— Таблетки зараз дорогі, у мене таких грошей немає. Одужаєш і так. — заявив чоловік…
…Анна лежала на дивані, накрившись двома ковдрами, але її все одно трясло сильним тремтінням. Градусник на тумбочці безжально показував 39,2.
Горло пекло так, ніби туди насипали бите скло, а кожен вдих відбивався тупим болем у грудях.
Вона насилу повернула голову й подивилася на Ігоря.
Він виглядав бездоганно. Ідеально випрасувана сорочка (яку вона прасувала вчора ввечері, вже відчуваючи перший озноб), дорогий парфум, укладене волосся.
Ігор завжди дбав про те, як він виглядає в очах оточуючих.
— Ігоре… — голос Анни був схожий на шелест сухого листя. — У мене жар. Мені потрібен хоча б жарознижуючий сироп і антибіотики, які виписав лікар. Я не можу встати.
— Ань, ну не драматизуй, — він зневажливо скривився, кинувши погляд на її бліде, вкрите потом обличчя. — Звичайна застуда. Випий чаю з малиною, пропотієш, і все мине.
Ти ж знаєш, ми збираємо гроші на нову машину. Я не збираюся витрачати півтори тисячі на аптеку тільки тому, що ти вирішила розхворітися.
Він накинув пальто, підхопив портфель і, навіть не підійшовши до неї, кинув через плече:
— Буду пізно, у нас сьогодні корпоративна вечеря. Вечерю собі сама придумаєш. Бувай!
Грюкнули вхідні двері. Звук замка відгукнувся у скронях Анни важким набоєм.
Тиша квартири навалилася на неї, задушлива і холодна. Сльози безсилля покотилися по щоках, обпалюючи шкіру.
Справа була не в грошах. Анна працювала провідним дизайнером в архітектурному бюро і заробляла не менше, а часом і більше за чоловіка.
Просто всі її гроші йшли у «загальний бюджет», яким безроздільно керував Ігор.
Він завжди знав, на що їм потрібно збирати: на його машину, на його спінінг, на поїздку в готель, який вибрав він.
А її потреби завжди оголошувалися «примхою» і «марнотратством».
Вона заплющила очі, занурюючись у важке, липке забуття.
У маренні їй здавалося, що вона йде по нескінченній сніговій пустелі, а Ігор їде повз у теплій машині й кричить у рупор, що бензин нині дорогий, тому підвезти її він не може.
Прокинулася вона від наполегливої мелодії мобільного телефону. Дзвонила Свєта, її найкраща подруга.
— Аню, ти де? Ми ж домовлялися сьогодні макети обговорити! — бадьоро защебетала Свєта, але тут же замовкла, почувши хрипке дихання Анни. — Матір божа, ти взагалі жива?
— Свєта… мені погано, — тільки й змогла вичавити Анна, перш ніж задихнутися сухим, розриваючим легені кашлем.
— Так, я зрозуміла. Диктуй, що купити, я виїжджаю. Де твій благовірний?
— На роботі. Сказав, таблетки дорогі.
У слухавці зависла важка пауза. Потім Світлана тихо, але дуже виразно вимовила слово, якого Анна ніколи від неї не чула.
— Чекай. Буду через двадцять хвилин.
Світлана увірвалася в квартиру, наче ураган. В одній руці у неї був величезний пакет з аптеки, в іншій — пакет з продуктового магазину.
Вона миттєво оцінила ситуацію: відкрила кватирку для свіжого повітря, переодягла Анну в суху піжаму, напоїла її ліками і змусила випити гарячий бульйон, який привезла в термосі.
Лише коли температура почала повільно спадати, і Анна змогла нормально дихати, Світлана сіла на край дивана і склала руки на грудях.
— А тепер розповідай. І тільки спробуй його виправдовувати.
Анна дивилася на пакетики з порошками, на яскраві коробочки з таблетками, які зараз здавалися їй найбільшим скарбом у світі, і раптом зрозуміла, що виправдовувати Ігоря їй більше не хочеться.
Гребля прорвалася. Вона розповіла все. Про те, як він сварив її за куплену каву на винос.
Як змусив здати назад у магазин зимові чоботи, бо «ти ще старі не зносила».
Як вона ходить із телефоном, у якого розбитий екран, бо «треба економити», тоді як він міняє гаджети щороку.
— Аня, — Світлана дивилася на неї з безмежним жалем. — Ти ж розумна, красива жінка. Ти заробляєш свої власні гроші.
Чому ти дозволяєш йому ставитися до тебе, як до речі, на яку шкода витрачатися на технічне обслуговування?
Це питання зависло в повітрі. Дійсно, чому? Заради статусу «заміжньої»? Зі страху самотності? Зі звички?
Ігор повернувся близько одинадцятої вечора. Від нього пахло дорогими міцними напоями і чужим веселощами.
Побачивши на кухні порожні блістери від таблеток і контейнер із залишками бульйону, він нахмурився й пішов до спальні.
— Бачу, ти все-таки розтратила гроші? — незадоволено запитав він, розстібаючи сорочку. — Аня, ми ж домовлялися…
— Це купила Свєта, — спокійно відповіла Анна.
Її голос ще був слабким, але всередині з’явилася дивовижна, дзвінка ясність. Температура спала, залишивши після себе кришталево чисте розуміння реальності.
— Ще краще, — пирхнув чоловік. — Тепер ми їй винні. Могла б і сама перетерпіти, не маленька.
Анна подивилася на нього. На його випещене, самовдоволене обличчя.
І раптом побачила його не своїм чоловіком, не коханням усього свого життя, а просто чужим, дуже жадібним і байдужим чоловіком.
