Мар’яна знала, що мати давно чекає на своє шістдесятиріччя.
Любов Петрівна ще взимку почала перераховувати, кого обов’язково потрібно запросити: сестру з чоловіком, колишніх колег, сусідку Тамару, двох подруг з інституту.
Виходило понад двадцятеро гостей, а святкувати з такою компанією у своїй невеличкій квартирі вона не хотіла.
— Хочу хоч раз нормально посидіти, — казала мати. — Щоб не бігати з тарілками з кухні й потім допізна посуд не мити.
— То замов кафе.
— На мою пенсію?
Мар’яна сперечатися не стала. Вона добре заробляла в торговій компанії, жила сама й могла дозволити собі зробити матері гарний подарунок.
Увечері переглянула кілька ресторанів і запропонувала оплатити банкет.
— Тільки без розмаху на пів сотні людей. Двадцять п’ять гостей максимум.
Любов Петрівна навіть розплакалася.
— Мар’янко, та я взагалі не очікувала. Мені від тебе нічого не треба було.
У підсумку ювілей обійшовся Мар’яні у сорок тисяч гривень. Ще п’ять вона віддала за торт і квіти.
Сума вийшла чимала, але Мар’яна не шкодувала: мати була щаслива, гості залишилися задоволені, а сама вона вважала питання закритим.
Через місяць з’ясувалося, що Любов Петрівна сприйняла той подарунок зовсім інакше.
У суботу Мар’яна приїхала до батьків після роботи. Батько возився на кухні з краном, а мати одразу посадила доньку за стіл і дістала коробку цукерок.
— У нас новина. У листопаді — тридцять п’ять років весілля.
— Я знаю.
— Ми з батьком вирішили відсвяткувати.
Мар’яна посміхнулася.
— Правильно. Посидьте десь удвох.
Любов Петрівна здивовано подивилася на неї.
— Чому удвох? Покличемо людей.
— Яких людей?
— Рідних. Шевченків, тітку Галю, Ковальових. Набереться чоловік вісімнадцять.
Мар’яна вже зрозуміла, до чого йде розмова.
— Мамо, якщо ти хочеш влаштувати свято, влаштовуй.
— Так я тому з тобою й говорю. Треба заздалегідь забронювати кафе. Те, де був ювілей, мені сподобалося.
— Замовляй.
Мати помовчала.
— Мар’яно, ну що ти з мене слова витягуєш? Я думала, ти оплатиш.
— З якого дива?
Любов Петрівна аж відкинулася на спинку стільця.
— А ювілей хто оплачував?
— Я. Це був мій подарунок тобі на шістдесят років.
— Ну ось. А зараз у нас річниця.
Мар’яна кілька секунд дивилася на матір, намагаючись зрозуміти, жартує та чи ні.
— І який стосунок одне має до іншого?
— Найпряміший. Тоді все так гарно вийшло. Навіщо тепер удома за столом сидіти?
— Тому що другий банкет я оплачувати не збираюся.
Мати одразу стиснула губи.
— Зрозуміло. Можна було просто сказати.
— Я щойно й сказала.
У цей момент до кухні увійшов батько. З виразу обличчя Мар’яна зрозуміла, що про плани матері він уже знає.
— Що у вас? — запитав Василь Іванович.
— Нічого, — відповіла Любов Петрівна. — Я запропонувала відзначити річницю. Виявляється, я забагато хочу.
Мар’яна очікувала, що батько почне підтримувати матір, але той лише нахмурився.
— А хто сказав, що нам потрібен ресторан?
Любов Петрівна повернулася до нього.
— Ми ж обговорювали!
— Ми обговорювали річницю. Я казав, що можна покликати дітей і Галю з Миколою.
— Ушістьох за столом сидіти?
— Чому ушістьох? Мар’яна прийде, Тарасик з Оксаною.
