! Мама тримається за серце, у неї напад просто посеред залу! Ілона волає на весь термінал! Нас викинули з черги! Кажуть, що банк забрав гроші! Це твоя робота?!
— Моя, — підтвердила Ліля. Вона стояла біля вікна кухні, дивлячись на порожній двір. — Я тебе вчора попередила: красти зароблені мною гроші я нікому не дозволю.
Я зателефонувала до банку й скасувала операцію. Кошти повернулися на мій рахунок.
— Ти зганьбила мене перед усією родиною! — ревів Віталій, задихаючись від люті. — Швидко зайди в додаток і оплати заново! Нехай просто зараз на касі знімуть гроші з твоєї картки! Негайно!
— Віталію, у тебе в нагрудній кишені лежить твоя власна зарплатна картка, — Ліля ледь посміхнулася. — Дістань її, підійди до каси й оплати мамі та сестрі поїздку. Ти ж годувальник? Захисник? Щедрий син? Ось і плати сам.
— У мене немає таких грошей! — викрикнув чоловік. — Ти прекрасно знаєш, що там три копійки до наступного тижня залишилося! Де я тобі просто біля каси кругленьку суму знайду?!
— Немає грошей — бери валізи й веди їх на автовокзал. До дачі якраз на автобусі доїдете, повітрям подихаєте.
— Лілю, моєї ноги у твоїй квартирі більше не буде! — прохрипів Віталій. — Ти на колінах повзатимеш, пробачення проситимеш! Я йду від тебе!
— Чудово, — відповіла Ліля. — Полегшив мені завдання. Твої коробки з речами та сумка із взуттям чекають унизу в консьєржки. Код на замку дверей я змінила ще вчора вдень. Додому можеш не приходити.
— Що?!
— Приємного відпочинку, Віталію. І передай привіт мамі. Нехай на вихідних поїде в село до батька. Він прокатає її на твоєму моторному човні по річці з вітерцем. Коліна швидко одужають на свіжому повітрі.
Ліля скинула дзвінок. Не зволікаючи ні секунди, вона додала номер чоловіка до чорного списку. Слідом полетіли контакти Гаврилівни та Ілони.
Вона повернулася до коридору. У санвузлі сантехнік Аркадій уже вправно зрізав болгаркою старий чавунний патрубок…
До середини листопада тротуари завалило першим мокрим снігом.
У відремонтованій ванній Лілі рівно гуділи новенькі труби, рушникосушарка приємно гріла долоні, а на полицях стояли лише її флакони.
Стоматолог закінчив роботу: імпланти прижилися без ускладнень, ясна більше не турбували.
Від Аркадія з автобази Ліля дізналася, як влаштувався Віталій. Він переїхав у тісну двокімнатну «хрущовку» до матері та сестри.
Перші два тижні ночував на просілому дивані в прохідній кімнаті й хвалився чоловікам у курильні, що дружина за кілька днів приповзе в сльозах благати про прощення.
Не приповзла…
Зате родинна ідилія в «хрущовці» розтанула з першими заморозками. Ілона швидко зрозуміла, що брат зайняв половину її житлового простору, і почала вимагати компенсації.
Буквально днями Аркадій зі сміхом переказав розмову з взуттєвого магазину біля метро: Ілона голосно вичитувала брата біля вітрини, тицяючи пальцем у дорогі шкіряні чоботи:
«Ти нас із морем надурив, зганьбив перед усіма знайомими! Тепер купуй мені взуття на зиму, ти ж чоловік у домі чи хто?!»
А Гаврилівна вдома докоряла йому за кожну з’їдену сосиску й вимагала віддавати свою зарплату на опалення, світло та їжу.
Ліля посміхнулася своїм думкам, накинула теплу куртку й пішла на ринок по свіжий сир.
Люди не змінюються. Тільки тепер за удавану шляхетність Віталія платять ті, хто найголосніше вимагав пишних подарунків.
