Шість картонних коробок і два клунки з цупкої мішковини зайняли половину коридору.
Родіон кинув на дерев’яну тумбу пластиковий ящик із банками й витер спітніле чоло рукавом куртки.
На сходовому майданчику важко переступала огрядна жінка в бордовому драповому пальті.
— Приймай гостей, мамо! — гукнув Родіон у бік кухні. — Чого застигла біля плити? Давай, звільняй прохід, людям треба увійти!
Варвара Гаврилівна поклала розмічальний олівець на край полиці.
— З якої радості гості посеред тижня? — запитала вона.
Син скривився й протиснувся до квартири, підштовхуючи родичку перед собою.
— З такої радості! Ангеліні Трохимівні потрібен спокій. У неї в квартирі заливають стяжку, сморід стоїть нестерпний, пилюка аж до стелі.
Дихати дорослій людині нічим! А у нас з Олесею, сама знаєш, — маленька кімната без балкона. Куди ми свекруху прилаштуємо? На кухонний поріг?
Ангеліна Трохимівна з огидою оглянула стіни передпокою й доторкнулася пальцем до стику шпалер.
— Скромно тут у вас, Варваро, — промовила сваха. — Але на пару місяців перебитися можна. Тільки оці запилені фіранки доведеться замінити.
У мене від старих волокон починає дряпати в горлі. І матрац я свій привезу, на чужих пружинах спати не звикла. Я влаштуюся в спальні.
Варвара Гаврилівна стояла біля стіни, зчепивши пальці в замок.
— У яку спальню? — запитала вона. — Там моє ліжко й мої речі.
Родіон смикнув за мотузку найближчий клунок і потягнув його по підлозі просто в кімнату.
— Мамо, годі вже влаштовувати спектаклі! — кинув він через плече. — У твоїй кімнаті диван широкий, спина не заболить. Людина після санаторного лікування, берегтися треба! А ти поки що на дачі побудеш.
— Куди мені їхати, ти що? — Варвара зробила крок назустріч синові. — Кінець вересня на носі! На дачі будинок дощатий, щілини на два пальці. Там печі зроду не було!
— Ой, тільки трагедій не треба вигадувати! — втрутилася Ангеліна Трохимівна, скидаючи пальто на спинку крісла. — Ми люди поважні, по орендованих кутках тулитися не будемо.
А вам, сільським вихідцям, свіже повітря — тільки на користь, тиск збивати! Гілочки позбираєте, опалі яблучка приберете.
— Я корінна містянка, Ангеліно Трохимівно, — відповіла Варвара. — І це житло мені батько залишив. Жодних дач у моїх планах не було.
Син розвернувся, насупився й підійшов упритул, намагаючись притиснути матір своїм зростом.
— Досить упиратися! Олеся через цю пилюку вже третю ніч очей не заплющує, плаче без перепочинку! Мені важливіша родина, а не твої принципи.
Машина внизу працює, бензин спалює. Я тобі сумку зібрав: дідівську куфайку кинув, теплі штани, калоші… Ну все, що треба.
— Ти в мої шафи без дозволу заліз? — запитала Варвара.
— Заліз і зібрав! — відрізав Родіон. — У дощатому сарайчику є обігрівач, занесли в куток ще в серпні. Ввімкнеш у розетку й заснеш. Не замерзнеш!
Він схопив матір за рукав кофти й наполегливо потягнув до виходу. Сваха тим часом уже господарювала на кухні, відсуваючи посуд на край столу.
— Руку забери, Родіоне, — сказала Варвара.
— Поїхали, кажу! Не ганьби мене перед людиною! Завтра до вечора заїду на ділянку, привезу тобі продуктів.
Варвара поглянула на етажерку біля вішалки. Там лежав її синій робочий блокнот зі службовими телефонами шляхового управління та ключі від міської квартири.
Сперечатися далі в коридорі з розпаленим сином не мало сенсу. Вона накинула теплу куртку, сунула телефон із записником у кишеню й переступила поріг.
