— Ми до вас у гості, а ви тут у халатах сидите! Нікуди не годиться! — розсміялися родичі, з порога заповнюючи вузький передпокій гулом голосів, шелестом пакетів і морозним повітрям, принесеним із вулиці.
— Ой, матінко… — тільки й витиснув я, інстинктивно притримуючи борти випраного махрового халата, який після торішніх прань явно вирішив стати коротшим сантиметрів на десять.
Поруч зі мною в дверях спальні завмерла дружина Марина з чашкою цикорію, що вже вистигав.
Її волосся було зібране в недбалий пучок, який тримався виключно на доброму слові та двох дерев’яних шпильках для суші, а на носі красувалися окуляри в товстій роговій оправі.
Ми обоє виглядали так, ніби щойно пережили трощу корабля і нас викинуло на безлюдний острів десь у районі кухонної плити.
— Сюрприз! — вигукнув із порога дядько Борис.
Він поставив на полицю для взуття величезну коробку з тортом, від якої м’яко пахнуло ваніллю та заварним кремом.
— Ми тут повз проїжджали, вирішили зазирнути. А ви що, досі спали, чи як? Десята година ранку, ледарі!
— Та які там спали, ми взагалі-то збиралися… — спробувала виправдатися Марина, але її голос потонув у святковому шумі.
До передпокою тим часом протискувалася вся наша неосяжна рідня. Спочатку тітка Шура з двома величезними картатими сумками, наповненими, судячи з глухого стукоту, банками з домашніми соліннями.
За нею — двоюрідний брат Артем зі своєю нареченою Катею: обоє сяючі, рум’яні від морозу й абсолютно байдужі до нашого стану легкого шоку.
Замикала процесію бабуся Ніна, яка пересувалася з дивовижною для її літ прудкістю, спираючись на різьблену дерев’яну палицю.
— Та облиште соромитися, хіба ми чужі! — вигукнула тітка Шура, скидаючи важкі зимові чоботи просто на килимок. — Ми ж до вас із відкритою душею, а ви в халатах! Іди-но сюди, племіннику, дай я тебе обійму, скучила неймовірно!
За мить мене вже міцно притиснули до грудей тітки Шури, від якої пахло морозною вогкістю, дешевими парфумами та, чомусь, цибулею.
Марина тихо зітхнула, кинула на мене благальний погляд, сповнений відчаю, і мовчки вислизнула назад у спальню — переодягнутися в перше, що потрапить під руку, поки гості роздягаються й роззираються.
Наша квартира, до речі, до прийому гостей готова не була анітрохи.
Учора ввечері ми засиділися за переглядом якогось довгого серіалу, лягли спати після півночі, а посуд у раковині гордо височів пам’ятником нашій ліні.
На дивані у вітальні валялися розкидані пледи, а на підлозі в коридорі красувалася одинока шкарпетка, яку я забув прибрати ще з вечора.
— Ну що, господарі, приймайте гостей! — командував парадом дядько Борис, уже крокуючи квартирою в шкарпетках і широких трикотажних штанях, наче господар ситуації. — Де у вас тут можна руки помити?
Ми з дороги страшенно змерзли, поки від метро йшли. Автобуси ходять жахливо, довелося пішки цілий квартал тягнутися ланцюжком.
— Проходьте до ванної, он праворуч, чистий рушник висить на рушникосушарці, — пробурмотів я, намагаючись одночасно міцніше зав’язати пояс халата й затовкти ту злощасну шкарпетку ногою під тумбочку.
У цей момент із кімнати вийшла Марина. Вона вже встигла натягнути джинси й квітчастий светр, а на обличчі розквітла така промениста посмішка, що голлівудські акторки могли б тільки позаздрити.
З її очей, утім, було зрозуміло, що подумки вона вже пише заяву на відпустку з подальшим переїздом в іншу галактику.
