— Ірко, ти моркву для олів’є кубиками ріжеш чи соломкою?
Голос свекрухи лунав із динаміка телефону так гучно, що Ірина мимоволі відсунула апарат від вуха.
— Кубиками, Таїсіє Вікторівно. Як завжди.
— Ти завжди все робиш по-своєму! — обурилася трубка. — Ілля любить соломкою. Я йому тридцять років соломкою різала.
А ти за п’ять років шлюбу чоловікові навіть салат нормально нарізати не можеш. Я приїду раніше, сама все проконтролюю.
Дзвінок обірвався.
Ірина струсила воду з пальців і витерла долоні об кухонну прихватку. Спина заніміла так, що хотілося лягти просто на кахель.
Годинник на мікрохвильовці показував пів на п’яту вечора. Тридцять перше грудня йшло за накатаним сценарієм.
Вона озирнулася на вітальню. На дивані спав Ілля. Учора в нього був корпоратив — гуляли з розмахом, за рахунок фірми. Додому годувальник приповз під ранок.
Ірина опустилася на стілець. На столі височіли тарілки з нарізкою та канапками, поруч стояло деко з замаринованим м’ясом.
Учора вона сама тягла пакети з супермаркету: Ілля зателефонував і плутаним язиком повідомив, що затримується на важливих переговорах.
Переговори… Ірина криво посміхнулася. Ілля працював менеджером у невеликій конторі й останні три місяці сидів на голому окладі — сезон закінчився, а шукати підробіток йому не дозволяла гордість.
Увесь новорічний стіл був оплачений з її грудневої премії: ікра, ігристе, шматок фермерської телятини.
— Ілюшо, — покликала вона, підійшовши до дивана. — Вставай. Твоя мама скоро приїде. Треба пропилососити.
Ілля невдоволено поворухнувся й натягнув плед на вуха:
— Іро, відчепись. Дай поспати. Свято ж, вихідний.
— У мене вихідний біля плити з восьмої ранку, — сухо кинула дружина. — А ти обіцяв допомогти.
— Я ж гроші в дім приношу! Маю право відпочити! — огризнувся чоловік і відвернувся до стіни.
Ірина нічого не відповіла — сперечатися сил не було. Вона дістала з комори пилосос.
Рівно о шостій вечора задзвенів дверний дзвінок. Ілля миттєво підскочив з дивана, пригладив волосся й кинувся відчиняти:
— Мамо, привіт! З прийдешнім!
— Ілюшо, синку! — Таїсія Вікторівна заповнила собою передпокій, шелестячи об’ємним пуховиком. — Ой, як же ти схуд. Весь блідий. На роботі, мабуть, заганяли?
— Трохи є, — скромно опустив очі Ілля й забрав у матері куртку.
Ірина вийшла з кухні:
— Доброго дня, Таїсіє Вікторівно.
Свекруха оглянула її оцінювальним поглядом, і її нафарбовані губи скривилися:
— Привіт, Ірочко. А ти все ще в домашніх штанях бігаєш? Свято на носі, могла б і причепуритися. Чоловік з роботи втомлений приходить, а ти його в такому вигляді зустрічаєш.
— Я готувала, — відсторонено відповіла Ірина. — Проходьте до кімнати.
Таїсія Вікторівна урочисто пройшла до вітальні й одразу провела пальцем по полиці серванту:
— Пил. Ну, це й зрозуміло — коли жінці займатися побутом, якщо вона цілими днями в офісі з бумажками грається. Я ось подарунки принесла!
Вона дістала з сумки два пакунки:
— Це тобі, синку, — свекруха простягнула Іллі гарну коробку з дорогими парфумами. — Щоб на роботі солідно пахнув.
— Дякую, мамо! — розплився в усмішці той.
— А це тобі, Ірочко.
Таїсія Вікторівна всучила невістці м’який пакет. Усередині лежали дві тонкі кухонні ганчірки кислотно-жовтого кольору.
