— Сім’я — це святе, — сказав чоловік після тридцяти років шлюбу. Та Людмила вже знала, куди поділися їхні 150 тисяч…
…Екран мобільного телефону спалахнув у темряві спальні. Людмила примружилась, придивилася й поглянула на годинник: друга година ночі.
Поруч на боці лежав її чоловік Ігор і щось швидко набирав.
На його обличчі блукала якась дурна, мрійлива усмішка — так він не всміхався Людмилі вже дуже багато років.
— Ігоре, а ти чого не спиш? — тихо запитала вона.
Він здригнувся, миттєво перевернув телефон екраном донизу й засунув його глибоко під подушку.
— Та так… Це робочий чат, Людо. Треба було терміново відповісти клієнту. Спи давай.
— О другій годині ночі?!
— Ой, годі тобі, не починай, — буркнув Ігор, натягуючи ковдру аж до вух і відвертаючись до стіни. — Ти завжди в усьому бачиш якийсь підступ. Спи, кажу.
Людмила лягла назад. У грудях заворушилося недобре передчуття.
За останні три місяці чоловік змінився до непізнаваності. Він схуд, почав ретельно голитися щоранку, купив новий дорогий одеколон. А головне — взагалі перестав її помічати.
Був присутній удома лише фізично, але думками постійно витав деінде. І телефон тепер не випускав із рук.
Наступного дня за вечерею Людмила знову порушила тему їхніх стосунків.
— Ігоре, давай поговоримо. Ми ж останнім часом майже не спілкуємося. Що взагалі між нами відбувається?
— М-м? Так, давай, — він навіть не підвів голови, продовжуючи однією рукою гортати стрічку в телефоні, а іншою мляво колупати виделкою в тарілці. — Говори, я слухаю.
— Ти мене взагалі бачиш? — Людмила м’яко забрала в нього смартфон і поклала на край столу. — Я тут. Жива жінка, твоя дружина. Ми стільки років разом. Що відбувається? Ти постійно десь у хмарах.
Ігор незадоволено скривився й одразу ж схопив телефон назад.
— Людо, Боже, ти знову влаштовуєш драму з нічого! Я втомлююся на роботі. У мене криза середнього віку, якщо хочеш.
Мені потрібно трохи особистого простору. Хіба я не маю права просто посидіти в мережі й розслабитися після важкого дня?
— Розслабитися — це писати комусь повідомлення до світанку?
— Усе, досить! — Ігор різко підвівся. — Мені набридли твої допити й тотальний контроль. З тобою стало просто нестерпно перебувати в одному будинку!
Чоловік пішов до вітальні, демонстративно зачинивши за собою двері. Люда ледве стримала сльози. І чим вона заслужила таке ставлення?
Того ж вечора Людмила зайшла в мобільний додаток їхнього спільного банківського рахунку — треба було сплатити комунальні послуги.
Зайшла й остовпіла: з накопичувального вкладу, на який вони дбайливо відкладали три роки кожну копійку, зникли сто п’ятдесят тисяч гривень. Гроші мали піти на путівки в хороший санаторій.
Звісно, Люда одразу кинулася до чоловіка.
— Ігорю, що це таке? — вона повернула до нього екран телефону з випискою з рахунку. — Де наші гроші? Куди поділися сто п’ятдесят тисяч?
Ігор на мить розгубився, але швидко опанував себе.
— А, це… Ну, я замовив запчастини для машини. Коробка передач на нашій малолітражці барахлить, напевно, зовсім скоро розвалиться.
Ти ж сама скаржилася, що передачі погано перемикаються. Ось я й вирішив оновити, поки ціни не злетять ще вище.
— Сто п’ятдесят тисяч за коробку на авто? На нашу стареньку малолітражку?! Ігорю, за кого ти мене маєш? Я чудово знаю, скільки коштує коробка. Покажи мені чек з автосервісу.
— Та який чек, я через знайомих на авторозбірці брав! Без націнок! — Ігор сердито смикнув застібку куртки. — Усе, Людо, відчепися.
Я заробляю ці гроші й маю право витрачати їх так, як вважаю за потрібне. І взагалі, за безпеку нашої машини відповідаю я! Мені ніколи вислуховувати твої істерики, я запізнююся.
Чоловік поспіхом вискочив за двері.
Правда з’ясувалася наступного дня абсолютно випадково.
Удома лежав старий планшет Ігоря, який він колись віддав Людмилі для читання книжок.