Мар’яна ледь не розсміялася. Виявилося, що батько уявляв річницю як звичайну сімейну вечерю на вісім-десять осіб.
Мати ж після ювілею вирішила, що друге свято теж можна провести в кафе, і вже встигла зателефонувати кільком знайомим.
— Зачекай, — перебила її Мар’яна. — Ти вже гостей запросила?
— Я не запрошувала. Я сказала, щоб той вихідний залишили вільним.
— І де буде свято?
Любов Петрівна відвела погляд.
— Сказала, що, найімовірніше, у тому ж кафе.
Тепер Мар’яна справді розлютилася.
— Тобто ти спочатку повідомила людям про кафе, а потім вирішила дізнатися, чи буду я ща все платити?
— Не перебільшуй. Я просто попередила заздалегідь.
— Мамо, банкет на двадцять осіб коштує щонайменше тисяч тридцять.
— Нас буде менше.
— Гаразд, двадцять п’ять тисяч. У мене від цього зайвих двадцяти п’яти тисяч не з’явилося.
Мати нагадала, що Мар’яна нещодавно отримала квартальну премію. Звідки вона про це знала, дочка навіть не запитала. Швидше за все, сама колись згадала про це в розмові.
— Премію я отримала за свою роботу. Це не сімейний фонд на свята.
— Ніхто в тебе гроші не забирає.
— Тоді чому ми взагалі це обговорюємо?
Любов Петрівна встала з-за столу й почала збирати чашки.
— Тому що я чомусь думала, що доньці приємно зробити батькам подарунок.
Мар’яна теж підвелася.
— Один подарунок я вже зробила. І він коштував мені сорок п’ять тисяч.
Почувши цю суму, мати різко поставила чашку в раковину.
— Навіщо тепер рахувати? Я ж тебе не просила купувати торт за п’ять тисяч?
Розмова закінчилася погано. Мар’яна поїхала раніше, ніж збиралася, а ввечері батько зателефонував і попросив не сердитися.
— Вона після ювілею трохи розійшлася. Усі хвалили, от їй і сподобалося.
— Тату, нехай святкує хоч щомісяця. Тільки не за мій рахунок.
— Я їй те саме сказав.
Мар’яна вирішила, що після розмови питання закрите. Тому особливо здивувалася, коли у вівторок отримала від матері фотографію банкетного меню.
Слідом прийшло повідомлення: «Подивися, тут на людину виходить дешевше. Якщо без напоїв, взагалі нормально».
Мар’яна одразу зателефонувала.
— Мамо, навіщо ти мені це надіслала?
— Знайшла інше кафе.
— Я не просила шукати інше кафе.
— Ти сказала, що тридцять тисяч — це дорого. Тут вийде близько двадцяти.
— Я сказала, що платити не буду.
— Зовсім?
— Зовсім.
На іншому кінці пролунала пауза.
— Гаразд, — холодно відповіла мати. — Значить, скасую все.
— Що саме скасуєш?
— Гостей. А що ще?
Мар’яна відчула себе винною, хоча чудово розуміла, що нікого запрошувати не просила.
— Чому скасуєш? Зробіть свято вдома. Або забронюйте невеликий столик на сім’ю.
— Після такого ювілею запрошувати людей додому якось смішно.
Ось ця фраза остаточно все пояснила. Любові Петрівні хотілося не просто відзначити дату. Після ювілею знайомі ще кілька тижнів згадували ресторан, їжу та гарний зал.
Тепер їй було ніяково влаштовувати наступне свято помітно скромніше.
— Мамо, але ж ювілей був особливою нагодою.
— А тридцять п’ять років шлюбу — це не особлива нагода?
— Для вас із татом — особлива. Але чому оплачувати його маю я?
— Тому що в тебе є можливість.
— Можливість не означає обов’язок.
Любов Петрівна попрощалася й поклала слухавку.