— Дякую, — Ірина відклала пакет на комод. — Дуже доречно.
— Звісно, доречно! — пирхнула свекруха. — А то в тебе старі зовсім запрані, чоловікові апетит псують. Ну, що у нас на гаряче?
Увесь вечір минув як по нотах. Таїсія Вікторівна сиділа на дивані й роздавала цінні вказівки.
Ілля бавився телефоном, періодично підтакуючи матері. Ірина сама накривала стіл.
До пів на дванадцяту все було готово. Кришталеві салатниці виблискували, м’ясо вабило ароматом, у центрі столу красувалася тарілка з канапками.
Ірина сіла на крайній стілець. Телефон лежав поруч. Вона дивилася на мерехтливий телевізор і мріяла лише про те, щоб швидше настало перше січня.
— Салат без горіхів? — Таїсія Вікторівна з огидою поколупала виделкою в тарілці з ананасовим салатрм.
— В Іллі алергія, — втрутилася Ірина.
— Міг би й пігулку випити заради свята! — не вгамовувалася свекруха. — Зовсім не поважаєте матір. Я вам цей рецепт пів години диктувала по телефону і спеціально волоські горіхи купувала!
— Мамо, ну справді, у мене від них висип, — мляво заступився Ілля, накладаючи собі м’ясо.
— Ой, висип! У дитинстві їв і нічого не було, — відмахнулася Таїсія Вікторівна. — Це все вигадки Ірочки, аби тільки мене чимось зачепити.
Ірина промовчала.
— А ось ікра якась дрібна, — свекруха прискіпливо розглядала канапку. — За акцією брала, Ірочко? Вирішила заощадити на сімейному святі?
— Нормальна ікра, — буркнув чоловік. — Іро, подай серветки.
— Та дивись, нормальна?! Чоловік приносить додому купу грошей, можна було й гарну баночку купити, а не цю розмазню!
Свекруха гнівно підхопилася:
— Усе доводиться контролювати. Як ви без мене житимете — уявити не можу.
— Таїсіє Вікторівно, — Ірина підняла погляд. — Ілля останні три місяці отримує лише голий оклад, а це не так багато. Увесь цей стіл куплений на мою премію.
Ілля поперхнувся м’ясом:
— Іро, ти чого починаєш? Свято ж!
— А я не починаю, — вона поглянула на чоловіка. — Я просто прояснюю ситуацію, щоб твоя мама не хвилювалася за твої гроші.
Обличчя свекрухи вкрилося червоними плямами. Вона вчепилася в край столу:
— Ти що собі дозволяєш?! — заголосила Таїсія Вікторівна. — Ти мого сина дорікаєш?! Та він заради тебе горбатиться!
Ти в його квартиру прийшла на все готове, живеш як королева — і ще смієш рот відкривати?!
Ірина повільно оглянула кімнату:
— У його квартиру?
— А в чию ж?! — вискнула свекруха. — Мій хлопчик цю житлову площу майже з нуля облаштував!
— Мамо, заспокойся, — Ілля занервував і спробував схопити матір за рукав.
— Ця квартира, Таїсіє Вікторівно, дісталася мені від бабусі. Ще до того, як я познайомилася з вашим хлопчиком, — мовила Ірина, чітко карбуючи кожне слово. — Ваш хлопчик прийшов сюди з одним рюкзаком. І за п’ять років навіть кран на кухні не відремонтував.
— Брехня! — свекруха вдарила долонею по столу так, що задзвеніли келихи. — Ілле, скажи їй! Чому ти мовчиш?!
Ілля втупився у свою тарілку й старанно жував шматок телятини.
Годинник на екрані телевізора показував за п’ять дванадцяту.
Таїсія Вікторівна урочисто підвелася й схопила келих із напоєм:
— Ну, проводжаємо старий рік! — єхидно мовила вона. — Ілюшо, синку, бажаю тобі в новому році терпіння. Важко тягнути на собі весь дім.
