— Дівчино, люба, може, все-таки дасте мені в борг… До завтра. Їм треба їсти. А я завтра зранку першим ділом принесу.
Чесне слово! — тремтячим голосом сказала Анна Павлівна. — Там їх троє, без матері залишилися, адже замерзнуть.
Черга загуділа ще голосніше. Продавець опустила очі, даючи зрозуміти, що нічого вона в борг не даватиме.
Пенсіонерка важко зітхнула і вже збиралася йти ні з чим, як раптом у цьому гулі осуду й нетерпіння пролунав не дуже гучний, але впевнений голос:
— Бабусю, зачекайте. Не йдіть. Я все оплачу…
…Коли Ольга стала в кінці черги, вона відразу звернула увагу, що люди, які стояли перед нею, були чимось незадоволені. Та й продавчиня була якась зовсім недружня.
Ольга зробила кілька кроків ліворуч і подивилася в бік прилавка, біля якого стояла пенсіонерка.
Звичайна така пенсіонерка в старому пошарпаному пальто і вицвілій пуховій хустці, яка колись була білою.
Вона, трохи згорбившись, стояла біля прилавка, і її руки, схожі на сухі гілочки, чомусь тремтіли.
Перед пенсіонеркою лежало кілька пакетиків вологого котячого корму. Такі зазвичай продають у супермаркетах.
Але й у звичайних продуктових магазинах вони теж часто трапляються. Причому найчастіше коштують навіть дешевше.
Пенсіонерка розгублено дивилася на продавця, метушливо перебирала в гаманці дрібні гроші, і тихий дзвін монет тонув у наростаючому гомоні черги.
Ольга відразу зрозуміла, що їй, мабуть, не вистачає грошей.
І справді: буквально за мить пенсіонерка, вкотре піднявши очі на продавця, тихо прошепотіла:
— Вибачте, будь ласка… Може, ви дасте в борг? А я завтра обов’язково віддам, пенсію просто затримали.
Продавчиня вже відкрила рота, але не встигла відповісти, бо в ту ж секунду пролунали обурені вигуки з черги:
— Ну скільки можна чекати, чесне слово?! — не витримала повна жінка. — У мене вдома діти не нагодовані, між іншим, а ви тут якийсь спектакль розігруєте!
На жалість тиснете. Вас послухати, то всі пенсіонери у нас бідні й нещасні, а потім виявляється, що такі ось бабусі, як ви, мільйони шахраям просто так переказують.
— Бабусю, справді, можна якось швидше? Ми всі поспішаємо, — підтакнув лисий чоловік, демонстративно дивлячись на годинник.
Нарешті вставив свої п’ять копійок і продавець:
— Бабусю, в борг товар ми не відпускаємо. Тому або беріть, що є, або, будь ласка, не затримуйте чергу.
Хтось, напевно, задасться питанням: навіщо ж пенсіонерка взагалі прийшла в магазин, якщо грошей немає?
Насправді гроші у неї були. Вона протягом кількох днів купувала тут пакетики з котячим кормом, по дев’ятнадцять гривень за штуку.
Але саме цього дня цього корму в магазині не виявилося, і продавчиня запропонувала те, що було в наявності.
І те, що було — це навіть не корм виявився, а просто якісь ласощі для кошенят.
І одна упаковка коштувала п’ятдесят сім гривень.
Одна упаковка, а пенсіонерці треба було три, розумієте? Ось і не вистачило їй грошей. І пенсію, як на зло, затримали.
Зоомагазинів у їхньому районі не було, а в супермаркеті все дуже дорого, і до нього ще треба дійти.
Тому Анна Павлівна й вирішила попросити в борг. Всього на один день.
Адже вона постійно в цей магазин за продуктами ходить. Продавці, точно, її знають.
Щоки пенсіонерки залилися гірким рум’янцем. Вона підняла на продавчиню вицвілі, сльозливі від сорому очі, в яких стояло благання:
— Дівчино, може, все-таки відпустіть у борг… До завтра. Їм треба їсти. А я завтра зранку першим ділом принесу, ось вам хрест! Там їх троє, без матері залишилися, замерзнуть же.
Черга загуділа голосніше.
Пенсіонерка важко зітхнула і вже збиралася йти ні з чим, як раптом у цьому гулі осуду й нетерпіння пролунав не дуже гучний, але впевнений голос:
— Бабусю, зачекайте. Не йдіть. Я все оплачу.
Гул стих миттєво, ніби хтось натиснув невидиму кнопку. Усі голови повернулися до Ольги, яка вже стояла поруч із пенсіонеркою.
І всі одразу звернули увагу на красиву (і явно дорогу) шубу, в яку вона була одягнена.
Ольга, не звертаючи уваги на здивовану чергу, підійшла до прилавка, дістала з гаманця пом’яту п’ятисотку й простягнула гроші продавчині.
