— Кому ти потрібна у 52 роки? — повторював чоловік.
Наталя мовчки дивилася на яєчню, що остигала. Шматок хліба, який вона щойно відламала, так і залишився лежати на краю тарілки.
Віктор вразив її цими словами за сніданком так легко й буденно, ніби прокоментував погоду за вікном.
— Вітя, я просто сказала, що в реєстратурі звільняється місце, — неохоче відповіла вона, не піднімаючи очей. — Там зручний графік. Два через два. А то я зі своїми звітами в бухгалтерії скоро осліпну.
— І що ти там, у цій реєстратурі, забула? — чоловік голосно ковтнув із чашки. — Картки бабусям видавати?
Ти що, з глузду зглузла! Сиди на своєму місці. Зарплата капає, до пенсії дотягнеш. А то надумала на схилі років кар’єру будувати.
— До чого тут кар’єра? Я просто хочу змінити обстановку.
— Обстановку вона хоче змінити, — передражнив Віктор, з гуркотом відсуваючи тарілку. — Ти давно дивилася на себе в дзеркало? Кому ти там потрібна у свої п’ятдесят два?
Молодих повно, спритних. А ти будеш пів дня мружитися в монітор, поки пацієнти в черзі кричать. Сиди тихо й не вигадуй дурниць.
Він підвівся з-за столу, змів крихти на підлогу, прекрасно знаючи, що їй потім доведеться підмітати, і пішов у коридор взуватися.
Йому треба було їхати в гараж — свята чоловіча справа по суботах. Наталія ж залишилася на кухні сама.
Заперечувати вона не стала. Сил не було. За останні п’ять років, відтоді як сини закінчили інститути й роз’їхалися по своїх життях, чоловік повторював ці фрази, наче мантру.
Навіював планомірно, методично. Привчав до думки, що її доля — плита, швабра й обслуговування його, Віктора, скромної особи.
Вона встала, сполоснула посуд під струменем води й пішла по ганчірку. Раз уже вихідний безнадійно зіпсований ранковим скандалом, можна взятися за прибирання.
Фізична праця завжди допомагала їй відволіктися від липких, неприємних думок. Наталя дійшла до вітальні.
Головною гордістю Віктора тут був старий радянський сервант. Величезний, відполірований, заставлений кришталевими салатницями, якими ніхто не користувався ще з давніх-давен. Чоловік категорично відмовлявся його викидати.
Вона притягла складаний стільчик, стала на нього й почала протирати верхню панель. Ганчірка зачепилася за край.
Наталя потягнула сильніше, і задня дзеркальна стінка серванту, що трималася на чесному слові, злегка відсунулася.
Звідти, з вузької запиленої щілини між склом і ДСП, на підлогу зісковзнув щільний білий прямокутник.
Наталя злізла зі стільчика. Підняла знахідку. Це був звичайний поштовий конверт. Нерозкритий.
Краї пожовкли від часу й пилу. На лицьовому боці красувався штемпель трирічної давнини. А ось почерк у графі відправника змусив Наталю роззявити рота.
Розмашисті, кутасті літери. Павло. Її колишній однокурсник. Перше інститутське кохання.
Вони розійшлися безглуздо й раптово майже тридцять років тому, перед самим отриманням диплома. Він поїхав до іншого міста, вона на зло йому вискочила заміж за Віктора. Класична, банальна історія.
Наталя розірвала край конверта. Усередині лежав складений навпіл аркуш із зошита.
Вона читала швидко, пробігаючи очима по рядках. Павло писав, що був у їхньому місті у справах. Дізнався адресу через спільних знайомих з інституту.
Писав, що розлучився два роки тому. Пропонував зустрітися, випити кави, просто поговорити й згадати молодість.
У самому кінці був вказаний номер телефону й фраза: «Я буду в місті ще тиждень. Якщо захочеш — зателефонуй».
Дата на штемпелі — три роки тому…
У передпокої заскрипіли вхідні двері. Віктор повернувся з гаража раніше, ніж зазвичай.
Наталя засунула складений аркуш у кишеню домашніх штанів, але сам розірваний конверт залишився лежати на журнальному столику.
