— Губу розкатала, — пробурмотів собі під ніс Захар.
— Що ти сказав? — витріщила очі мати.
Вона навіть підвелася з табурета.
— Я сказав, пристебни губу, мамо, щоб по колінах не шльопала, — зло виплюнув Захар…
…— Ти в своєму розумі, дівко? Навіщо тобі ціла дача?
Вероніка притиснулася до спинки звичайного кухонного стільця.
Онука обхопила плечі руками й дивилася в тарілку з охололими макаронами.
— Я не просила дідуся нічого на мене переписувати, — схлипнула вона.
— Ось і поступи по совісті!
Серафима Іванівна нависала над столом. Вона поправила шовкову хустку, що зісковзнула на плече, і впирала руки в боки.
— Як пів року мине і документи у нотаріуса забереш, оформиш усе за паперами. А потім відразу напишеш дарчу на Матвія. Йому це потрібніше. А вам і так жирно буде!
Невістка Лідія завмерла у дверному отворі кухні. Вона щойно повернулася з роботи.
Навіть домашню кофту переодягтися не встигла, а тут уже йшов повноцінний допит її доньки із пристрастю.
Дача в старому садовому товаристві дісталася дев’ятнадцятирічній Вероніці за заповітом.
Свекор душі у онучці не чаяв. Вони всі минулі сезони там разом возилися. Дах руберойдом латали. Теплиці ставили. Розсаду поливали.
А улюблений старший онук Матвій у цей час по клубах розважався та в сумнівні схеми вплутувався.
Місяць тому свекра не стало. Ніка тоді проплакала цілий тиждень. Коли нотаріус оголосив заповіт, у родині вибухнула буря.
— Серафимо Іванівно, ану припиніть тиснути на дівчинку.
Лідія підійшла до столу. Вона заступила доньку спиною.
Свекруха невдоволено скривилася. Вона підібрала ноги під себе й сіла на табурет біля вікна.
— А ти не лізь.
— Це моя квартира.
— Я з рідною онукою розмовляю! — підвищила голос свекруха.
Вона виклично подивилася на невістку.
— Справа сімейна. Без сопливих розберемося.
— Ніка — моя дочка, — відрізала Лідія.
Вона кинула робочу сумку на край столу.
— І її спадщина — це її справа. Ніяк не ваша. І тим більше не Матвія.
— Вона ще мала, щоб такі гроші під себе гребти! — гаркнула Серафима Іванівна.
— Їй дев’ятнадцять. Повнолітня.
— При живих родичах такий куш зірвала! — не вгамовувалася свекруха, блиснувши нафарбованими губами.
Вона знову підвищила голос.
— У Матвія борги величезні. Колектори щодня дзвонять. Йому ця ділянка зараз життя врятує.
Я заради нього вже гараж продала, тепер ваша черга! Продасть, розплатиться, і всім буде спокійно.
— Чудово придумали.
Лідія схрестила руки на грудях.
— Значить, ваш Матвій набрав мікропозик. Спустив усе невідомо куди. Йому мало кредиту, який Захар брав на себе? А розплачуватися має Ніка?
— Він оступився! — гнівно вигукнула свекруха.
Вона вдарила долонею по стільниці.
— Він ще молодий. Дурний. Не розумів, що робить. Хлопцеві треба жити, ставати на ноги!
— Йому двадцять п’ять років, Серафимо Іванівно.
Лідія примружилася.
— Він старший за Ніку на шість років. Який він дурний? Він просто безвідповідальний. І ви його все життя покриваєте.
— Я рятую сім’ю! — пафосно проголосила свекруха.
Вона обурено сплеснула руками.
— А ви тільки про себе думаєте. Егоїстку виростили. Жодного співчуття до рідного брата.
— Він їй двоюрідний, — парирувала Лідія.
— Кров не вода!
— Та що ви кажете? А коли Ніці потрібні були гроші на репетиторів, ви ні копійки не дали.
Лідія з натиском сперлася на край столу.
— Сказали, нехай сама вступає, раз розумна. А тепер, значить, вона повинна йому цілу дачу подарувати?
Вероніка шморгнула носом. Вона витерла очі рукавом кофти.
— Бабуся, дідусь сам так вирішив.
— Помовчи!
— Він казав, що Матвій усе розтратить, — вперто закінчила Ніка.