Особливо коли немає підтримки, коли поруч невдячна, жадібна жінка, яка навіть нормальної ікри купити не здала!
Ірина не ворухнулася. Вона дивилася на нафарбовані губи Таїсії Вікторівни, потім перевела погляд на Іллю — той удавав, що дуже уважно дивиться телевізор.
Вона взяла телефон зі столу. Екран розблокувався.
— Ти кому пишеш? Президент зараз виступатиме, — зупинив її Ілля, невдоволено поглянувши на дружину.
— У таксі, — не дивлячись, кинула Ірина.
— Куди? — здивувалася свекруха. — Яке таксі під куранти?
— Таксі додому. Вам обом.
— Ти в своєму розумі? — чоловік кинув виделку на стіл. — За дві хвилини дванадцята!
— Встигнете доїхати, — Ірина натиснула кнопку замовлення. — Машину призначено, комфорт-плюс — усе так, як любить Таїсія Вікторівна. Оплачено карткою.
— Що це за фокуси?! — почервоніла свекруха. — Ти матір з дому виганяєш?! У новорічну ніч?!
— З мого дому, — поправила Ірина. — Машина чекає внизу, можете спускатися.
— Синку! Ти дозволиш цій… так з нами розмовляти?! — закричала свекруха.
Ілля підхопився, перекинувши сільничку:
— Іро, ти здуріла? Що ти влаштувала? Вибачся негайно перед матір’ю!
— Виходьте. Обидва.
— Та пішла ти! — гаркнув чоловік. — Мамо, ходімо. Нехай сидить тут сама, раз така розумна. Сама приповзе! Побачимо, як ти без чоловіка заспіваєш!
У передпокої зашаруділи куртки. Таїсія Вікторівна люто вичитувала сина й проклинала невістку аж до п’ятого коліна.
Грюкали дверцята шафи, дзвеніли ключі, які Ілля кинув на поличку для взуття. Ірина навіть не повернула голови.
Нарешті грюкнули вхідні двері. З телевізора долинув дзвін курантів.
Ірина присунула до себе тарілку з канапками, взяла одну, щедро намащену маслом, і відкусила. Ікра була чудова: свіжа, в міру солона.
Вона налила собі другий келих ігристоно, цокнулася сама із собою й зробила ковток. Жінка розслабилася, і спина нарешті перестала боліти…
У середині січня вдарили сильні морози. Ірина стояла на порозі, притулившись до одвірка вхідних дверей. На сходовому майданчику тупцював Ілля. Він був в осінній куртці й зіщулювався від холоду.
— Там ще коробка із зимовими черевиками залишилася, — похмуро буркнув він, дивлячись кудись у бік ліфта.
— Я виставила її в тамбур. Он, біля лічильників стоїть, — Ірина кивнула на куток під’їзду.
Ілля переступав з ноги на ногу:
— Іро … Може, поговоримо? Мати тоді завелася. Все-таки свято було, трохи перебрала. Я теж розлютився…
Він спробував зазирнути їй в очі, але Ірина дивилася повз нього.
— Черевики не забудь, — рівно сказала вона.
— Ти серйозно все це? Через якесь зауваження руйнувати сім’ю? — у голосі Іллі проривалася звична образа. — Я ж твій чоловік!
— У тебе є мама. Вона тобі й соломкою моркву поріже, й парфуми хороші купить. Не переживай.
Ірина трохи відсунулася:
— Прощавай, Ілюшо.
Вона зачинила двері, пішла на кухню й увімкнула чайник. На підвіконні ліниво потягувався сусідський кіт, якого вона взяла на перетримку кілька днів тому.
Ірина дістала з шафки нову чашку — велику, яскраву, з кумедним малюнком. Ніхто більше не вказував їй, як правильно різати овочі, й ніхто не рахував її гроші.
Життя тривало. І це життя їй, безперечно, подобалося.