Чоловік пройшов до кімнати, на ходу знімаючи робочу куртку. Кинув погляд на столик.
Його обличчя миттєво змінилося. Віктор залився фарбою, яка швидко перейшла в нездоровий багрець на шиї.
— Чого це ти в чужих кутках нишпориш? — гримнув Віктор, наче шуліка кидаючись до столика й згрібаючи конверт.
Наталя притулилася до одвірка. Усередині не було ані паніки, ані страху. Лише холодна ясність.
— Це мій конверт, Вітя, — рівно сказала вона. — На ньому написано моє ім’я. Чіткими літерами. Чому ти мені його не віддав?
— Мені більше нічого робити! — буркнув чоловік, старанно уникаючи її погляду. — У скриньці валявся якийсь спам, то я й закинув його за шафу, щоб не заважав на тумбочці.
— Спам? З адресою відправника, написаною від руки?
— Та скільки ж зараз шахраїв! — Віктор підвищив голос, намагаючись придушити її звичним напором. — Пишуть усяку нісенітницю!
— Вітя, давай без цього, — Наталя схрестила руки на грудях, але одразу ж схаменулася й просто опустила їх у кишені. — Три роки тому прийшов лист. З поштової скриньки його дістав ти. І засунув за сервант. Навіщо?
Віктор зім’яв конверт у кулаці. Підійшов до сміттєвого відра на кухні й із силою кинув папірець усередину.
— Ой, та здався мені твій Пашка! — кинув він через плече, гучно відкриваючи кран і вдаючи, що йому терміново треба вимити руки. — Знайшовся Ромео недороблений. Бізнесмен клятий.
— Значить, ти все-таки прочитав, від кого лист.
— Прочитав! І що? — Віктор різко обернувся. — Я тебе від дурниць уберіг, між іншим! Пішла б на старості років на побачення, людей смішити!
Наталя дивилася на його сутулу постать. Три роки тому їй було сорок дев’ять.
Вона тоді якраз зробила нову зачіску. Купила гарну бордову сукню. Намагалася витягнути Віктора до театру, щоб хоч якось розворушити їхнє болото.
А він сміявся з неї. Називав бабусею, яка намагається виглядати молодшою. Казав, що сукня сидить на ній, як сідло на корові, і відправляв на кухню ліпити пельмені.
Саме тоді й почалися ці його нескінченні розмови: «Сиди тихо», «кому ти потрібна», «твій час минув».
Він просто злякався. Побачив лист від успішного чоловіка з минулого й зрозумів, що зручна, безкоштовна хатня робітниця може втекти.
І замість того, щоб щось змінити в собі, спробувати стати нормальним чоловіком, він вирішив просто втоптати її самооцінку в плінтус. Щоб вона сама повірила, що нікому не потрібна.
— Значить, уберіг, — відгукнулася Наталя.
— Саме так! — Віктор витер руки ганчіркою, вирішивши, що буря минула й він знову переміг. — Ти на себе в дзеркало поглянь, мрійнице. Куди тобі з ним каву пити?
У нього там, мабуть, гроші, молоді красуні навколо кружляють. А ти у нас хто? Бухгалтер у поліклініці. Він би над тобою посміявся й кинув. Я тобі послугу зробив!
— Яка шляхетність, — уїдливо промовила вона.
— Не язви мені тут! — знову обурився Віктор. — Скажи «дякую», що я взагалі це сміття додому приніс, а не спалив на вулиці. Іди краще вечерю грій. Роздула тут драму через папірець.
Він важко опустився на табурет, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що тему закрито. Як справжній господар ситуації, який щойно поставив на місце підлеглу, що збунтувалася.
Наталя дістала з кишені зім’ятий аркуш із зошита. Розгладила його пальцями просто на очах у чоловіка.
— Знаєш, Вітя, а я ж тобі вірила, — тихо сказала вона.
— І правильно робила!
— Я справді думала, що стала старою, нудною й нікчемною. З дому перестала виходити зайвий раз. Думала, ти мені правду кажеш, бо піклуєшся.
— Я й піклувався! — гримнув він.
— Ні. Ти, виявляється, просто боягуз, — Наталя відірвалася від одвірка й зробила крок до столу. — Ти так боявся, що я комусь знадоблюся, що три роки з’їдав мене по шматочках.