— Беріть, — м’яко сказала вона, простягаючи три пакетики котячих ласощів старенькій, поки продавчиня, здивована не менше за покупців, що стояли в черзі, відраховувала решту.
Анна Павлівна, не в силах вимовити ні слова, лише ледь кивнула, і по її зморшкуватій щоці скотилася сльоза, загубившись у ворсинках хустки.
А черга, вийшовши зі ступору, почала переглядатися.
Лисий чоловік презирливо хмикнув, повна жінка стиснула губи, і по їхніх обличчях, як брижі по воді, пробігла одна й та сама думка:
«Ну, звичайно, у такій шубі можна бути щедрою. Їм, багатим, що вартує кинути милостиню?»
Правда, ніхто з них не знав, що ця красива шуба — єдине, що залишилося в Ольги від блискучого, але розбитого на друзки минулого життя.
Ніхто не знав, що під цим розкішним хутром б’ється серце, поранене зрадою та розлученням.
І що в кишені її скромної сукні, захованої під шубою, лежать останні 500 гривень, які вона планувала витратити сьогодні на їжу. І ще на цукерки з печивом до чаю…
Роботи у неї поки що не було, тому вона й опинилася в такій ось складній ситуації.
«Гаразд… Обійдемося сьогодні якось без солодощів і чаю, — подумала в той момент Ольга».
Може, це було й неправильно, бо вдома на неї з нетерпінням чекала маленька Маша, залишена під наглядом застудженої мами-пенсіонерки, якій сьогодні теж, як на зло, затримали пенсію.
Але Ользі було дуже шкода цю літню жінку з тремтячими руками й сльозами на очах. І дуже хотілося їй допомогти.
— Дякую, донечко, — сказала пенсіонерка, коли вони вийшли з магазину.
Голос Анни Павлівни тремтів уже не від сорому, а від вдячності.
— Я вже подумала, ну все, пропадуть малі. Ти хоч скажи, де живеш, я завтра занесу гроші — все до копійки віддам.
— Не треба, — посміхнулася Оля. — У мене за розкладом сьогодні день добрих справ. І мама мені завжди казала, що якщо можеш допомогти комусь, то треба допомагати, не роздумуючи. А добро потім повернеться.
— Це правда, — схвально кивнула Анна Павлівна. — Добро завжди повертається. З надлишком.
— А ходімо, покажете мені ваших кошенят? — несподівано для самої себе сказала Оля. — Мені все одно нікуди поспішати.
— Я тільки за!
Вони дійшли до старої п’ятиповерхівки, де неподалік від дитячого майданчика, у прихованій від вітру картонній коробці, тулилися одне до одного три тремтячі вовняні клубочки.
Три пари переляканих і голодних очей одночасно втупилися в жінок.
Одне кошеня було сіре й похмуре, як маленька грозова хмаринка, інше — чорне з білим, а третє — руде, схоже на апельсин.
Навіть не віриться, що всі вони були від однієї кішки.
Анна Павлівна ласкаво промовляючи, відкрила пакетики з котячими ласощами, і кошенята, забувши про страх, незграбно побігли до їжі, смішно штовхаючись і муркочучи, ніби три маленькі моторчики.
Ольга дивилася на цю зворушливу картину, то посміхалася, то важко зітхала. Їй було шкода цих кошенят.
А що, якщо одного дня Анна Павлівна не зможе до них прийти? Хто їх тоді нагодує?
Пенсіонерка, ніби прочитавши її думки, сказала:
— Це тимчасовий притулок. Вони раніше біля під’їзду жили, але сусіди сказали, щоб я їх прибрала подалі. Ось і прибрала.
Додому взяти не можу — все одно не впораюся з ними. Тільки ось підгодовую їх щодня. І ще щодня молю Бога, щоб цих малих хоча б звідси не вигнали.
Найменший, той, що сірий і похмурий, відірвався від їжі і, хитаючись на тоненьких лапках, підійшов до Ольги, ткнувся мокрим носом у її чобіт і задер голову, дивлячись прямо в душу.
— Їм би дім, — прошепотіла вона, відчуваючи, як до горла підступає клубок. — Теплий, справжній дім.
Вона присіла навпочіпки, щоб погладити малюка, який крутився поруч із нею, ніби відчувши якусь примарну надію. А тим часом голос розуму кричав у її голові:
«Та ти з глузду з’їхала! На що ти їх утримуватимеш? У тебе самої нічого немає! Припини!».
Але серце, яке бачило цих беззахисних малюків і цю пенсіонерку з добрим серцем, що віддавала останнє, зовсім не слухало Ольгу.
Воно стиснулося від туги й любові водночас. І рішення було прийнято миттєво.
— Я заберу їх собі, — слова зірвалися з губ швидше, ніж Ольга встигла про це подумати.
