— Тільки-но щось трапиться, одразу ж прикриваєшся дитиною!..
…— Куди знову зникла тисяча?
Борис стояв посеред кухні й тряс довгим паперовим чеком. Поліна поклала рушник на край мийки й відвернулася до вікна. Сперечатися не було сил.
— Борю, там харчування для Тьоми.
— І все?
Чоловік з огидою підчепив чек нігтем, ніби це був брудний папірець.
— Яке ще харчування на тисячу?
— Звичайне.
— Ти його червоною ікрою годуєш?
— Там краплі від нежитю, — Поліна втомлено опустилася на табурет. — І дві упаковки пюре.
— Краплі за чотириста гривень?!
Борис обурено підійшов до столу.
— Звичайний фізіологічний розчин копійки коштує. Ти взагалі на ціни дивишся, коли мої гроші витрачаєш?
Поліна промовчала. Ця розмова повторювалася щотижня. Останній рік декрету перетворився на нескінченний фінансовий звіт.
До народження сина вона працювала логісткою в транспортній компанії. Ще й отримувала хорошу премію.
Гроші в родині були спільними. Ніхто не рахував, хто купив хліб, а хто оплатив інтернет.
А потім вона залишилася вдома з малюком. І раптом виявилося, що кожна копійка тепер — величезна ласка з боку чоловіка.
— Я не на свої забаганки витрачаю, — рівно відповіла Поліна. — Це потрібно дитині.
— Можна знайти дешевше.
— Лікар виписав саме ці краплі. Від дешевих у нього слизова висихає.
— Дитині, дитині, — єхидно перекривив Борис. — Тільки-но щось, одразу дитиною прикриваєшся!
Він зім’яв чек і кинув його на стіл.
— А те, що я працюю як проклятий, поки ти вдома сидиш, це нормально?
— Я не просто сиджу.
— На шиї в мене влаштувалася з комфортом.
Він підійшов до плити, роздратовано підняв кришку сковорідки.
— Знову курка?
— Так.
— Я м’ясне щось просив.
— Борю, курка — це теж м’ясне.
— Свинину! Нормальну відбивну після роботи чоловік заслужив чи ні?
— На м’ясо ти грошей не залишив, — парирувала дружина.
— Я тобі вчора три тисячі переказав!
Борис підвищив голос, гучно грюкнувши кришкою назад на сковорідку.
— Ти їх консервуєш, чи що? Утриманка.
— З цих трьох тисяч дві пішли на комунальні, — Поліна дивилася на каламутне коло від гарячої чашки на стільниці. — Світло і вода.
— Могла б частинами платити.
— Або нам з Тьомою при каганці сидіти?
— Могла б і заощадити, раз сама ні копійки в дім не приносиш.
Борис керував точкою з продажу автозапчастин. Бізнес, за його словами, йшов чудово.
Він часто розповідав по телефону друзям, як «крутиться» і як вирішує питання з постачальниками.
Тільки от вдома цей успішний комерсант економив на краплях для власного сина.
Телефон у кишені Бориса завібрував. Він одразу витягнув його, напустив на себе поважного вигляду і натиснув кнопку відповіді.
— Так, Сергію. Слухаю.
Поліна дістала з пакета, що лежав на підлозі, покупки і почала мовчки розкладати дитяче пюре по полицях.
— Ні, ну ти скажи цим на базі, що я такі ціни терпіти не буду, — говорив Борис у слухавку, ходячи кухнею. — Я великий клієнт. У мене обороти.
Він поглянув на дружину, перевіряючи, чи вона слухає. Поліна не оберталася.
— Нехай роблять знижку, або я піду до конкурентів. Все, давай. На зв’язку.
Він засунув телефон назад у кишеню спортивних штанів.
— Ось так справи робляться, — повчально промовив він. — Треба бути жорстким. А ти три тисячі за два дні витрачаєш. Жодної фінансової грамотності.
— Знаєш, Борю, — Поліна підняла голову. — Якщо тобі так важко нас утримувати, я можу вийти на роботу.
— Ще чого вигадала!
— Тьому віддамо в приватні ясла. Будемо платити за них навпіл.