Через сорок хвилин пошарпаний легковик сина загальмував біля похиленої хвіртки дачного кооперативу. Навколо панували вологі осінні сутінки. З беріз сипалося липке мокре листя.
Родіон вивантажив на мокру траву брезентову сумку, дістав із багажника старий маленький обігрівач і простягнув матері ключ від навісного замка.
— Усе, облаштовуйся! — кинув він, зачиняючи багажник. — Завтра подзвоню!
Двигун завив, колеса прокрутилися в розмоклій глині, і машина зникла в темряві вулички.
Варвара Гаврилівна залишилася сама посеред вологого порожнього саду. Дачі вже давно спорожніли, сусіди роз’їхалися по міських багатоповерхівках ще наприкінці серпня.
Варвара підняла сумку, підійшла до будиночка й відчинила потріскану стулку. У ніс вдарив запах сухого сіна та старої руберойдної стружки.
Вона сіла на дерев’яну лавку, застелену щільним брезентом.
Сліз не було. Серце важко калатало, у скронях пульсувало від образи, але голова залишалася ясною.
П’ять років після того, як чоловік пішов у засвіти, вона витягувала сина з останніх сил: віддала йому сімейну машину, оплатила пишне весілля з примхливою Олесею.
І ніколи не дозволяла собі лізти з перевірками до їхньої орендованої квартири.
А нагородою отримала заслання до холодного сараю заради примх його тещі.
Варвара дістала мобільник і робочий блокнот. Пальці швидко знайшли потрібну сторінку: мостобудівельний загін автодорожнього тресту.
Гудки тривали недовго.
— Анатолію Прокоповичу? Добрий вечір. Це Варвара Гаврилівна, кошторисниця. Пам’ятаєте, ви шукали житло для фахівців на час монтажу шляхопроводу?
У слухавці пролунав хрипкуватий, впевнений баритон:
— Варваро Гаврилівно! Радий чути. Звісно, пам’ятаю! Нам днями на розв’язку виходити, а бригадирам ніде ночувати.
У відомчому гуртожитку місця скоротили, а в готелях здирають три шкури за якісь клоповники. Ви нам кімнату пропонуєте?
— Цілу двокімнатну квартиру, сорок шість квадратів, якраз біля виїзду на кільцеву дорогу, — спокійно сказала вона. — До вашого будмайданчика двадцять хвилин пішки.
— Просто диво! — зрадів виконроб. — Ми хоч завтра зранку готові заселитися. Оплату трест гарантує, за чотири місяці наперед готівкою в руки віддамо, без затримок.
— Приїжджайте завтра рівно о дев’ятій ранку, — відповіла Варвара. — Бригаду беріть із речами.
— Будемо як штики, Варваро Гаврилівно! Дякуємо за допомогу!
Вона сховала мобільник, підійшла до розетки й увімкнула старий радіатор. Прилад слабо зашипів, потягнувши гаром і пилом.
Усю ніч у щілинах стін гуляв вітер. Варвара майже не спала. Вона сиділа на лавці, накинувши на плечі дідівську куфайку, і чекала, поки в каламутному склі прибудови засяє світанок.
О сьомій ранку вона вмилася холодною водою з умивальника, пов’язала вовняну хустку й рушила розмоклою глиняною дорогою до зупинки приміського автобуса.
У міському дворі пахло мокрим асфальтом і вихлопними газами. Варвара піднялася на свій поверх за десять хвилин до призначеного часу.
Біля дверей уже стояли троє високих чоловіків у однакових зелених спецівках мостового загону. Попереду височів сам Анатолій Прокопович — кремезний, з акуратною сивою борідкою та щільним шкіряним портфелем у руці.
— Вітаємо, Варваро Гаврилівно, — виконроб міцно потиснув їй руку. — Бригада в повному складі. Хлопці дисципліновані, не бешкетують, монтажники вищого розряду. Ось аванс за чотири місяці, перерахуйте.