Вона користувалася ним рідко, здебільшого він валявся вимкненим на тумбочці. Ігор, мабуть, забув вимкнути на ньому синхронізацію зі своїм смартфоном.
Закінчивши хатні справи, Людмила сіла перед телевізором, але там не показували нічого цікавого. Тоді вона згадала про книжку, яку кинула читати кілька місяців тому, і ввімкнула планшет.
Пристрій одразу завібрував — на нього один за одним почали надходити повідомлення з месенджера.
Вона вчиталася в екран:
Анжеліка: «Ігорю, коханий, ти мій рятівник! Господиня квартири погрожувала виставити мої речі на вулицю, якщо я сьогодні не сплачу оренду за два місяці і борг…
Величезне спасибі тобі за ті сто п’ятдесят тисяч! Ти єдиний справжній чоловік у моєму житті!»
Ігор: «Моя ніжна німфо, не переймайся. Заради твоєї усмішки я готовий на все. Скоро я вирішу всі питання з майном, і ми нарешті будемо разом…»
Анжеліка: «Ой, як романтично! Чекаю на тебе, мій сильний тигре! Цілую твої солодкі губки!»
Людмилу затрусило. На аватарці «Анжеліки» красувалася дівчина років двадцяти двох із яскраво нафарбованими губами та глибоким декольте.
Ігор, солідний п’ятдесятишестирічний чоловік, батько їхньої дорослої доньки, сипав цій віртуальній пустушці сопливі компліменти. Ще й гроші надсилав…
Людмила закрила обличчя руками, але одразу ж їх опустила. Плакати чомусь не хотілося…
У неділю вся родина зібралася на традиційний обід у просторій квартирі матері Ігоря, Анни Семенівни.
За столом сиділи сама господиня, сестра Ігоря Наталія зі своїм чоловіком Сергієм і, звісно, Ігор та Людмила.
Наталія, акуратно розкладаючи по тарілках запечене м’ясо, блаженно зітхнула:
— Ой, як же добре, що ми ось так збираємося. Усе-таки родина — це головне. Людочко, тобі так пощастило з Ігорем. Тридцять років разом!
Наш Ігор — кремінь, справжній чоловік, вірний, надійний. Зараз таких і не знайдеш. Пари за найменшого приводу розбігається, а у вас просто зразковий шлюб.
Анна Семенівна з гордістю подивилася на сина й ласкаво погладила його по плечу:
— Так, сина я правильно виховала. Для нього обов’язок і вірність — не порожні слова. Правда, Ігорю?
Чоловік самовдоволено посміхнувся, розправив плечі й пригубив домашньої наливки:
— Ну, мамо, я стараюся. Чоловік має тримати марку. Сім’я — це святе.
Людмила тихенько дзенькнула чайною ложкою об край чашки, щоб привернути увагу:
— Знаєте… Ви абсолютно праві. Ігор у нас сьогодні справді заслуговує на особливу увагу. Ви знали, що в ньому відкрився неймовірний літературний талант? Такі метафори, такий стиль!
Ігор на секунду завмер і підозріло примружився:
— Людо, ти про що взагалі? Який ще талант? Давай їсти спокійно, інакше все охолоне.
— Ні-ні, Ігорю, зачекай, — Людмила дістала із сумочки кілька роздрукованих аркушів. — Я просто мушу поділитися цією чудовою прозою з твоєю мамою та сестрою. Вони мають знати, який тонкий романтик живе поруч із нами.
— Людо, прибери це негайно! — Ігор спробував вихопити аркуші, але чоловік сестри Сергій жартома притиснув його плечем до спинки стільця.
— Та годі тобі, Ігорю, не соромся! Дай послухати, що ти там настрочив, — усміхнувся Сергій. — Людо, читай!
Людмила відкашлялася й почала читати рівним, виразним голосом:
— «Моя ніжна німфо. Пишу тобі з нашої похмурої квартири, де бездушна відьма знову виїдає мені мізки своїми причіпками. Вона ніколи не зрозуміє тонкої душі поета…»
Як тобі метафора, Наталю? Тонка душа поета, який, якщо ви забули, керує відділом продажів будівельних матеріалів.
Наталя витріщила очі:
— Що це таке? — пробурмотіла вона. — Ігоре?
— Людо, припини цей цирк! — верескнув Ігор, підхоплюючись зі стільця. — Ти не маєш права! Це моє особисте листування! Це втручання в приватне життя!
— Зачекай, синку, — Анна Семенівна перелякано притиснула руку до грудей. — Людочко, поясни… Хто ця німфа? І що за відьма?