— Які ясла? — зупинив її чоловік. — Щоб він там хворів щотижня?
— А я зможу працювати.
— А на лікарняних хто сидітиме? І щоб на тебе там чужі чоловіки витріщалися? Ні вже. Дружина повинна домом займатися.
Борис притулився до кухонних меблів.
— Мій бізнес, мої правила. Хто платить, той і замовляє музику. Запам’ятай це.
У передпокої пролунав звук ключа, що повертався в замку. Поліна здригнулася.
Борис не мав звички замикати двері зсередини, якщо чекав на гостей.
У коридорі почулося кректання. Потім важкі кроки. На порозі кухні з’явилася Клавдія Василівна, мати Бориса.
Вона важко дихала після підйому на третій поверх, тримаючи в руках об’ємний шурхотливий пакет і зв’язку ключів з брелоком-шиншилою, яку з брязканням кинула на тумбу для взуття.
— Ой, які ж у вас сходи, — буркнула свекруха, опускаючи пакет на підлогу. — Привіт. Принесла вам свіжого м’яса, забігла на ринок.
— Мамо, чому ти не попередила?
Борис миттєво змінив тон. Вся його агресія кудись випарувалася. Тепер це був турботливий, гостинний син.
— Ми б зустріли. Сумки допомогли б підняти.
— Сама донесла, не панночка.
Клавдія Василівна окинула кухню пильним поглядом.
— Що у вас тут за крики на весь під’їзд?
— Та ми не кричимо, — спробував відмахнутися Борис.
— Знову стосунки з’ясовуєте?
— Та які стосунки, мамо, — Борис по-хазяйськи притулився до стільниці, всім своїм виглядом демонструючи поблажливість. — Просто намагаюся показати Поліні, як гроші рахувати треба.
Поліна промовчала. Виправдовуватися перед свекрухою вона не збиралася. Клавдія Василівна завжди вважала сина невизнаним генієм підприємництва.
— Гроші люблять, коли їх рахують, — продовжував проповідувати Борис. — А то я заробляю, стараюся. Забезпечую сім’ю від А до Я.
— І що не так? — примружилася Клавдія Василівна.
— А все зникає, наче в чорну діру!
Свекруха повільно розстебнула пальто. Зняла темну хустку з шиї.
— Поліно, налий-но мені води, — попросила вона.
Поліна мовчки дістала склянку. Набрала води з фільтра і поставила перед свекрухою. Клавдія зробила пару невеликих ковтків.
— Значить, забезпечуєш від А до Я? — перепитала вона, акуратно ставлячи склянку на стіл.
— Намагаюся, мамо, — Борис випрямився. — Я ж чоловік чи хто?
— У чорну діру все йде, кажеш?
— Ну так, — Борис надихнувся. — Я їй тільки вчора три тисячі скинув. Приходжу втомлений, голодний. Прошу нормальний шматок м’яса.
— А вона?
— А вона мені просто курку підсовує. Ще й чеками в обличчя тицяє.
Борис вказав на зім’ятий папірець.
— Ніякої вдячності, мамо. Живе на всьому готовому.
Клавдія Василівна довго дивилася на сина. Потім перевела погляд на невістку.
Поліна стояла біля раковини, опустивши очі. Їй було соромно брати участь у цьому безглуздому спектаклі.
— А чому тоді ти мені за оренду павільйону вже третій місяць не віддаєш? — рівним голосом запитала Клавдія Василівна.
На кухні стало дуже тихо. Поліна завмерла. Борис здригнувся, наче його вдарили під дих.
— Мамо, ну ми ж домовлялися… — пробурмотів він.
Голос його підвів, ставши хрипким.
— Вдома такі справи не обговорюють.
— А де їх обговорювати? — Клавдія Василівна підвищила голос. — У твоєму порожньому магазині? Де півтора акумулятора на вітрині лежать?
— Мамо, не починай.
— Ти кому тут казки розповідаєш, бізнесмен знайшовся?
Поліна витріщилася на свекруху.
— Яка оренда? — обережно запитала вона.
Клавдія Василівна повернулася до невістки.
— А така, Поліно. Ця точка на мене оформлена.
— На вас?