Він передав Варварі пухкий конверт.
— Рахувати не буду, я вас десять років знаю, — відповіла Варвара, сховавши гроші у внутрішню кишеню куртки. — Заселяйтеся.
Вона дістала зв’язку ключів і повернула замок.
З коридору тягнуло запахом підгорілої яєчні та маргарину. Ангеліна Трохимівна у махровому халаті кольору перестиглої сливи несла з кухні сковорідку.
— Родько! — кричала сваха у спальню. — Вставай, кажу! Масло горить, твоя витяжка ледь тягне!
Вона зробила крок до тумби й завмерла на місці, ледь не впустивши гарячу сковороду.
На порозі стояла господиня квартири. А за її спиною височіли троє плечистих будівельників-шляховиків з об’ємними брезентовими баулами.
— Це… це що за шоу? — сваха затягнула поли халата. — Родю! Швидко виходь сюди!
Зі спальні вискочив сонний син у пом’ятих спортивках.
— Мамо? — він втупився в незнайомих чоловіків, насупившись. — Ти чого приперлася? Я ж тобі казав сидіти на дачі! Це хто такі? Звідки взялися?
— Це квартиранти, — твердо промовила Варвара, проходячи до передпокою. — Знайомся, Анатолій Прокопович, начальник дільниці мостового загону. Він із монтажниками винайняв мою квартиру на кілька місяців.
Родіон остовпів. Його щоки вкрилися червоними плямами, рот скривився від розгубленості.
— Яка оренда?! Що це за «винайняв»?! Ти з глузду з’їхала на старості літ? Тут живе Ангеліна Трохимівна і ми! Людині потрібен спокій!
— Ангеліна Трохимівна тут не прописана і не має жодних прав на ці метри, — випалила Варвара. — Так само як і ти. Квартира моя. Я пустила сюди людей, яким справді потрібне житло.
Сваха кинула прихватку на полицю й заверещала:
— Та як ви смієте! Я шанована працівниця транспортного вузла! У мене тиск, мені не можна нервувати! Родько, ти чоловік чи ганчірка? Вистави оцих волоцюг на сходи!
Родіон зробив крок до виконроба, намагаючись розправити плечі:
— Слухай, мужиче, хапай своїх робітників і забирайся геть! Я тут розпоряджаюся!
Анатолій Прокопович навіть не ворухнувся. Він окинув хлопця суворим поглядом майстра, який звик втихомирювати скандальних різноробочих на будівництві.
— Збав тон, хлопче, — суворо сказав виконроб. — Ми з господинею все вирішили, гроші віддані. А ти тут на яких правах командуєш? Покажи документи на власність.
— Я… я син!
— Син — це рідня, а не право власності на квартиру, — зупинив його Прокопович. — Даю двадцять хвилин на збори. Людям з нічної зміни треба відпочити, а ввечері — знову на об’єкт.
— Мамо! — крикнув Родіон, кидаючись до Варвари. — Ти рідних людей на вулицю виганяєш? Через чужих мужиків? Куди ми зараз із речами дінемося? У нас з Олесею навіть розкладачку притулити ніде!
Варвара Гаврилівна подивилася синові просто в очі.
— А куди ти мене вчора відправив, синку? — запитала вона без крику. — У дачний сарай? Де з усіх щілин дме? Що ти мені на прощання кинув? «Увімкнеш обігрівач, не замерзнеш»?
— Та це ж дача! Там тиша!
— Отож і вези Ангеліну Трохимівну в тишу, — Варвара вказала рукою на двері. — Там яблучка опалі, повітря для тиску.
Листя поприбирає, здоров’я поправить. Ви ж самі вчора заявили: людям із таким становищем за містом бути тільки на користь.
Ангеліна Трохимівна затремтіла, хапаючись за серце:
— Я в цей свинарник і кроку не зроблю! Родько, ти нікчема! Навіщо я тільки дочку за тебе заміж віддала! Усе життя дівчині зіпсував!