— О, мамо, німфу звати Анжеліка, — спокійно відповіла Людмила, перегортаючи сторінку. — Їй двадцять два роки. Вона живе в столиці й навчається на дизайнерку.
А наш зразковий сім’янин дуже активно забезпечує її безбідне життя. Ось, послухайте наступний уривок:
«Мій ангеле, надсилаю тобі сто п’ятдесят тисяч гривень на квартиру. Моя черства дружина думає, що ми збираємо гроші на санаторій, але для тебе я нічого не шкодую. Твої губки на фото зводять мене з розуму…»
— Скільки?! — Наталя аж рота відкрила. — Сто п’ятдесят тисяч? Ігоре, ти з глузду з’їхав? Ви ж мамі на ремонт кухні обіцяли докинути!
— Це мої гроші! — закричав Ігор, остаточно втрачаючи самовладання. — Я їх заробив! І маю право витрачати на того, хто мене цінує!
Ви нічого не розумієте! Анжеліка мене любить! Вона бачить у мені чоловіка, особистість, а не просто гаманець на ніжках, як дехто тут!
— Ой, як цікаво, — усміхнулася Людмила. — Бачить у тобі чоловіка, кажеш? Безкорисливо любить твою ніжну душу? А давай перевіримо, що саме вона в тобі бачить просто зараз.
Людмила дістала з кишені свій телефон і розблокувала екран.
— Перед тим, як приїхати сюди, я зайшла в твій планшет і написала твоїй німфі коротке повідомлення від твого імені. Хочеш послухати, що я їй надіслала?
Ігор завмер.
— Я написала таке: «Кохана, у мене величезні проблеми. Дружина про все дізналася й вигнала з дому без копійки. Наш бізнес і квартира оформлені на неї, тож я тепер повний банкрут.
Їду до тебе з однією валізою, житиму в твоїй орендованій квартирі, за яку платив. Будемо будувати наше щастя з нуля в нашому гніздечку».
Анна Семенівна перестала охати й остовпіло витріщилась на сина.
— І… і що? — хрипло запитав Ігор, насилу ковтаючи слину. — Що вона відповіла?
Людмила посміхнулася:
— А ти поглянь, тобі ж це повідомлення теж прийшло. А, ти ж у нас вічно телефон на беззвучний ставиш. Читай тоді з планшета. Вголос. Спеціально для мами й сестри.
Ігор тремтячими пальцями дістав із кишені телефон. Його очі швидко бігали по рядках. Він мовчав, а обличчя з багряного повільно ставало блідо-зеленим.
— Ну ж бо, Ігорю, не соромся, прочитай нам фінал цієї поеми! — зареготав Сергій.
Ігор пригнічено мовчав. Людмила забрала в нього телефон і зачитала сама, чітко вимовляючи кожне слово:
— «Слухай, дядьку, ти нічого не переплутав? Яке гніздечко? Який «їду»? У мене хлопець взагалі-то є, а ти мені просто допомагав по-дружньому, бо старий і дурний.
Не смій більше сюди писати, а то в поліцію заявлю за переслідування. Теж мені, Ромео лисий!» І додала твій акаунт до чорного списку.
Наталя прикрила рот долонею, стримуючи смішок. Сергій голосно розреготався:
— Ну ти й лопух, брате… Шостий десяток розміняв, а розуму, як у школяра. Розвели тебе, наче хлопчиська.
— Ігоре… — прошепотіла Анна Семенівна. — Як же так… Синку, у мене просто немає слів…
Ігор якось одразу знітився. Він плюхнувся на стілець, обхопив голову руками й замовк.
— Ну ось і все, — Людмила акуратно склала роздруковані аркуші в сумку й підвелася. — Нашу квартиру ми ділитимемо через суд, Ігоре.
Твої речі я вже зібрала й виставила в коробках на балкон. Викличу перевізників сама. А замки в дверях заміню сьогодні ж. А ти, думаю, можеш переїжджати до мами.
Вона ввічливо кивнула ошелешеним родичам:
— Дякую за обід, Анно Семенівно. Усього вам найкращого.
Людмила розвернулася й пішла. На чоловіка навіть не озирнулася.
Після розлучення жінка продала свою частку майна й купила затишну квартиру неподалік від скверу.
У неї все добре: живе для себе, багато гуляє, завела собаку. Донька повністю підтримала матір і з батьком практично не спілкується.
Ігор після продажу квартири переїхав до матері. Він довго намагався помиритися з колишньою дружиною, але з цього нічого не вийшло, бо у його каяття Людмила так і не повірила.