— Замовкни, негідне дівчисько! — розлютилася Серафима Іванівна.
Вона аж нахилилася вперед, ледь не перекинувши сільничку.
— Дід був старий! Вже нічого не розумів. Ви його просто обдурили, — випалила від злості свекруха.
Вона важко задихалася.
— У рот йому дивилися, супи всілякі носили, ось він і заповів усе вам.
— А хто мав носити? — єхидно поцікавилася Лідія.
— Рідні сини!
— Так Захар і носив. І ми з Нікою по черзі чергували в лікарні. А ваш дорогоцінний Матвій хоч раз до рідного діда приїхав?
Серафима Іванівна перевела подих. Їй явно не було що відповісти на цей факт.
— Він працював, — буркнула вона.
— Ага, звичайно. Він грав у комп’ютерні ігри. Приїжджав раз на пів року. І то лише для того, щоб випросити в діда грошей на бензин.
— Це брехня! — витріщила очі свекруха.
— Це правда. Дід сам Захару скаржився. Тому й такий заповіт написав. Згідно із законом, за справедливістю.
— За справедливістю все мало дістатися синам! — перебила Серафима Іванівна.
Вона стиснула кулаки на колінах.
— Захару й батькові Матвія. На двох.
— Ну так і подавали б до суду, — посміхнулася Лідія.
Вона дістала з шафки чисту кружку.
— Оскаржували б заповіт. Доводили б недієздатність.
— Ми ж не якісь там сутяги, щоб по судах бігати!
— Просто ви ж знаєте, що шансів нуль. У нас довідки з диспансеру є. Свекор був при здоровому глузді до останнього дня. І прекрасно бачив, хто поруч із ним, а хто тільки за грошима заїжджає.
Серафима Іванівна почервоніла. Обличчя вкрилося непривабливими червоними плямами.
Вона присунула до себе зв’язку дачних ключів. Вероніка необережно залишила їх на підвіконні ще вранці.
— Я не дозволю пустити онука по світу! — просичала свекруха крізь зуби.
— Ви ключі покладіть на місце.
— Завтра ж підемо до нотаріуса! Напишеш при ньому все. Пообіцяєш подарувати дачу після оформлення. Інакше я вас прокляну. Обох.
— Нікуди вона не піде, — вимовила Лідія, чітко проговорюючи кожне слово.
У передпокої клацнув замок. У коридорі пролунали важкі кроки. На порозі кухні з’явився Захар.
Він виглядав виснаженим. Під очима залягли глибокі тіні. Робоча куртка висіла на плечі.
Побачивши матір і заплакану дочку, він важко опустився на вільний табурет.
— Знову? — втомлено запитав він.
— Захаре! Синку, слава Богу! — заголосила Серафима Іванівна.
Вона миттєво змінила тон з агресивного на жалісливий. Навіть спину згорбила для переконливості.
— Ну поясни ти своїм жінкам! Вони ж рідного племінника згубити готові.
Захар кинув куртку на батарею. Він перевів погляд з дружини на матір.
— Яким чином? — рівно поцікавився він.
— Матвію погрожують! Борги зростають щодня. Цю дачу треба терміново виставляти на продаж.
А твоя дружина накрутила дочку. Вчепилися в цю ділянку залізною хваткою. Жодного співчуття.
Лідія прикусила губу.
Захар завжди уникав конфліктів із матір’ю. Він волів промовчати.
Міг піти в іншу кімнату, аби тільки не вислуховувати її істерики.
Лідія внутрішньо приготувалася. Зараз чоловік почне вмовляти Ніку піти на поступки заради спокою в домі.
— Мамо, — Захар потер перенісся. — Матвій дорослий чоловік. Йому двадцять п’ять.
— І що?!
— Нехай сам вирішує свої проблеми.
— Як він їх вирішить?! — розвела руками свекруха.
Вона ледь не зачепила Лідію ліктем.
— У нього зарплата копійчана. А там відсотки капають, дзвонять якісь бандити! Ви хочете, щоб його покалічили? Або в лісі закопали?
— А коли він ці мікропозики брав, він про ліс думав? — втрутилася Лідія.
Вона налила собі води з фільтра.
— Йому ж треба було терміново купити ту розбиту іномарку. І вкластися в якісь сумнівні монети в інтернеті. Бізнесмен мамин.