— Та замовкніть ви! — огризнувся на неї зять, після чого знову втупився в матір: — Ти пошкодуєш! Я поліцію викличу!
— Клич, — погодилася Варвара. — Заодно поясниш поліції, на якій підставі чуже житло своїми речами захаращуєш. Хлопці, допоможіть цим людям винести речі на майданчик. Час не чекає.
Двоє робітників вийшли в коридор, підхопили клунки з постільною білизною й винесли їх за поріг.
Сваха метушилася у передпокої, натягуючи чоботи просто на нічні шкарпетки.
— Безсовісна! — голосила вона, вибігаючи на сходи. — Сваху рідну на мороз виставила! Запам’ятай мої слова, тобі це відгукнеться!
Родіон зав’язав шнурки на кросівках, смикаючи їх аж до тріску.
— Ти мені більше не мати! — прохрипів він, злобно дивлячись на Варвару. — Заради папірців продалася! Лежатимеш сама — води ніхто не подасть!
— Я одна залишатися не збираюся, — Варвара відступила вбік, звільняючи йому дорогу. — На отримані гроші я купую путівку в санаторій на півтора місяця.
Буду лікувати суглоби й відпочивати в мінеральних ваннах. А ви живіть своїм розумом. Щасливої дороги, Родіоне.
Син вискочив на майданчик, штовхнув картонну коробку ногою й поплентався вниз сходами.
З нижнього поверху долинали крики свахи, яка вимагала негайно завантажувати речі в машину.
Анатолій Прокопович прикрив двері, повернув засувку замка й похитав головою:
— У вас твердий характер, Варваро Гаврилівно. Правильно зробили. Якщо вчасно не приборкати нахабу — потім він сидітиме на шиї аж до труни.
— Сама винна, занадто довго поступалася, — відповіла Варвара. — Розміщуйтеся, Прокоповичу. Порядок ви знаєте. Запасні ключі у вас…
Минуло півтора місяця. Листопад засипав міські двори липким мокрим снігом.
Варвара Гаврилівна сиділа в теплому холі санаторію, гортаючи свіжу брошуру процедурного кабінету.
Тіло наповнилося приємним теплом, поперек після курсу лікувальних ванн і масажу більше не нагадував про себе вранці.
На низькому столику затремтів мобільник. Засвітився номер сина. Варвара натиснула кнопку прийому.
— Слухаю.
— Мамо… привіт, — голос Родіона звучав похмуро й улесливо. — Ти коли повернешся до міста?
— Через два тижні. З якої справи дзвониш?
У слухавці пролунало уривчасте зітхання, а слідом — сердитий шепіт Олесі: «Запитай про пральну машину! І про мікрохвильовку скажи!».
— Та тут така справа… — запнувся син. — Ми зняли куток на околиці, у глушині. Господар бере шалені гроші, а у свекрухи ремонт зовсім зупинився, майстри втекли з авансом.
Тулимося втрьох у суміжній кімнаті, Олеська з ранку до ночі бурчить… Мамо, може, виселиш оцих своїх робітників?
Ну справді, ми тоді занадто погарячкували. Ми заїдемо, спокійно житимемо, за світло й воду я сам заплачу!
Варвара Гаврилівна подивилася крізь скло на засніжені сосни санаторного парку й відповіла без вагань:
— Бригада живе до весни, Родіоне. А я у сестри після приїзду поживу. Я людям слово дала й плату взяла.
— А нам що робити?! — у слухавці знову прорізалися колишні нахабні нотки. — Нам за чужий кут платити нічим!
— Шукай підробіток, Родю, — спокійно сказала Варвара. — Ти дорослий хлопець, сім’ю завів — от і давай раду.
А на дачі біля паркану стоїть залізна тачка. Якщо з переїздами стане зовсім важко — бери її, колеса я змастила солідолом.
Вона натиснула кнопку відбою, опустила телефон у кишеню жилетки й, не поспішаючи, пішла теплим коридором до лікувального душу.