— Ой, Мариночко, пташко моя! — сплеснула в долоні тітка Шура й кинулася до неї з обіймами. — Як ви тут поживаєте? Ми так хвилювалися!
Ви минулого тижня слухавку не брали, коли ми дзвонили. Я вже казна-що думала! А ви, виявляється, просто відпочивали! Ну слава Богу, живі-здорові.
— Та ми були дуже зайняті, на роботі повний аврал, — вичавила з себе Марина, спритно ухиляючись від чергового пориву тітки Шури розцілувати її в обидві щоки. — Заходьте до кімнати, чого ви в коридорі товпитеся. Сідайте на диван. Я зараз чайник поставлю.
— Та який чайник, зачекай з чаєм! — махнув рукою дядько Борис, повертаючись із ванної та витираючи руки об рушник. — Ми вам стільки гостинців привезли, що жоден чайник не витримає. Шуро, відкривай сумки, показуй скарби!
І почалося велике розпаковування. На кухонний стіл, який дивом не розвалився під такою вагою, полетіли банки із солоними огірками, маринованими помідорами, домашнє лечо.
Далі була каструлька з холодною запеченою куркою, пакет із якимись неймовірними пиріжками з цибулею та яйцем, що випромінювали такий апетитний аромат, аж слинка текла.
Я стояв посеред кухні, притулившись спиною до холодильника, і спостерігав за цією вакханалією гостинності навпаки.
Наче прийшли до нас, а господарюють так, ніби це їхня власна дача.
— Ти чого стоїш, мов не рідний? — підморгнув мені Артем, заглядаючи в холодильник. — Пінне є? Чи ви з самого ранку п’єте виключно мінералку після вчорашнього?
— Яке пінне о десятій ранку, Артеме! — обурилася Катя, смикнувши нареченого за рукав. — Ми ж приїхали до людей у гості, а не налигатися з ранку-поранку.
— А що такого? Неділя ж! — хихикнув Артем. — Законний вихідний. Маємо право розслабитися. Тим паче є привід.
— Який ще привід? — насторожилася Марина, яка якраз намагалася розставити на столі чашки, дивом знайдені в дальньому кутку шафи.
— А ви що, забули? — здивувався дядько Борис, зупиняючись посеред кухні з банкою маринованих грибів у руці. — Сьогодні ж у бабусі іменини!
Точніше, не іменини, а річниця переїзду на дачу, чи як там воно називається… Коротше, рівно п’ять років тому бабуся продала свою стару квартиру й купила хату в селі.
Ми вирішили зібратися всією родиною й відсвяткувати цю подію у вас, бо ви живете найближче.
Ми з Мариною переглянулися. У наших очах читалося одне й те саме запитання:
«Яка річниця дачі? Яке ще свято? Хіба сьогодні не звичайна нудна неділя, коли можна просто виспатися?»
Бабуся Ніна тим часом поважно вмостилася на дивані, акуратно розправила поділ спідниці й суворо подивилася на нас з-під окулярів:
— Я ж казала цьому дурнику Борисові, що треба було попередити заздалегідь. Люди молоді, працюють, може, у них були грандіозні плани. А ми приперлися без попередження, як сніг на голову.
— Та облиш, бабусю, які там плани в неділю вранці! — відмахнувся Борис. — У молоді плани можуть бути тільки одні — спати до обіду.
А ми їм цей сон перервали на благо. Подивися, які свіжі пиріжки привезли, щойно з печі! Шура ще до світанку встала, тісто місила.
Тітка Шура гордо задерла носа:
— Тісто має правильно підніматися на дріжджах, тоді й пиріжки пухкі. Спробуй-но купити такий у магазині — суцільна хімія та гума.
А тут — натуральний продукт: домашнє яйце, справжнє вершкове масло, а не ваше рослинне рафіноване.
Нікуди було дітися. Хвиля родинного тепла й хаосу накрила нашу квартиру з головою, змиваючи залишки ранкового спокою.