Молодший брат Мар’яни, Тарас, мешкав у сусідньому місті й зазвичай не втручався в сімейні суперечки. Цього разу мати зателефонувала йому сама.
Увечері він набрав сестрі.
— Що у вас там відбувається?
— Мама хоче ресторан на річницю.
— Ну хоче й хоче.
— За мої гроші.
Тарас аж засвистів.
— А чому за твої?
— Тому що ювілей я оплатила.
— Залізна логіка.
Мар’яна запитала, чи не хоче брат долучитися. Якщо річниця настільки важлива для родини, можна розділити витрати хоча б на трьох: вона, Тарас та батьки.
— Я сім з половиною тисяч дам, — одразу відповів він. — Більше зараз не можу.
Наступного дня вони запропонували матері компроміс. Тарас дає сім з половиною тисяч, Мар’яна стільки ж. Ще частину додають батьки.
На двадцять п’ять тисяч можна замовити стіл для найближчих родичів без великого банкету.
Любов Петрівна сприйняла пропозицію без захоплення.
— Тобто на мій ювілей сорок тисяч знайшлося, а на нас із батьком — лише по сім із половиною?
— Мамо, — сказала Мар’яна, — на ювілей я подарувала тобі банкет на честь 60-річчя, а не передплату на всі наступні свята.
— Не треба так розмовляти.
— А як треба? Ти порівнюєш мій подарунок із тарифом, який тепер має діяти щороку.
Батько знову втрутився першим.
— Людо, досить. П’ятнадцять тисяч діти дають, решту ми додамо. Нормально посидимо. А я в дітей грошей взагалі не просив, — додав він через секунду.
Після цього мати образилася вже на всіх трьох.
До свята залишалося три тижні. Кілька днів Любов Петрівна майже не говорила з донькою, потім поступово почала спілкуватися, як зазвичай. Про кафе при цьому не згадувала.
У підсумку батьки забронювали окремий зал у невеликому сімейному ресторані неподалік від дому.
Гостей виявилося дванадцять: діти, сестра Любові Петрівни з чоловіком та дві подружні пари, з якими батьки дружили багато років.
Мар’яна з Тарасом справді дали по сім з половиною тисяч. Ще близько десяти додали батьки.
Вийшло скромніше, ніж ювілей, але за столом ніхто, крім самої Любові Петрівни, схоже, різниці не помітив.
У середині вечора тітка Галя підняла келих і сказала:
— Людочко, головне, що всі свої зібралися. А то зараз такі банкети влаштовують, ніби вдруге заміж виходять.
Мар’яна швидко поглянула на матір. Та теж поглянула на неї, але промовчала.
Пізніше, коли гості розійшлися, Любов Петрівна все-таки підійшла до доньки.
— Добре вийшло.
— Нормально.
— У тому кафе, звісно, було красивіше.
Мар’яна посміхнулася.
— Мамо, навіть не починай.
— Та я й мовчу.
Вони обидві розсміялися, хоча колишньої легкості в розмові ще не було.
Після річниці стосунки поступово повернулися в звичне русло.
Любов Петрівна більше не просила доньку оплачувати свята, але іноді все-таки згадувала ювілей і з задоволенням розповідала знайомим, яке свято їй тоді влаштувала Мар’яна.
Сама Мар’яна теж зробила висновки. На наступний день народження матері вона заздалегідь купила конкретний подарунок і відразу сказала, що ввечері приїде з квітами та тортом.
Любов Петрівна цього разу нічого не попросила.
Історія з річницею між ними повністю не забулася. Мати, як і раніше, вважала, що донька могла б бути щедрішою, а Мар’яна була впевнена, що один дорогий подарунок занадто швидко перетворився на очікування наступного.
Вони просто перестали сперечатися з цього приводу.
Іноді сімейний конфлікт закінчується саме так: ніхто не визнає себе неправим, стосунки зберігаються, але правила після однієї неприємної розмови стають набагато зрозумілішими.