— Ігоре, — промовила вона. — Збирай речі.
Він завмер.
— Що?
— Збирай свої речі й іди. Ця квартира моя. Можеш забрати свої костюми, свій ноутбук і свою ідеальну зачіску. Але щоб завтра вранці тебе тут не було.
— Ти що, мариш? Знову температура піднялася? — він спробував розсміятися, але сміх вийшов жалюгідним. — Через якісь таблетки ти влаштовуєш скандал?
— Не через таблетки. Через те, що моє життя для тебе коштує дешевше, ніж півтори тисячі гривень. Іди, Ігоре. Я хочу спати.
Наступні кілька тижнів були схожі на процес реабілітації після важкої аварії.
Спочатку було боляче дихати. Ігор не вірив, що вона налаштована серйозно, намагався влаштовувати скандали, потім тиснув на жалість, потім погрожував, що без нього вона «загине».
Але Анна просто змінила замки й подала заяву на розлучення.
Фізичне одужання збіглося з душевним одужанням.
Виявилося, що без Ігоря в її гаманці дивним чином залишаються гроші. Вона полагодила екран телефону. Купила собі ті самі чоботи. І, найголовніше, почала дихати на повні груди.
Минув рік. Осінь розфарбувала місто золотом і багрянцем.
Анна, закутуючись у затишний кашеміровий шарф, сиділа за столиком у невеликій кав’ярні, роблячи начерки для нового проєкту.
Вона розквітла. Зникла вічна напружена зморшка між бровами, очі засяяли спокійною впевненістю.
— Вибачте, ви не проти, якщо я закрию вікно? Занадто сильно дме, — пролунав поруч приємний чоловічий баритон.
Анна підняла очі. Перед нею стояв високий чоловік у простому, але елегантному пальто. У нього були теплі, уважні карі очі й легка напівпосмішка.
— Так, звичайно, закривайте. Я й сама почала мерзнути, — посміхнулася у відповідь Анна.
Чоловік закрив вікно, але йти не поспішав.
— Мене звати Михайло, — представився він. — Я не міг не помітити, як віртуозно ви малюєте цей фасад. Ви архітектор?
Так зав’язалася розмова. Михайло виявився лікарем-педіатром.
У ньому не було лиску Ігоря, він не намагався замилити очі, зате в кожному його слові, в кожному жесті проглядала щира турбота про співрозмовника.
Їхні стосунки розвивалися неспішно, як затишна мелодія.
З Михайлом усе було інакше. Він не питав, скільки коштує її новий шарф, а говорив, як він підкреслює колір її очей.
Він не ділив бюджет на «мій» і «спільний», а просто брав на себе відповідальність.
Одного вечора, наприкінці листопада, коли вони вечеряли в ресторані, до їхнього столика несподівано підійшов Ігор.
Він виглядав інакше, навіть його костюм втратив колишню досконалість.
Побачивши Анну, квітучу, усміхнену, яка дивилася на іншого чоловіка з ніжністю, він зблід.
— Аня… привіт, — пробурмотів колишній чоловік. — Чудово виглядаєш.
Анна спокійно перевела на нього погляд. Всередині нічого не ворухнулося. Ні образи, ні злості. Тільки легке здивування.
— Здрастуй, Ігоре. Що тобі потрібно?
— Я… я хотів поговорити. Може, ми могли б випити кави якось? Я багато чого зрозумів, Ань. Я сумую.
Михайло злегка напружився, але промовчав, даючи Анні самій розібратися з минулим.
— Ігоре, — голос Анни був рівним і холодним. — У нас з тобою немає спільних тем. Ти свій ліміт економії на мені вже вичерпав. Прощавай.
Ігор ще секунду стояв, відкриваючи й закриваючи рота, наче риба, викинута на берег, а потім розвернувся й швидко попрямував до виходу.
Михайло м’яко накрив руку Анни своєю великою, теплою долонею.
— Усе гаразд? — тихо запитав він.
— Більш ніж, — Анна посміхнулася і переплела свої пальці з його. — Я нарешті абсолютно здорова.
Зима того року видалася суворою. Якось увечері Анна повернулася додому з роботи, відчуваючи неприємну ломоту в тілі та легке першіння в горлі.
Вона тільки встигла зняти чоботи й важко присісти на пуф у передпокої, як із кухні вийшов Михайло.
Він миттєво оцінив її втомлений вигляд, почервонілий ніс і блискучі очі.
— Так, — він підійшов ближче, приклав губи до її чола й нахмурився. — Гаряча. Роздягайся і біжи в ліжко.
Через десять хвилин Анна лежала під теплою ковдрою.
У спальню увійшов Михайло. У руках у нього була таця: кухоль із гарячим ягідним морсом, тарілка з нарізаними фруктами та невелика коробочка з ліками.
— Міша, — слабо посміхнулася Анна. — Це ж просто застуда. Одужаю й так.
Михайло зупинився, серйозно подивився на неї й поставив тацю на тумбочку.
Він сів на край ліжка, дбайливо взяв її руку й підніс до своїх губ.
— Ніколи так не кажи, Анечко, — м’яко, але дуже впевнено промовив він. — Твоє здоров’я, твоє самопочуття — це найцінніше, що у нас є.
І немає у світі нічого такого, на чому б я став економити, якщо справа стосується тебе. А тепер пий морс, поки він гарячий.
Анна обхопила теплу чашку долонями. По щоці скотилася сльозинка.
Вона дивилася на чоловіка, який поправляв їй ковдру, і знала точно: тепер вона в безпеці.
І більше їй ніколи не доведеться платити за кохання своїм здоров’ям і гідністю.