Ти сховав конверт не з турботи. Ти боявся конкуренції. Боявся, що на тлі нормального чоловіка я зрозумію, з яким нікчемою я живу.
Обличчя Віктора витягнулося. Він здригнувся, ніби його ляснули по щоці.
— Що ти мелеш?! Який нікчема?! Та я все життя на тебе змарнував!
— Ти? На мене? — Наталя посміхнулася, але без радості. — Вітя, ти за десять років жодного цвяха в хаті не забив. Ти навіть чашку після себе не миєш.
Твоя єдина радість — прийти з роботи й розповісти мені, яка я недолуга. Щоб на моєму тлі здаватися собі орлом.
— Та пішла ти! — Віктор підхопився, перекинувши табуретку. Піднімати його не став. — Збирай речі й вали до свого залицяльника! Побачимо, як швидко він тебе назад припхає! Кому ти потрібна у свої п’ятдесят два?!
Наталя не стала кричати у відповідь. Вона мовчки розвернулася й пішла до спальні.
Збори не зайняли багато часу. Вона дістала з антресолей дорожню сумку. Кинула туди змінну білизну, пару зручних кофт, джинси, косметичку. Забрала зі скриньки свої заощадження.
Віктор увесь цей час стояв у дверях спальні й уїдливо коментував кожен її рух.
Він не вірив. Був абсолютно впевнений, що зараз вона поплаче, кине сумку, піде на кухню гріти макарони й просити вибачення за істерику.
— Куди ти зібралася? — голос чоловіка затремтів, втративши частину зверхності, коли вона застебнула блискавку на сумці. — На вулиці вже ніч. З глузду з’їхала остаточно?
— Звільняю житлову площу, — коротко відповіла Наталя.
Вона накинула легку куртку, підхопила сумку й вийшла у передпокій. Зняла з гачка зв’язку ключів від дачі.
— На дачу?! — Віктор презирливо пирхнув. — Жити?! Та там вода лише літня! І холод! І миші! Завтра ж прибіжиш скиглити й проситися назад!
— Нічого. Обігрівач увімкну, — Наталя відчинила вхідні двері. — А ти сиди тут. Тихо. І не вигадуй. Тобі ж ніхто не потрібен, крім тебе самого.
Вона вийшла на майданчик. Двері за нею зачинилися без гуркоту й театральних ефектів. Просто клацнув замок.
Минув місяць. Наталя так і не зателефонувала Павлу. Той роздрукований аркуш із зошита вона спалила в дачній печі того ж вечора.
Справа була зовсім не в Паші. І не в старому студентському коханні. Той час давно минув, і вона не збиралася розворушувати минуле.
Справа була в правді, яка нарешті стала на свої місця.
Вона облаштувала побут у літньому будиночку. На заощаджені гроші найняла місцевих робітників — ті швидко почистили колодязь і налагодили насос.
Купила хороший сучасний конвектор, домовилася з сусідкою, у якої була машина, про спільні поїздки до магазину за продуктами.
Вечорами Наталя пила трав’яний настій на веранді й слухала, як квакають жаби у ставку. Від серця відлягло.
Виявилося, що без щоденного дзижчання над вухом, без постійних докорів і критики, життя грає зовсім іншими барвами.
Ніхто не розповідав їй за сніданком, яка вона стара. Ніхто не вказував, яку роботу їй обирати.
До речі, у поліклініці вона все-таки перевелася до реєстратури. Спілкуватися з людьми виявилося набагато приємніше, ніж зводити сухі цифри у звітах.
Віктор дзвонив щодня. Спочатку вимагав негайно повернутися й припинити цей цирк. Потім перейшов на маніпуляції — скаржився на тиск і біль у спині.
До травня риторика змінилася остаточно. Чоловік почав роздратовано дорікати їй, що в нього закінчилися цілі шкарпетки, що пральна машинка чомусь не запускається, а від магазинних пельменів у нього загострився гастрит.
Наталя не блокувала його номер. Вона просто переводила телефон у беззвучний режим і йшла на город садити півонії. Вперше за довгі п’ять років їй хотілося створювати красу просто так. Для себе.