Анна Павлівна ахнула, притиснувши зморшкуваті руки до грудей:
— Правда? Господи, та ти ж ангел! — в її очах, що щойно були сповнені смутку, засяяла така надія, що Ольга зрозуміла: назад дороги немає. Раз сказала вголос, значить, тепер точно їх треба забирати.
Весь вечір у квартирці панував переполох. Мама Ольги, Світлана Іванівна, лише сплеснула руками, коли її донька дістала з-під шуби трьох кошенят.
Але, поглянувши на онуку, яка з виском радості кинулася до малюків, лише широко посміхнулася.
Вони зробили кошенятам тимчасовий будиночок у старому кошику для білизни, застеливши його теплим пледом.
Правда, кошенята постійно звідти вибиралися, і вночі, муркочучи втрьох, спали на Ольгиному ліжку.
Туди ж прийшла й Маша, яка не могла заснути без кошенят. Про те, що вдома немає чаю з цукром і смаколиків, ніхто навіть не згадав.
Ольга періодично прокидалася, дивилася на доньку й на кошенят. Посміхалася. Але тривога не зникала.
Чи правильно вона вчинила? Чи не підвела своїх, додавши ще три голодні роти?
— Нічого, донько, впораємося, — сказала їй наступного дня Світлана Іванівна. — У мене пенсія, а ти рано чи пізно влаштуєшся на роботу.
Ольга продовжувала надсилати резюме в різні компанії, але відповіді поки не було.
Багато років поспіль вона працювала разом із чоловіком, який займався бізнесом, тому стажу, як такого, у неї не було.
А коли бізнес прогорів через те, що чоловік не послухав Олю і зв’язався з недобросовісними постачальниками, а також почав крутити різні сірі схеми, щоб не платити податки, він, звинувативши її у своїх невдачах, подав на розлучення.
Ользі не залишалося нічого іншого, як переїхати з Машею до матері.
Пенсія, яка надійшла на картку матері, розійшлася майже вся.
Комуналка, продукти, поїздка до ветеринара і покупка всього-різного для кошенят, включаючи корм, який виявився не таким вже й дешевим.
Лікар відразу сказав, що всі ці пакетики, які продають у супермаркетах, — нісенітниця.
Кошенятам було необхідне збалансоване харчування, і тому довелося розщедритися.
Ольга готувала обід і прикидала, як розтягнути гроші, що залишилися, на цілий місяць.
Світлана Іванівна дивилася телевізор, Маша гралася з кошенятами. А на електронну пошту досі не надійшло жодного відповідного повідомлення на її резюме.
Ситуація була, м’яко кажучи, не дуже…
І раптом задзвонив телефон, який лежав на обідньому столі. Номер був незнайомим.
Оля відповіла, і приємний жіночий голос на тому кінці дроту вимовив слова, які вона вже й не сподівалася почути:
— Ольга Василівна? Доброго дня. Вас турбують із компанії «Альфа-Технологія». Ми отримали ваше резюме і хотіли б запросити вас завтра на співбесіду. Вам зручно буде прийти об 11:00 ранку?
Ольга стояла посеред кухні, притиснувши телефон до вуха, і боялася дихати.
З кімнати долинали щасливий сміх доньки та вимогливе «Мяу!». Тричі, що й казати.
І чомусь вона згадала свої ж слова, сказані пенсіонерці: «Добро завжди повертається».
Здається, це був той самий випадок.
Співбесіда пройшла легко. Її взяли. Причому зарплата виявилася навіть вищою, ніж вона очікувала. І вже дуже скоро життя почало налагоджуватися.
Зарплата дозволяла не тільки зводити кінці з кінцями, але ще й відкладати.
Але головне було не в грошах. Головне було на підвіконні.
Через пів року кошенята помітно виросли, і ледве вміщалися на ньому всі разом.
— Подивіться на них, — засміялася Світлана Іванівна, киваючи на трьох вгодованих, що виблискували на сонці красенів. — Як вони виросли!
— Так, виросли! — підхопила Ольга, щасливо мружачись. — Мій Димчик, дивіться, найважливішим став серед них. А Рудик такий же невгамовний, як наша Машка.
— Ага! — підтвердила донька і дзвінко засміялася.
Так вийшло, що троє кошенят одразу знайшли собі улюбленців. Димчасте кошеня більше тягнулося до Ольги, руде — до Маші.
А чорно-біле любило довго сидіти на колінах у Світлани Іванівни й допомагати їй в’язати шкарпетки.
Ще зовсім недавно Ольга відчувала себе невдахою і не знала, як їй розгребати проблеми, що навалилися.
А зараз – вона найщасливіша людина. Бо жодних проблем немає. Все добре.
А буде ще краще, бо те маленьке добро, яке зробила Ольга пів року тому, ще довго повертатиметься до неї. Та й кошенята самі по собі притягують удачу в дім.