— Я за неї оренду сплачую зі своїх заощаджень. Мій Бориско три місяці тому посварився з постачальниками.
Борис спробував втрутитися, але мати зупинила його жестом.
— Товар брати ні за що. Він у мене сто тисяч позичив, щоб борги закрити. І мовчить!
— Мамо, замовкни! — гримнув Борис, намагаючись зберегти залишки авторитету. — Це наші з тобою справи!
— Ні, не наші з тобою!
— Навіщо ти при дружині мене ганьбиш?
— Ганьблю? — свекруха гнівно підхопилася. — Ти сам себе ганьбиш!
Вона тицьнула пальцем у бік коридору.
— Я стою під дверима. Слухаю, як ти дівчину за краплі для дитини вичитуєш. За курку їй дорікаєш!
Борис спробував відвести погляд.
— А сам ти цю курку хоч купив?
Заперечити не було чого.
— Ти три тисячі їй переказав? — не вгамовувалася Клавдія Василівна. — Молодець. А мені ти вчора дзвонив, просив п’ятірку на бензин скинути. Як це називається?
— Мені для справи потрібно було.
— Це ти так сім’ю забезпечуєш? На мої гроші?
Поліна відчула, як всередині все відпускає. Страх, що накопичувався місяцями, раптом зник.
Образа за кожну випрошену копійку здалася безглуздою.
Перед нею вже стояв не суворий господар дому. Перед нею стояв хлопчисько, який збрехав.
Він самостверджувався за рахунок залежної дружини, поки потайки витягав гроші з матері.
— Я віддам, — вичавив із себе Борис. — Як тільки партія прийде, відразу все віддам.
— Та невже?
— У подвійному розмірі.
— Ніякої партії не буде, — відповіла Клавдія Василівна.
— Буде. Я з Сергієм домовився. Я щойно знижку в нього вибив!
— Хоч мені перестань брехати, — відмахнулася жінка. — Я сьогодні їздила до власника бази. Віддала йому ключі від павільйону.
— Що ти зробила?! — Борис відсахнувся від меблів.
— Те, що чуєш. Досить. Твою машину продам у рахунок боргу, якщо будеш упиратися.
Клавдія Василівна накинула хустку назад на плечі.
— Пограв у комерсанта — і годі. Я свої похоронні заощадження на твої понти витрачати не збираюся. Відзавтра — крапка.
— Ти не маєш права! — вигукнув Борис. — Я стільки сил туди вклав!
— Я маю право не утримувати дорослого чоловіка, — сказала свекруха.
Вона перевела подих. Подивилася на блідого сина, потім на Поліну.
— Розпакуй пакет, Поліно. Там м’ясо, овочі та памперси для Тьоми.
— Дякую, Клавдіє Василівно.
— Я пішла. Тиск через вас піднявся. Шукай нормальну роботу, Борю. Вантажником підеш, раз мізків на торгівлю бракує.
Клавдія Василівна розвернулася й пішла до передпокою. Зарипіли вхідні двері й зачинилися з коротким металевим звуком.
Борис важко опустився на табурет. Він втупився в стіну прямо перед собою. Уся його вигадана імперія розвалилася за пів години.
Не було більше ніяких важливих дзвінків постачальникам. Не було статусу великого клієнта.
Був тільки порожній павільйон і борг перед матір’ю.
Поліна підійшла до столу. Взяла чек, через який почався скандал. Зім’яла його остаточно і кинула у смітник.
— Отже, годувальнику, — спокійно сказала вона, дивлячись на чоловіка. — Завтра я дзвоню своєму начальнику.
Борис мовчки підвів на неї очі.
— Дізнаюся, чи візьмуть мене назад хоча б на пів ставки.
— А Тьома? — тихо запитав він.
— А ти, — Поліна вказала на дитячу кімнату, — йдеш у декрет.
Борис відкрив рота, але не знайшов слів.
— Сам вивчатимеш ціни на фізіологічний розчин. І спробуй тільки сказати, що я тобі мало грошей на обід залишила.
Вона розвернулася й підійшла до шурхотливого пакета, залишеного свекрухою.
Борис не промовив жодного слова. Він нарешті зрозумів, що музика скінчилася. І платити за неї йому більше нічим.