Марина, зітхнувши востаннє, здалася під натиском обставин, дістала з шафи велику каструлю, увімкнула конфорку й почала заварювати чай для всієї цієї орди.
За пів години наша маленька кухня нагадувала мурашник.
За столом уже тіснилися всі шестеро непроханих гостей, голосно сперечаючись про те, як правильно садити картоплю цього року, чи варто купувати новий холодильник тітці Шурі й чому в Артема досі немає нормальної постійної роботи.
— Ось я йому кажу: йди в ремонтники, руки з правильного місця ростуть, — голосно повчала тітка Шура, відкушуючи пиріжок так, що крихти летіли в усі боки. — Оця міська офісна робота всім набридла.
А хорошого майстра вдень з вогнем не знайдеш. А він сидить перед своєю коробкою цілими днями, у кнопки тицяє.
Артем закотив очі й тихо прошепотів мені на вухо:
— Врятуй мене, брате. Вона мене цим ремонтом уже третій місяць пиляє. Я скоро сам у пральну машину перетворюся від цих розмов.
— Тримайся, старий, — пошепки відповів я, доливаючи йому в чашку окропу. — Сам бачиш, масштаб лиха глобальний. Тут залишається тільки змиритися.
Бабуся Ніна підсунула до мене тарілочку з варенням:
— Їж, онучку, ти зовсім схуд. Твоя дружина тебе, мабуть, геть не годує? Щоки позападали, самі очі залишилися.
Ось, додай собі ожинового варення в чай, воно корисне для зору, а то цілими днями в свої екрани витріщаєшся.
— Бабусю, я нормально їм, просто робота така, сидяча, — спробував посміхнутися я, зачерпуючи ложку густого темного варення, що пахло лісом і літом.
І раптом посеред цього загального гаміру, дзеленчання ложок, розмов про дачні сороки, ціни на комуналку та політику я зловив себе на думці, що мені чомусь зовсім не хочеться сердитися.
Так, нас застали зненацька. Так, у халатах, із безладом у квартирі й порожньою каструлею.
Але від цього хаосу віяло таким неймовірним, забутим за буденною метушнею теплом, що все невдоволення кудись випарувалося.
Марина, вловивши мій погляд, сиділа на табуретці поруч із тіткою Шурою, пила чай із надщербленої чашки з квіточками й тихо сміялася з чергового жарту дядька Бориса про те, як він намагався збудувати курник і ледь не залишився без даху над головою.
На її обличчі більше не було слідів ранкової паніки — лише щира, тепла посмішка.
— Ех, як же нам добре! — підсумував дядько Борис, відкидаючись на спинку стільця й задоволено поплескуючи себе по животу. — І навіщо тільки ці телефони придумали, оці ваші попередні дзвінки?
Приїхав без попередження — і одразу видно, хто чим живе, без жодних прикрас і показухи. Всі такі живі, справжні!
— Та вже, справжніших не буває, — пробурмотіла Марина, поправляючи пасмо волосся, що вибилося з пучка. — Наступного разу, дядьку Борю, попереджайте хоча б за годину, щоб я встигла змінити халат на щось пристойніше.
— Ой, та годі тобі, у халатах ви виглядали просто чарівно! — розсміялася тітка Шура, збираючи зі столу крихти. — Як молодята після весілля.
Ну а тепер допомагайте-но мені мити посуд, дорогі гості! Нема чого тут розслаблятися: пиріжки самі себе не з’їдять, а гори посуду самі себе не помиють!
І ми всі дружно встали з-за столу. Артем потягнув каструлі до раковини, дядько Борис узявся витирати чашки рушником із котиками, а бабуся Ніна влаштувалася на дивані, керуючи процесом із висоти свого життєвого досвіду.
Наш тихий недільний ранок перетворився на найгучніший, найвеселіший і найнепередбачуваніший сімейний день за останні пів року.
І знаєте — це було неймовірно класно.