— Ти взагалі замовкни! — гримнула Серафима Іванівна. — Не твоя кров!
— Зате дача її дочки, — відрізав Захар.
Свекруха знітилася. Вона втупилася в сина. Здається, не вірила своїм вухам.
Захар ніколи не перечив їй так відкрито. Тим більше при Лідії.
— Захаре… синку. Ти не розумієш.
Вона притиснула руки до грудей.
— Я ж не дарма гараж свій продала минулого року. Щоб йому першу частину боргу закрити. У мене більше нічого немає. Вся пенсія йде йому на прожиток.
Вона з надією заглянула синові в очі.
— Вся надія на цю дачу. Він продасть ділянку, віддасть борг, а залишок вкладе у справу, — вперто повторювала вона.
— Яку справу, мамо? — Захар скрипнув зубами. — Чергову піраміду?
— У нормальну справу! Він подорослішав. Він усе усвідомив. Йому просто потрібен стартовий капітал.
— Губу розкатала, — пробурмотів собі під ніс Захар.
— Що ти сказав? — витріщила очі мати.
Вона навіть підвелася з табурета.
— Я сказав, пристебни губу, мамо, щоб по колінах не шльопала, — зло виплюнув Захар.
На кухні стало так тихо, що почулося гудіння машин за вікном.
Лідія здивовано подивилася на чоловіка. Вероніка перестала терти очі.
— Та як ти смієш… таке говорити матері! — задихнулася від обурення Серафима Іванівна.
— Смію.
Захар підвівся зі стільця.
— Бо мені набридло. Набридло, що ти все життя тягнеш Матвія на своїх плечах. А розплачуватися мусимо ми.
— Я нічого у вас не просила!
— Та невже? А хто рік тому просив мене взяти той кредит на його ім’я? Бо Матвію банки вже відмовляли.
Серафима Іванівна відвела погляд.
— То йому на машину не вистачає — ти з нас вимагаєш, — продовжував наступати Захар.
Він уперто похитав головою.
— То він роботу втратив — ти в нас продукти береш пакетами. Тепер він у боргах по вуха. І ти вирішила забрати у Ніки те, що батько залишив особисто їй.
— Це сімейне майно! — спробувала перехопити ініціативу жінка.
— Це майно Ніки, — крижаним тоном відповів чоловік.
Він впритул підійшов до столу.
— Її дідусь, мій батько, так вирішив. Він бачив, хто йому склянку води подає. А хто тільки кредитні картки розкрадає.
Захар забрав зв’язку ключів прямо з-під руки матері. Сунув їх у глибоку кишеню своїх робочих штанів.
— Отже, мамо…
Захар навис над столом. Він уперся кісточками пальців у стільницю.
— Розмова закінчена. Крапка. Ще одне слово дитині про дарчу. Про відмову. Про борги Матвія. І ти забудеш сюди дорогу.
— Ти рідну матір виганяєш? — театрально застогнала Серафима Іванівна.
Вона схопилася за серце.
— Я виганяю не матір. Я виганяю колектора, який прийшов вибивати чужі борги з моєї дочки, — вимовив Захар.
Він випростався.
— Зрозуміло?
Серафима Іванівна спробувала знайти підтримку у Лідії. Але та лише мовчки дивилася на неї. Усім своїм виглядом вона показувала повну згоду з чоловіком.
— За що боролися, на те й напоролися, — просичала крізь зуби свекруха.
Вона зрозуміла, що вистава закінчилася. Глядачів більше немає.
Серафима Іванівна ривком підвелася. Підхопила свою хустку, яка ледь не впала на підлогу.
Вона пішла до передпокою. Двері зачинилися з глухим стуком, без театрального дзвону скла.
Через пів року Вероніка офіційно стала повноправною господинею дачі.
Вона отримала у нотаріуса всі документи і зареєструвала право власності. Ніяких дарчих вона, зрозуміло, не писала.
Серафима Іванівна дзвонила синові пару разів на місяць. Скаржилася на тиск. Розповідала про погану погоду.
Але про спадщину і борги Матвія більше не згадувала. Мабуть, зрозуміла, що це джерело для неї закрите назавжди.
Матвій, за чутками від родичів, влаштувався працювати кур’єром. Борги нікуди не поділися, але виплачувати їх йому тепер доводилося самому.
